Постанова суду № 520/5517/17 від 26.05.2021 про витребування майна у добросовісного набувача та усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення

Постанова

Іменем України

26 травня 2021 року

м. Київ

справа № 520/5517/17

провадження № 61-19009св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1,

третя особа - Одеська міська рада,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Київського районного суду м. Одеси від 10 травня 2018 року у складі судді Калашнікової О. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Дрішлюка А. І., Громіка Р. Д.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради (далі - ДКВ ОМР) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - Одеська міська рада, про витребування майна у добросовісного набувача та усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення.

Позовна заява мотивована тим, що 18 липня 2005 року Київська районна адміністраціяОдеської міської ради, як виконавчий орган ОМР (далі - Київська РА ОМР), в особі голови Сердюка М. Д., і ОСОБА_2 уклали договір оренди нежилого приміщення першого поверху у будинку АДРЕСА_1, загальною площею 44 кв. м, строком до 18 червня 2006 року.

29 вересня 2005 року ОМР прийняла рішення № 4412-ІУ "Про затвердження переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, розташованих у Київському районі м. Одеси, що підлягають відчуженню у 2005 році". До цього переліку було включено нежиле приміщення першого поверху у будинку АДРЕСА_1, загальною площею 44 кв. м. На виконання рішення сесії ОМР і на замовлення Київської РА ОМР, товариство з обмеженою відповідальністю Фірма "Вітязь" 25 липня 2005 року визначила ринкову вартість нежилого приміщення на АДРЕСА_1, яка склала 13 474 грн. Після визначення вартості приміщення Київська РА ОМР письмово запропонувала ОСОБА_2 зарахувати грошові кошти у розмірі 13 474 грн на рахунки бюджету міста. 16 жовтня 2006 року ОСОБА_2 перерахувала грошові кошти на вказані у листі рахунки бюджету міста.

Однак, не дивлячись на це, посадові особи Київської РА ОМР почали ухилятися від нотаріального оформлення договору купівлі-продажу нежилого приміщення, тому ОСОБА_2 20 грудня 2006 року звернулась до суду з позовом до Київської РА ОМР про визнання договору дійсним, виконаним і визнання права власності.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05 лютого 2007 року у справі № 2-4946/10 позовні вимоги ОСОБА_2 були задоволені. Разом з тим, Київська РА ОМР у 2010 році оскаржила вищевказане заочне рішення суду першої інстанції і ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 22 квітня 2010 року заочне рішення Київського районного суду м. Одеси було скасоване з тих підстав, що відповідач не був належно повідомлений про час і місце розгляду справи, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Проте, ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2010 року позов ОСОБА_2 було залишено без розгляду з підстав чисельних неявок останньої у судові засідання.

Таким чином, судове рішення, на підставі якого за ОСОБА_2 було визнано право власності на нежиле приміщення площею 44 кв. м, яке знаходиться у будинку АДРЕСА_1, було скасовано, що свідчить про відсутність у ОСОБА_2 будь-якого права на це приміщення, у тому числі і права його продажу.

Однак, 02 грудня 2013 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 купила нежиле приміщення площею 44 кв. м, яке знаходиться у будинку АДРЕСА_1 .

Ураховуючи викладене, ДКВ ОМР просив суд: витребувати від добросовісного набувача ОСОБА_1 нежиле приміщення першого поверху загальною площею 44 кв. м у будинку АДРЕСА_1 та передати це приміщення ДКВ ОМР; усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення ОСОБА_1 із вищевказаного нежилого приміщення.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 10 травня 2018 року у задоволенні позову Департаменту комунальної власності Одеської міської ради відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішення суду, на підставі якого ОСОБА_2 набула права власності на спірне нежиле приміщення, скасовано та позов ОСОБА_2 залишено без розгляду, тому вона не набула права власності на спірне приміщення, що в свою чергу свідчить про вибуття спірного майна із володіння законного власника - територіальної громади м. Одеси, з порушенням вимог чинного законодавства та поза його волею. Проте, ДКВ ОМР було пропущено позовну давність для захисту своїх прав.Щодо вимог позивача про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення ОСОБА_1 з нежилого приміщення, то неможливо одночасно пред`явити позов про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого невласника) і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння). З огляду на викладене вимоги позивача про усунення перешкод у користуванні майном не ґрунтуються на вимогах закону.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 31 липня 2018 року апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради задоволено.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 10 травня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради задоволено.

Витребувано від ОСОБА_1 нежиле приміщення першого поверху, загальною площею 44,0 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та передано зазначене приміщення Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.

Усунено перешкоди у користуванні майном шляхом виселення ОСОБА_1 із нежилого приміщення першого поверху, загальною площею 44,0 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та передано зазначене приміщення Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Апеляційного суду Одеської області від 31 липня 2018 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-44092св18).

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Одеси від 10 травня 2018 року - без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ДКВ ОМР знав, чи, принаймні, у силу своїх повноважень, повинен був знати про порушення прав місцевої громади м. Одеси з грудня 2013 року, коли дані про реєстрацію права власності на спірне майно за відповідачем були внесені до загальнодоступного Державного реєстру речових прав, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ДКВ ОМР було пропущено позовну давність для захисту своїх прав, про застосування наслідків спливу якої було заявлено відповідачем.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, ДКВ ОМР, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що положення ЦК України про позовну давність до вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України не застосовуються, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 та Верховного Суду у постанові від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16.

Проте, в будь якому випадку, вказує, що ДКВ ОМР не пропущено строк позовної давності, оскільки департамент дізнався про порушені права тільки у 2017 році, під час моніторингу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Також, вважає необґрунтованими висновки судів про відмову у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод шляхом виселення, оскільки така вимога заявлялася, як похідна від витребування майна.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що її доводи є безпідставними, оскільки суди забезпечили повний та всебічний розгляд справи, а суд апеляційної інстанції врахував вказівки Верховного Суду при новому розгляді, які були обов`язковими для нього, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2021 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

23 березня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

18 липня 2005 року Київська районна адміністрація Одеської міської ради, як виконавчий орган Одеської міської ради, в особі голови Сердюка М. Д., і ОСОБА_2 уклали договір оренди нежилого приміщення першого поверху у будинку АДРЕСА_1, загальною площею 44 кв. м, строком до 18 червня 2006 року.

29 вересня 2005 року Одеська міська рада прийняла рішення № 4412-ІV "Про затвердження переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, розташованих у Київському районі м. Одеси, що підлягають відчуженню у 2005 році". Нежиле приміщення першого поверху у будинку АДРЕСА_1 загальною площею 44 кв. м було включено до цього переліку.

На виконання рішення сесії Одеської міської ради і на замовлення Київської районної адміністрації Одеської міської ради ТОВ Фірма "Вітязь" 25 липня 2005 року визначила ринкову вартість нежилого приміщення на АДРЕСА_1 у розмірі 13 474 грн. Після визначення вартості приміщення Київська районна адміністрація Одеської міської ради письмово запропонувала ОСОБА_2 зарахувати грошові кошти у розмірі 13 474 грн на рахунки бюджету міста.

16 жовтня 2006 року ОСОБА_2 перерахувала грошові кошти на вказані в листі рахунки бюджету міста. Після цього посадові особи районної адміністрації почали ухилятися від нотаріального оформлення договору купівлі-продажу нежилого приміщення, тому ОСОБА_2 20 грудня 2006 року звернулась до суду з позовом до Київської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання договору дійсним, виконаним і визнання права власності.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05 лютого 2007 року позовні вимоги ОСОБА_2 були задоволені. Заочне рішення районного суду Київська районна адміністрація Одеської міської ради оскаржила у 2010 році і ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 22 квітня 2010 року заочне рішення Київського районного суду м. Одеси скасовано з тих підстав, що відповідач не був належним чином повідомленим про час і місце розгляду справи, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2010 року позов ОСОБА_2 залишено без розгляду з підстав неявки останньої у судові засідання.

02 грудня 2013 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 купила нежиле приміщення площею 44 кв. м, яке знаходиться у будинку АДРЕСА_1 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, постанові Верховного Суду від 29 травня 2018 року у справі № 904/10673/16 та постановах Верховного Суду України від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14, від 30 вересня 2014 року у справі № 43/440-6/231, від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 08 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 08 червня 2016 року у справі № 6-3029цс16, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-832цс15, від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ДКВ ОМР задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов).

Відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто, добросовісне придбання можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

Згідно зі статтями 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Верховний Суд України у постанові від 16 квітня 2014 року у справі № 6-14цс13 зазначив, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Разом з тим, особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд протягом позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Наведене дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред`явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність судових рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача, причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, а тому перед застосуванням позовної давності належить з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові у зв`язку з його необґрунтованістю. У разі встановлення судом порушеного права, але позовна давність за такими вимогами сплила, про що заявила інша сторона, суд відмовляє у позові у зв`язку зі спливом позовної давності, як самостійної підстави, за відсутності визнаних судом поважних причин її пропуску, на які посилався позивач.

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.

Статтею 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частин третьої і четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Судами попередніх інстанцій було встановлено, що 18 липня 2005 року Київська районна адміністрація Одеської міської ради, як виконавчий орган Одеської міської ради, в особі голови Сердюка М. Д., і ОСОБА_2 уклали договір оренди нежилого приміщення першого поверху в будинку АДРЕСА_1 загальною площею 44 кв. м, строком до 18 червня 2006 року.

29 вересня 2005 року Одеська міська рада прийняла рішення № 4412-ІV "Про затвердження переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, розташованих у Київському районі м. Одеси, що підлягають відчуженню у 2005 році". Нежиле приміщення першого поверху в будинку АДРЕСА_1 загальною площею 44 кв. м було включено до цього переліку.

На виконання рішення сесії Одеської міської ради і на замовлення Київської районної адміністрації Одеської міської ради ТОВ Фірма "Вітязь" 25 липня 2005 року визначила ринкову вартість нежилого приміщення на АДРЕСА_1 у розмірі 13 474 грн (з урахуванням ПДВ). Після визначення вартості приміщення Київська районна адміністрація Одеської міської ради письмово запропонувала ОСОБА_2 зарахувати грошові кошти у розмірі 13 474 грн на рахунки бюджету міста.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05 лютого 2007 року у справі № 2-4946/10 позовні вимоги ОСОБА_2 були задоволені. Заочне рішення районного суду Київська районна адміністрація Одеської міської ради оскаржила у 2010 році і ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 22 квітня 2010 року заочне рішення Київського районного суду м. Одеси скасоване з тих підстав, що відповідач не був належним чином повідомленим про час і місце розгляду справи, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2010 року позов ОСОБА_2 залишено без розгляду з підстав неявок останньої у судові засідання.

Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що позовні вимоги ДКВ ОМР є обґрунтованими, оскільки рішення суду, яке стало підставою для реєстрації права власності на майно, у подальшому, було скасовано.

При цьому, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що Одеська міська рада як представницький орган територіальної громади м. Одеси, якій ця громада делегувала повноваження щодо здійснення права власності від її імені та в її інтересах, а також її виконавчі органи, у тому числі ДКВ ОМР, який був утворений Одеською міською радою 29 лютого 2013 року та є правонаступником Представництва по управлінню комунальної власності Одеської міської ради, повинні діяти виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом, а відтак на ці органи покладається обов`язок щодо обізнаності про стан своїх майнових прав, тому позивач, ДКВ ОМР, мав об`єктивну можливість довідатися про факт порушення своїх прав, а саме, про укладання договору купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення від 02 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, право власності якої зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухомо майно 02 грудня 2013 року, в межах строку позовної давності, оскільки відомості із Держаного реєстру речових прав є доступними.

Суд апеляційної інстанції на вимогу частини першої статті 417 ЦПК України правильно врахував вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року, які були обов`язковими для суду під час нового розгляду справи.

Доводи касаційної скарги, з посиланням на правові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду про те, що положення ЦК України про позовну давність до вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України не застосовуються, є безпідставними, оскільки на віндикаційні позови поширюється загальна позовна давність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18)). Саме, у цій справі Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 та Верховного Суду у постанові від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Посилання заявника на те, що ДКВ ОМР не пропущено строк позовної давності, оскільки департамент дізнався про порушені права тільки у 2017 році, під час моніторингу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, не заслуговують на увагу.

Верховний Суд України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17 дійшов правового висновку про те, що порівняльний аналіз термінів "довідалася" та "могла довідатися", що містяться в частині першій статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач у силу своїх повноважень міг довідатися про порушення своїх прав та належно не обґрунтував і не довів, що не міг довідатися про заявлені порушення раніше, тому судами було правильно відмовлено у задоволенні його позову з підстав спливу строку позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявив відповідач.

Правові висновки Верховного Суду України щодо застосування положень закону про позовну давність, на які вказує заявник у касаційній скарзі, не суперечать наведеному вище правовому висновку та не спростовують той факт, що позивач об`єктивно міг довідатися про порушення своїх прав у 2013 році.

Посилання заявника на інші правові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду не впливають на правильність вирішення судами цієї справи, враховуючи, що у задоволенні позову було відмовлено через пропуск строку позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявив відповідач.

Доводи касаційної скарги щодо похідної позовної вимоги про усунення перешкод у користування майном шляхом виселення не заслуговують на увагу, оскільки у задоволенні основної вимоги судами було відмовлено.

Отже, вказані, а також інші доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом розгляду і дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону та якою враховані обов`язкові вказівки суду касаційної інстанції при новому розгляді справи, а також з якою погоджується Верховний Суд.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення, з урахуванням змін, внесених апеляційним судом, без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

................

Перейти до повного тексту