Постанова
іменем України
27 травня 2021 року
м. Київ
справа № 127/2554/15-к
провадження № 51-6011км20
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Ємця О.П.,
суддів: Кравченка С.І., Білик Н.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Глушкової О.О.,
прокурора Рибачук Г.А.,
а також, у режимі відеоконференції:
захисника Корпало В.М.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Корпало В. М. на вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 24 грудня 2019 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 8 вересня 2020 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014020010003199, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Старостинці, Погребищенського району, Вінницької області, жителя АДРЕСА_1 ),
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 24 грудня 2019 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років.
Строк відбування покарання визначено рахувати з моменту приведення вироку до виконання.
Вирішено питання з цивільними позовами та речовими доказами.
Згідно з вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 7 травня 2014 року, біля 15:00, перебуваючи у парку імені Максима Горького в м. Вінниця, переслідуючи раптово виниклий злочинний умисел, умисно завдав неповнолітньому ОСОБА_2 удар кулаком в область лобної ділянки голови, внаслідок чого спричинив останньому тілесні ушкодження у вигляді закритої черепно-мозкової травми: закритого вдавленого перелому передньої стінки лобної пазухи зліва та забій головного мозку, які відповідно до висновку експерта № 1711 від 25 листопада 2014 року належать до тяжких тілесних ушкоджень, за критерієм втрати загальної працездатності понад одну третину та становлять 45% стійкої втрати загальної працездатності.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 8 вересня 2020 року вирок районного суду залишено без зміни.
Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник Корпало В. М. просить змінити вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 24 грудня 2019 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 8 вересня 2020 року та на підставі положень ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням. Стверджує, що, на його думку, апеляційний суд повною мірою не врахував усіх обставин кримінального провадження, даних про особу засудженого, який щиро розкаявся і попросив вибачення, та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для застосування положень ст. 75 КК України. Крім цього, зазначає, що станом на час звернення із касаційною скаргою, ОСОБА_1 повністю відшкодував потерпілій стороні завдану шкоду.
Позиції інших учасників судового провадження
Під час касаційного розгляду захисник Корпало В.М. просив задовольнити касаційну скаргу на викладених у ній підставах.
Прокурор Рибачук Г.А. заперечувала проти задоволення касаційної скарги, вважала її безпідставною, а покарання, призначене ОСОБА_1, таким, що відповідає вимогам ст. ст. 50 та 65 КК України. Зазначила, що його щире каяття, незважаючи на відшкодування завданих збитків, має декларативний характер та спрямоване виключно на пом`якшення призначеного покарання.
Мотиви Суду
Відповідно до ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Подія злочину, доведеність винуватості ОСОБА_1 у його вчиненні у касаційній скарзі не оспорюються.
Наведені доводи захисника про можливість застосувати до ОСОБА_1 положення ст. 75 КК України та призначити йому покарання з випробуванням є слушними з огляду на таке.
Як зазначено в ч. 2 ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до ч. 2 ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.
При обранні форми реалізації кримінальної відповідальності суд у визначених законом межах наділений правом вибору не лише виду та розміру покарання, а й порядку його відбування. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК України, відповідно до якої якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Системне тлумачення цих правових норм дозволяє дійти висновку, що питання призначення кримінального покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням мети покарання, при цьому, з огляду на положення ст. 75 КК України, законодавець підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення засудженого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, у тому числі у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, при цьому суд має врахувати не тільки тяжкість злочину, особу винного, але й інші обставини справи.
Так, мотивуючи своє рішення щодо обрання ОСОБА_1 виду та міри покарання, суд першої інстанції врахував тяжкість вчиненого злочину, який відповідно до ст. 12 КК України відноситься до категорії тяжких, відсутність обставин, що пом`якшують покарання, та наявність обтяжуючої обставини - вчинення злочину щодо неповнолітньої особи, а також зважив на дані про особу винного, який є особою молодого віку та раніше несудимий, має постійне місце проживання, позитивно характеризується, взяв до уваги його посткримінальну поведінку і висновок досудової доповіді органу пробації, згідно якого виправлення ОСОБА_1 можливе без ізоляції від суспільства.
На підставі цих даних у їх сукупності, а також враховуючи позицію потерпілої сторони, яка на той момент наполягала на суворому покаранні, суд першої інстанції призначив ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, яке слід відбувати реально.
Апеляційний суд, оцінюючи правильність та справедливість призначеного ОСОБА_1 покарання, взяв до уваги обставини, які були враховані районним судом, та дійшов висновку, що правові підстави для призначення більш м`якого покарання, ніж передбачено законом, та звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням у даному кримінальному провадженні відсутні.
До того ж, колегія суддів зазначила, що об`єктивні та суб`єктивні чинники, на які посилається сторона захисту, слугували підставою для призначення міри примусу, яка є мінімальною за санкцією ч. 1 ст. 121 КК України, а тому не можуть бути взяті до уваги повторно для застосування інституту засудження з випробуванням.
Верховний Суд погоджується з видом та розміром призначеного ОСОБА_1 покарання, яке є справедливим, пропорційним і співрозмірним ступеню тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, однак вважає за можливе виправлення засудженого без відбування покарання в умовах ізоляції від суспільства.
Так, при вирішенні питання про застосування до ОСОБА_1 положень ст. 75 КК України, Суд зважає на те, що станом на час розгляду кримінального провадження у суді касаційної інстанції останній повністю відшкодував завдану шкоду, щиро розкаявся у вчиненому та попросив за своє протиправне діяння вибачення у потерпілої сторони, яка згідно письмових заяв, що містяться у матеріалах провадження, більше не наполягає на доцільності залишення засудженому міри примусу у виді позбавлення волі, яку слід відбувати реально.
Отже, беручи до уваги другорядну роль кари як мети покарання, враховуючи визначені законом обставини, як нові, так і ті, що були взяті до уваги попередніми судами, а також дані про особу ОСОБА_1 у своїй сукупності, на переконання колегії суддів Верховного Суду, звільнення останнього від відбування покарання з випробуванням в умовах передбаченого законом контролю за його поведінкою буде вважатися співрозмірним характеру вчиненого діяння та його наслідкам.
З огляду на це, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 438 КПК України судові рішення слід змінити, звільнивши ОСОБА_1 від відбування основного покарання з випробуванням, із покладенням на нього обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.
Керуючись статтями 433, 436, 438, 441, 442 КПК України, Верховний Суд