ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Єленіної Ж. М.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2021 року № 9901/745/18 (провадження № 11-350заі20)
в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія), третя особа - Вища рада правосуддя (далі - ВРП), про визнання протиправним та скасування рішення
Короткий виклад історії справи
ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ВККС, третя особа - ВРП, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 19 липня 2018 року № 1241/ко-18 про невідповідність судді Ленінського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 займаній посаді.
На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначав про протиправність прийнятого ВККС рішення, оскільки відповідач вийшов за межі своїх повноважень, рекомендувавши в резолютивній частині ВРП звільнити позивача.
Позивач звертав увагу на те, що європейські стандарти не тільки не передбачають, а фактично прямо заперечують можливість звільнення суддів з посади лише за результатами кваліфікаційного оцінювання. При цьому стаття 126 Конституції України не передбачає такої підстави для звільнення судді з посади, як невідповідність судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності.
ОСОБА_1 наголошував на тому, що відповідно до Загальної декларації прав людини кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі та сприятливі умови праці й на захист від безробіття. Кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.
Позивач зауважував, що відповідно до Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів якщо органи судової влади встановлюють системи для оцінювання роботи суддів, такі системи мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях. На думку позивача, незважаючи на наявність такого стандарту, переважна більшість критеріїв є суб`єктивними. Оцінювання судді здійснюється на підставі «внутрішнього переконання» членів ВККС, що може ґрунтуватися на особистому ставленні до судді, особистих переконаннях, амбіціях, зацікавленості або неприязні, що є неприпустимим.
Позивач звертав увагу, що нездатності здійснювати правосуддя ОСОБА_1 або грубого порушення ним норм права ВККС не встановлено, а порушення елементарних норм процесуального права не свідчить про низький рівень професійної компетентності позивача, зважаючи, зокрема, і на високий бал за результатами іспиту. При цьому в оскаржуваному рішенні ВККС здійснено аналіз деяких скасованих судових рішень позивача з наданням їм оцінки по суті. Крім того, ВККС перевищено повноваження щодо перевірки декларації, оскільки така діяльність згідно із чинним законодавством є виключним повноваженням Національного агентства з питань запобігання корупції.
Позивач, порушуючи питання про можливість оскарження рішення ВККС, посилався на те, що відповідно до чинного законодавства ВККС у пленарному складі може переглядати рішення, прийняті палатою чи колегією, щодо результатів виконаного учасником іспиту практичного завдання. При цьому, як зауважував позивач, не встановлюється додаткових підстав для оскарження рішення; так само мова не йде і про перегляд результатів другого етапу кваліфікаційного оцінювання, а саме дослідження досьє та проведення співбесіди. Відтак убачається порушення статті 55 Конституції України, якою затверджено право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Позивач також указував на неправомірність процедури кваліфікаційного оцінювання в цілому, неправомірність порядку проведення оцінювання, упередженість та інші порушення порядку кваліфікаційного оцінювання з боку членів ВККС під час співбесіди з позивачем. Зважаючи на неправомірність упровадження процедури кваліфікаційного оцінювання, рішення про невідповідність позивача займаній посаді судді, прийняте за результатами проведення такої процедури, також є неправомірним. На думку позивача, реалізація відповідачем своїх дискреційних повноважень щодо встановлення порядку кваліфікаційного оцінювання призвела до того, що під час прийняття рішення ВККС допущено порушення конституційних прав і гарантій позивача.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 9 вересня 2020 року закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду виходив з того, щопередбачене частиною першою статті 88 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VІІІ) оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП.
З урахуванням послідовності прийняття остаточного рішення про звільнення судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання і, як наслідок, не відповідає займаній посаді, судовий контроль має здійснюватися щодо остаточного рішення, яке уповноважена приймати ВРП.
Рішення ВККС із рекомендацією ВРП розглянути питання про звільнення з посади судді позивача є тим рішенням, яке не може бути самостійним предметом судового розгляду. Ці обставини унеможливлюють розгляд справи по суті спору та є підставами для закриття провадження у справі, оскільки її не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
При цьому суд послався на правову позицію, викладену в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 9901/637/18, від 29 квітня 2020 року у справі № 9901/831/18.
Не погодившись із таким рішенням, ОСОБА_1 звертався до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою, у якій позивач просив скасувати ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 вересня 2020 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Скаржник наголошував на тому, що оскаржуване рішення суду порушує його гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) право на доступ до правосуддя.
ОСОБА_1 стверджував, що можливість оскарження рішення ВККС, прийнятого за результатами кваліфікаційного оцінювання, прямо передбачена статтею 88 Закону № 1402-VІІІ.
Крім того, на переконання позивача, таке обмеження права на оскарження рішення ВККС про непідтвердження суддею здатності здійснювати правосуддя негативно впливає на суспільну довіру до судді та його ділову репутацію.
Велика Палата Верховного Суду постановою від 19 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 вересня 2020 року - без змін.
Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що кваліфікаційне оцінювання є спеціальною процедурою, що має на меті визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. При цьому виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади.
Водночас за змістом статей 1 та 3 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VІІІ «Про Вищу раду правосуддя» прийняття рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції ВРП.
Отже, вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар`єри судді, є обов`язковим для виконання та викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку.
При цьому рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є лише підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС.
З огляду на те, що процедура кваліфікаційного оцінювання, підведення її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.
Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного провадження» ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема можуть вплинути на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.
ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.
Отже, зважаючи на наведене правове регулювання, а також статус та повноваження ВРП та ВККС у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VІІІ оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП, та разом із цим рішенням.
З урахуванням послідовності (стадійності) прийняття остаточного рішення про звільнення судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання і, як наслідок, не відповідає займаній посаді, судовий контроль має здійснюватись після остаточного рішення, яке уповноважена приймати ВРП.
Така правова позиція була неодноразово висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 9901/754/18, від 26 лютого 2020 року у справі № 9901/637/18 та інших.
Отже, більшість суддів Великої Палати Верховного Суду дійшла висновку про те, що в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 необхідно відмовити.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 убачається, що предметом позову в цій справі є визнання протиправним та скасування рішення ВККС від 19 липня 2018 року № 1241/ко-18, яким позивача визнано таким, що не відповідає займаній посаді, та вирішено внести до ВРП подання з рекомендацією про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Ленінського районного суду міста Харкова.
Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення частини другої статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відповідно до статті