Постанова
Іменем України
26 травня 2021 року
м. Київ
справа № 219/10470/17
провадження № 61-10362св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справицивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю, поновлення строку звернення до суду, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Руднєва Інна Сергіївна, на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 19 березня 2020 року у складі судді Хомченко Л. І. та постанову Донецького апеляційного суду від 10 червня 2020 року у складі колегії суддів: Никифоряка Л. П., Новікової Г. В., Гапонова А. В.
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю, поновлення строку звернення до суду, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ майна подружжя.
На обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що 16 листопада 1991 року до 25 січня 2006 року вона перебувала в шлюбі з ОСОБА_2 .
В період шлюбу, а саме 18 березня 2003 року, ними сумісно за спільні кошти був придбаний житловий будинок на АДРЕСА_1, загальною площею 199 кв. м, та зареєстрований в КП "БТІ" міста Бахмут на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Артемівської нотаріальної контори.
Згідно з пунктом 5 договору купівлі-продажу вартість спірного будинку становить 42 029 грн. Зазначала, що точну ринкову вартість майна на момент подачі позову визначити неможливо, тому в ході розгляду справи нею буде заявлено клопотання про проведення судової будівельно-технічної експертизи, яка визначить ринкову вартість спірного майна. Після цього нею буде визначено та сплачено точний розмір судового збору.
У період їхнього спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, відповідач 09 квітня 2008 року прописав ОСОБА_1 у їхньому будинку, де вона зареєстрована і зараз. Також у спірному будинку зареєстровані спільні донька та онука.
Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично продовжили мешкати однією родиною без реєстрації шлюбу у спірному будинку до 12 грудня 2014 року. Вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, святкували родинні свята, виховували їх доньку - ОСОБА_3, а потім їх онуку, мали спільні права та обов`язки подружжя.
В період спільного проживання після розірвання шлюбу ОСОБА_1 не ставила питання про поділ будинку, який був придбаний під час їхнього з відповідачем шлюбу, оскільки вважала, що її права як співвласника будинку, ОСОБА_2 в той час не порушував, не порушував її право власності у спільній сумісній власності подружжя.
12 грудня 2014 року ОСОБА_2 заарештували та попередньо ув`язнили з 15 грудня 2014 року у ДУ "Бахмутська установа виконання покарань (№ 6)" Південно-східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України. Вироком Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 13 червня 2017 року відповідача визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 258-3, частиною першою статті 263 КК України, та призначено остаточне покарання за сукупністю злочинів у вигляді 5 років 2 місяців позбавлення волі без конфіскації належного йому на праві власності майна. Також вироком суду, на підставі частини пʼятої статті 72 КК України, засудженому, у строк відбування покарання за вироком зараховано строк попереднього ув`язнення з 15 грудня 2014 року по день ухвалення вироку, із розрахунку 1 (один) день попереднього ув`язнення за 2 (два) дні позбавлення волі. Вирок набрав законної сили 14 липня 2017 року.
На сьогодні ОСОБА_2 відбув покарання та проживає у спірному будинку.
Весь період попереднього ув`язнення ОСОБА_2 у ДУ "Бахмутська установа виконання покарань (№ 6)" ОСОБА_1 та їх донька піклувались про нього, віддавали останні кошти на оплату адвокатів, збирали та носили йому передачі, в які вона складала продукти, одяг, дозволені ліки, тощо. Відповідач брав від неї все та надавав вказівки, що і коли саме йому ще необхідно принести.
Після оголошення вироку у кримінальному провадженні стосовно відповідача та після його повернення додому, стосунки між нею та чоловіком різко погіршились.
У серпні 2017 року ОСОБА_2 почав вимагати від ОСОБА_1, щоб вона забирала їх доньку та онуку та вони виїжджали із спірного будинку, бо він хоче жити у будинку зі своєю новою родиною. Оскільки ОСОБА_1 не має у власності іншого житла, придатного для мешкання з донькою та малолітньою дитиною, то запропонувала відповідачу купити їй житло, але він відмовився.
ОСОБА_1 вказувала, що дізналась про порушення свого права власності не після розірвання шлюбу з ОСОБА_2, а в серпні 2017 року, коли відповідач почав виганяти її, доньку та онуку із будинку, який є спільною сумісною власністю подружжя.
Просила суд встановити факт спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 без реєстрації шлюбу в період з 25 січня 2006 року до 01 серпня 2017 року для поновлення строку звернення до суду з цим позовом, визнати жилий будинок на АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та поділити вказаний будинок, виділивши позивачу та відповідачу по Ѕ частці спірного майна, визнавши за кожною із сторін право власності на зазначену частку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 19 березня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю і ведення спільного господарства в період часу з 25 січня 2006 року до травня 2017 року та наведена обставина, згідно з висновками суду, не є підставою для поновлення строків позовної давності.
Додатковим рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 21 квітня 2020 року стягнено з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 640 грн.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись з рішенням, позивач подала до суду апеляційну скаргу, у якій просила рішення суду першої інстанції скасувати в частині вимог про поновлення строку для звернення до суду, визнання спірного майна спільною сумісною власністю, його поділу та визнання за кожним з сторін права власності на Ѕ частку і просила в цій частині позов задовольнити.
Постановою Донецького апеляційного суду від 10 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 19 березня 2020 року залишено без змін.
Постанова мотивована тим, що ОСОБА_1 беззаперечно мала можливість для звернення до суду за захистом порушеного права у строки, визначенні чинним законодавством, та остання не довела та не підтвердила належними доказами існування жодних обставин, які би об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду за захистом свого права.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про пропущення позивачем строку позовної давності, при цьому врахував, що про порушення свого права як співвласника, яке не визнавалось в жодний спосіб протягом тривалого часу, позивачу було відомо та остання беззаперечно мала можливість звернутися за захистом свого права та саме позивач несе ризик настання наслідків, пов`язаних із не вчиненням нею процесуальних дій.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2020 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Руднєва І. С., звернулась до суду з касаційною скаргою, в якій, з урахуванням уточнень від 07 серпня 2020 року, просила скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в такій частині: поновити строк для звернення до суду, визнати житловий будинок спільною сумісною власністю подружжя, поділити спільне майно подружжя та визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по Ѕ частині житлового будинку на АДРЕСА_1 . У частині встановлення факту спільного проживання однією сім`єю рішення суду першої та апеляційної інстанцій позивачем не оскаржується.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
30 вересня 2020 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Руднєва І. С., та витребувано справу з Артемівського міськрайонного суду Донецької області.
23 жовтня 2020 року на запит суду надійшла витребовувана справа.
Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що позивачем не пропущено строк позовної давності для звернення до суду з позовом, оскільки про порушення свого права власності дізналась не після розірвання шлюбу з відповідачем, а в серпні 2017 року, коли відповідач почав вимагати, щоб ОСОБА_1 разом з дочкою та онукою виїхала із спільного будинку. 20 листопада 2017 року через постійні скандали та конфлікти з відповідачем, позивач разом з донькою та малолітньою онукою виїхали із спірного будинку в орендовану однокімнатну квартиру у м. Бахмут.
У своєму рішенні суд апеляційної інстанції вказував на те, що Державна прикордонна служба надала інформацію від 28 вересня 2017 року про те, що ОСОБА_1 перетинала державний кордон України в період з 21 червня 2014 року до 04 листопада 2015 року. Цей факт не заперечується ОСОБА_1, оскільки вона з 21 червня 2014 року до 04 листопада 2015 року у зв`язку із веденням бойових дій в результаті проведення АТО на території м. Бахмут та Бахмутського району Донецькоїобласті, що межує із м. Горлівка Донецької області (на цей час непідконтрольна державі Україна територія) заради безпеки доньки та онуки була вимушена виїхати із спірного будинку та м. Бахмут Донецької області до Росії, де перебувала у знайомих чоловіка ОСОБА_2 .
Після закінчення проведення АТО та бойових дій в м. Бахмут та Бахмутському районі Донецької області ОСОБА_1 разом із донькою та онукою 04 листопада 2015 року повернулись до спірного будинку, де проживали постійно до 20 листопада 2017 року, поки ОСОБА_2 із застосуванням психічного та фізичного насилля не вигнав її із спірного будинку. Вимушений виїзд із спірного будинку та переїзд до Росії позивачки сам по собі не свідчить про те, що вона втратила правовий інтересдо спірного майна, а свідчить лише про те, що вона рятувала здоров`я та життя своє,доньки та малолітньої онуки, яким загрожувала небезпека.
Після 04 листопада 2015 року позивачка повернулась разом із донькою та онукою до спірного будинку, що підтверджується довідкою від 19 березня 2018 року, виданою головою квартального комітету № 24 ОСОБА_4, що міститься в матеріалах справи, а також розрахунковими книжками та квитанціями зі сплати за користування природним газом та електроенергією у спірному будинку, які сплачені від імені та за підписом ОСОБА_1 включно до вересня 2017 року. Суди першої та апеляційної інстанцій не дали належної оцінки вказаним письмовим доказам.
Навіть після ув`язнення ОСОБА_2 в ДУ "Бахмутська установа виконання покарань (№ 6)" ОСОБА_1 його відвідувала, вони мали нормальні дружні сімейні стосунки до серпня 2017 року (у липні 2017 року відповідач звільнився із установи відбування покарання) та відповідач на той час жодним чином не порушував права ОСОБА_1
ОСОБА_2 з моменту розірвання шлюбу та до моменту звернення позивачкою до суду із позовом про поділ майна, сам до суду з позовом про виселення ОСОБА_1 із спірного будинку або визнання її такою, що втратила право користування вказаним будинком, не звертався, тобто жодним чином не порушував її права співвласника до серпня 2017 року.
Зазначала, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Також при розгляді справи у суді першої інстанції ані позивач, ані його представник ні в письмовій, ні в усній формі не заявили клопотання до суду першої інстанції про застосування до позовної заяви наслідків пропуску строку позовної давності до прийняття рішення у справі, що є підставою відмови у позові. Вказане свідчить, що в матеріалах справи немає письмового клопотання відповідача та його представника про застосування наслідків пропуску позивачкою позовної давності до позову, а також їх усного клопотання про таку ж обставину, що підтверджується аудіозаписом судових засідань. Незважаючи на вказане, суд першої інстанції з власної ініціативи застосував до позову наслідки пропуску строку позовної давності позивачем, та на цій підставі відмовив у позові, що є незаконним, оскільки суд не має права це робити з власної ініціативи.
Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 16 листопада 1991 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб, який було розірвано 25 січня 2006 року (т. 1 а. с. 5).
Згідно з договором купівлі-продажу від 18 березня 2003 року ОСОБА_2 придбав будинок на АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 7).
В будинку на АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2, ОСОБА_1, донька ОСОБА_3, та онука ОСОБА_5 (т. 1 а. с. 8).
Згідно з вироком Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 13 червня 2017 року ОСОБА_2 засуджено за злочини, передбачені частиною першою статті 258-3 та частиною першою статті 263 КК України, визначено остаточне покарання у виді 5 років 2 місяців позбавлення волі та зазначено термін відбуття покарання з 15 грудня 2014 року (т. 1 а. с. 9 - 15).
Відповідно до листа Державної прикордонної служби від 28 вересня 2017 року ОСОБА_1 перетинала державний кордон України в період з 21 червня 2014 року до 04 листопада 2015 року (т. 1 а. с. 36).
Також матеріали справи містять акт про укладення шлюбу ОСОБА_2 з громадянкою Республіки Польщі ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а. с. 93, 145, 146, 147).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" № 11 визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).
Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).
Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19).
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій дійшли безпідставного висновку про те, що позивач пропустила строк позовної давності, про який було заявлено відповідачем (т. 1 а. с. 222-223), оскільки факт припинення спільного проживання сторін сам по собі не свідчить про порушення права власності позивача на спірний будинок, а лише підтверджує відсутність між сторонами, з цього часу, фактичних шлюбних відносин, а обставини, які свідчили б про вчинення ОСОБА_2 дій на порушення прав ОСОБА_1 на спірний будинок до пред`явлення позову, які зумовили б потребу захисту прав, у зв`язку з чим почався б перебіг позовної давності, матеріали справи не підтверджують. Тобто після припинення спільного проживання до моменту звернення позивача до суду з позовом про визнання права спільної сумісної власності, дій, які б вказували на невизнання відповідачем чи оспорювання права власності позивача на спільне майно, або дій по відчуженню цього майна, останній не вживав.
Крім того, відповідач, подаючи зустрічну позовну заяву про повернення майна, зазначав, що у 2013 році він неодноразово звертався до ОСОБА_1 з проханням про те, щоб вона за надані ним гроші купила собі квартиру та виїхала із спірного будинку.
Вказане свідчить про те, що станом на 2013 рік ОСОБА_1 проживала у спірному будинку, однак вимог про її виселення ОСОБА_2 не заявлялось.
Також із зустрічної позовної заяви відомо, що в кінці 2015 року ОСОБА_1, повернувшись з Росії, поселилась у спірному будинку та проживала до листопада 2017 року. Фактична дружина ОСОБА_2 - ОСОБА_7 була вимушена виїхати з будинку на АДРЕСА_1 .
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
З огляду на вищезазначені норми, у цій справі повинні застосовуватися положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме - Кодекс про шлюб та сімʼю України (далі - КпШС України), який був чинним до 01 січня 2004 року.
Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (частина перша статті 29 КпШС України).
Таким чином, на момент придбання спірного житлового будинку діяли норми КпШС України, відповідно до частини першої статті 22 якого, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Вказане кореспондується зі статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), чинного з 01 січня 2004 року, якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Рівність прав подружжя на майно, набуте під час перебування у шлюбі, передбачено також статтею 70 СК України.
Відповідно до частини другої статті 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі, в судовому порядку. Позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує, оскільки відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Отже, вирішуючи спори між подружжям про майно, виходячи із аналізу зазначених норм, судам необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Суди встановили, що ОСОБА_2 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 18 березня 2003 року придбав спірний будинок, право власності на який було зареєстровано за відповідачем.
У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу, здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
Слід зазначити, що спірний будинок набутий сторонами за час шлюбу і презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, не спростована, тому будинок є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між колишнім подружжям в рівних частках.
Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Таким чином, житловий будинок на АДРЕСА_1 набутий сторонами під час шлюбу, джерелом його набуття є спільні сумісні кошти, а тому є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, у зв`язку з чим за кожним з подружжя слід визнати право власності на Ѕ частку у спірному будинку за кожним.
Отже, суди постановили судові рішення з порушенням норм матеріального права, а тому у цій частині судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя.