Постанова
Іменем України
24 травня 2021 року
м. Київ
справа № 296/2566/18
провадження № 61-4038св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Житомирської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України в особі Центру професійно-технічної освіти м. Житомира,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, управління житлового господарства Житомирської міської ради,
треті особи: державний реєстратор виконавчого комітету Житомирської міської ради Таран (Шевченко) Олена В`ячеславівна, департамент реєстрації Житомирської міської ради, служба у справах дітей Житомирської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргузаступника прокурора Житомирської області на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 13 листопада 2019 року у складі судді Драча Ю. І. та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 січня 2020 року у складі колегії суддів: Миніч Т. І., Трояновської Г. С., Павицької Т. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року заступник керівника Житомирської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України в особі Центру професійно-технічної освіти м. Житомира звернувся до суду з позовом про визнання незаконним та скасування розпорядження про приватизацію, визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування державної реєстрації права власності.
Позовна заява мотивована тим, що Центром професійно-технічної освіти м. Житомира (далі - ЦПТО м. Житомира) в особі директора Чернюка П. М. на підставі рішення профспілки та адміністрації ЦПТО м. Житомира (протокол від 10 квітня 2008 року № 48) 23 травня 2008 року видано ОСОБА_1 з сім`єю із чотирьох осіб ( ОСОБА_1, його дружині - ОСОБА_2, його сину - ОСОБА_3 та його матері ОСОБА_4 ) ордер НОМЕР_2 на житлове приміщення, а саме, на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний багатоквартирний житловий будинок перебуває у власності держави в особі Міністерства освіти і науки України та знаходиться в оперативному управлінні ЦПТО м. Житомира. За заявою ОСОБА_1 25 квітня 2016 року начальником управління житлового господарства Житомирської міської ради було видано розпорядження № 64182 про приватизацію вказаної квартири, яким передано її у приватну спільну сумісну власність та видано свідоцтво № НОМЕР_1 про право власності на неї. Позивач вважає, що приватизація квартири відбулася з грубим порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, без згоди попереднього власника та балансоутримувача спірної квартири.
З огляду на викладене, заступник керівника Житомирської місцевої прокуратури просив суд: визнати незаконним та скасувати розпорядження про приватизацію № 64182, видане 25 квітня 2016 року начальником управління житлового господарства Житомирської міської ради, яким задоволено прохання ОСОБА_1 про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну спільну сумісну власність; визнати недійсним свідоцтво № 64182 про право власності на квартиру АДРЕСА_1, видане 25 квітня 2016 року начальником управління житлового господарства Житомирської міської ради на підставі розпорядження про приватизацію від 25 квітня 2016 року № 64182; скасувати державну реєстрацію права власності відповідачів: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 13 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 29 січня 2020 року, у задоволенні позову заступника керівника Житомирської місцевої прокуратури відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що відповідно до пункту 9 статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій установ може передаватись у комунальну власність за їх бажанням. При цьому, вказаний Закон не містить заборон приватизації такого житлового фонду без передачі до комунальної власності. Також, вказаний Закон не визначає підпорядкованість вирішення питання приватизації певному органу приватизації в залежності від належності житлового фонду, а лише перелічує уповноважені органи приватизації. У зв`язку з викладеним, приватизація спірної квартири була здійснена уповноваженим органом на вчинення таких дій, за згодою балансоутримувача майна, в порядку та у спосіб встановленими відповідним законодавством України.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2020 року до Верховного Суду, заступник прокурора Житомирської області, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що у матеріалах справи містяться докази, що станом на час винесення оскаржуваного розпорядження про приватизацію квартири, її власником була Держава в особі органу уповноваженого на управління об`єктом державної власності - Міністерства освіти і науки України, який рішень щодо передання цієї квартири у комунальну власність не погоджував та не приймав. Отже, відповідно до статей 1, 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та пункту 13 Положення "Про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян", управління житлового господарства Житомирської міської ради не було наділено повноваженнями здійснювати приватизацію спірної квартири. Заявник касаційної скарги зазначає у ній, що Верховним Судом не сформовано висновків щодо застосування статей 1, 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" у контексті розмежування компетенції органів, уповноважених на здійснення приватизації об`єктів державного житлового фонду, які перебувають у державній власності. Підставою касаційного оскарження зазначено відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
У квітні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6, у якому він просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на те, що приватизація спірної квартири відбулася у спосіб, визначений Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду", оскільки будинок, в якому знаходиться спірна квартира, на момент її приватизації, не був закріплений за ЦПТО м. Житомира на праві оперативного управління. Також зазначає, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження своїх позовних вимог, які б могли спростувати доводи відповідача. Положення пункту 9 статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", яким передбачена можливість передачі об`єктів державного житлового фонду, які знаходяться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій та установ, за бажанням останніх до комунальної власності, не є імперативними і наявність такої можливості не означає, що передача житлового фонду до комунальної власності є обов`язковою умовою для приватизації об`єктів цього житлового фонду за рішенням органу місцевого самоврядування. Доводи касаційної скарги вважає безпідставними, які на його думку є намаганням позивача у порушення вимог статті 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 41 Конституції України позбавити права власності відповідачів на спірну квартиру.
У квітні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив від Міністерства освіти і науки України (далі - МОН України), у якому воно просить касаційну скаргу задовольнити, посилаючись на те, що судами попередніх інстанцій не було враховано, що приватизація спірного майна могла відбуватись за умови наявності позитивного рішення комісії МОН України з майнових питань, а також за відсутності заборони на відчуження шляхом приватизації спірного майна. Питання щодо приватизації відповідної квартири на розгляд комісії не виносилось і жодного рішення не приймалось. Враховуючи, що МОН України рішень та погоджень на відчуження (приватизацію) відповідного майна не видавалось та не було волевиявлення законного власника на відчуження майна, таке майно підлягає витребуванню на користь його власника - МОН України.
Щодо клопотань про розгляд даної справи за участю сторін.
У касаційній скарзі заступник прокурора Житомирської області просив провести розгляд справи за участю прокурора.
У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшло клопотання від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6, про розгляд справи за участю всіх сторін у справі.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК Українипереглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
У частині першій статті 401 ЦПК України зазначено, що попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складання доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Розгляд цієї справи в касаційному порядку проведений Верховним Судом за правилами статті 401 ЦПК України в порядку письмового провадження, в якому учасники справи не повідомляються про такий розгляд.
Разом із цим, колегія суддів не вбачає підстав для призначення справи до судового розгляду та відповідно відсутня необхідність виклику учасників справи для надання пояснень, а відтак, заявлені клопотання задоволенню не підлягають.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
23 травня 2008 року ЦПТО м. Житомира ОСОБА_1 з сім`єю із чотирьох осіб ( ОСОБА_1, його дружині - ОСОБА_2, його сину - ОСОБА_3 та його матері ОСОБА_4 ) було видано ордер на право зайняття житлового приміщення, а саме, у квартири АДРЕСА_1 .
Зазначений ордер є чинним.
28 березня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до керівника органу приватизації з заявою УЖГ № 66029 про приватизацію вказаної квартири та заявою про видачу свідоцтва про право власності на житло.
25 квітня 2016 року начальником управління житлового господарства Житомирської міської ради було видано розпорядження № 64182, яким квартиру АДРЕСА_1 передано у спільну сумісну власність ОСОБА_1, його дружині ОСОБА_2 та їх дітям - ОСОБА_3 (2006 року народження), ОСОБА_5 (2009 року народження), та видано свідоцтво № НОМЕР_1 про право власності на житло.
05 травня 2016 року державним реєстратором виконавчого комітету Житомирської міської ради Таран (Шевченко) О. В. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 ; рішення про державну реєстрацію права власності № 29557862; номер запису про право власності - 14463604.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно із статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Порядок та підстави приватизації державного житлового фонду визначається Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" та деталізується Положеннями "Про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян", затвердженим наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396 (далі - Положення).
У пункті 5 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон) визначено, що кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.
Відповідно до пунктів 1 та 3 статті 8 Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
Аналогічна норма міститься в пункті 13 Положення, у якому зазначено, що приватизація квартир (будинків), жилих приміщень в гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд (орган приватизації).
У пункті 9 статті 8 Закону зазначено, що державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій та установ, за їх бажанням може передаватись у комунальну власність за місцем розташування будинків з наступним здійсненням їх приватизації органами місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування згідно з вимогами цього Закону.
Отже, державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій установ може передаватись у комунальну власність за їх бажанням. При цьому, Закон не містить заборон приватизації такого житлового фонду без передачі до комунальної власності. Крім того, Закон не визначає підпорядкованість вирішення питання приватизації певному органу приватизації в залежності від належності житлового фонду, а лише перелічує уповноважені органи приватизації.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не надано доказів про створення органу приватизації в ЦПТО м. Житомира. Крім того, приватизація здійснювалася за домовленістю з власником житла - ЦПТО м. Житомира.
Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно свідчить про те, що 23 лютого 2016 року було зареєстровано право власності на житловий будинок за Державою Україна в особі Міністерства освіти і науки України у формі державної власності.
За змістом пункту 6.10 Статуту ЦПТО м. Житомира в редакції станом на 2016 рік, об`єкти права власності, в тому числі і житло, є державною власністю і перебуває у користуванні ЦПТО м. Житомира.
Багатоквартирний будинок, в якому розміщена спірна квартира, закріплений на праві оперативного управління за ЦПТО м. Житомира наказом від 03 березня 2018 року № 218, тобто після приватизації житла.
Зміни в цій частині в Статут ЦПТО м. Житомира в новій редакції внесені в 2017 році.
У частині десятій статті 8 Закону закріплено, що органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.
Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", далі Закон № 500-VI); заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону № 500-VI, частина друга статті 2 Закону).
У частині першій статті 1 Закону № 500-VI зазначено, що дія цього Закону щодо реалізації права на приватизацію не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти (крім гуртожитків, що були включені до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, у тому числі тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб).
Відповідно до частини другої статті 2 Закону не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам`яток садово-паркового мистецтва, історико культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов`язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Судами встановлено, що спірне житлове приміщення (квартира) під цей перелік заборони на приватизацію не підпадає.
Згідно із пунктом 17 Положення громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається до органу приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.
Пунктом 18 Положення затверджено перелік документів, які подаються громадянином до органу приватизації. Серед них має бути і копія ордера про надання жилої площі, а також документ, що підтверджує невикористання житлових чеків для приватизації державного житлового фонду.
Судами встановлено, що після звернення у 2016 році до органу приватизації, відповідач ОСОБА_1 отримав консультацію та вичерпний перелік документів, які він мав надати для приватизації спірної квартири. Усі необхідні документи ОСОБА_1 додав до заяви про приватизацію нерухомого майна.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач виконав вимогу пункту 18 Положення, а орган приватизації ухвалив законне розпорядження про задоволення заяви ОСОБА_1, а отже, приватизація спірної квартири була здійснена уповноваженим органом приватизації, в порядку та спосіб встановленими законом за згодою балансоутримувача майна.
Суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що ОСОБА_1 та члени його сім`ї вселилися у спірне житлове приміщення на законній підставі і протягом тривалого часу правомірно та добросовісно ним користуються, на спірну житлову площу окрім відповідача ніхто не претендує, спірна квартира є єдиним об`єктом нерухомого майна та єдиним житлом сім`ї відповідача.
Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (справа EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року).
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Таким чином, суди попередніх інстанцій, враховуючи встановлені ними належним чином фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову.
Колегія суддів вважає, що наведені в обґрунтування касаційної скарги аргументи не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не свідчать про незаконність відповідних рішень, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію їх обґрунтованості.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.
Разом із цим, Верховним Судом не встановлено порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, які є підставою для беззаперечного скасування оскаржуваних судових рішень.