Постанова суду № 357/16765/14 від 31.05.2021 про звернення стягнення на заставне майно

Постанова

Іменем України

31 травня 2021 року

м. Київ

справа № 357/16765/14-ц

провадження № 61-4916св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна",

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Стрикаль Олександр Васильович, на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 серпня 2016 року в складі судді Буцмак Ю. Є. та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого

2020 року в складі колегії суддів: Соколової В. В., Андрієнко А. М.,

Поліщук Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна" (далі - ТОВ "ОТП Факторинг Україна") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на заставне майно.

Позовна заява мотивована тим, що 19 березня 2008 року між Закритим акціонерним товариством "ОТП Банк" (далі - ЗАТ "ОТП Банк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "ОТП Банк"

(далі - ПАТ "ОТП Банк"), і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 101 500 дол. США зі сплатою плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого відсотка у розмірі 5,99 % річних та FIDR (процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк у 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору). Кредитні кошти надавались банком шляхом перерахування кредитних коштів з кредитного рахунку на поточний рахунок позичальника, відкритий у банку.

Позичальник зобов`язався прийняти, належним чином використати та повернути банку зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором, а також сплатити відповідну плату за користування кредитом

і виконати всі інші зобов`язання, визначені кредитним договором. Сторони кредитного договору погодили сплату кредиту щомісячними платежами. За порушення строків повернення кредиту, відсотків за користування кредитом, позичальник зобов`язаний сплатити банку пеню у розмірі 1 % від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов`язань за кожний день прострочки, що передбачено пунктом 4.1.1 частини другої кредитного договору.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором,

19 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки.

Крім того, кредитні зобов`язання були забезпечені договором іпотеки

від 20 березня 2008 року, укладеним між ЗАТ "ОТП Банк", ОСОБА_1

і ОСОБА_2, предметом якого є будинок з господарськими спорудами загальною площею 346,8 кв. м та земельна ділянка загальною площею 0,1223 га, що знаходяться на АДРЕСА_1 .

Позичальник не виконував належним чином взяті на себе договірні зобов`язання, тому станом на 25 липня 2016 року у нього виникла заборгованість перед банком у розмірі 80 660,13 дол. США, що еквівалентно 2 001 383,67 грн за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на дату проведення розрахунку, та пеня за прострочення виконання зобов`язань - 7 325 064,34 грн.

Згідно з умовами договору купівлі-продажу кредитного портфелю

від 05 листопада 2010 року ПАТ "ОТП Банк" відступило, а ТОВ "ОТП Факторинг Україна" прийняло право вимоги за кредитним договором

від 19 березня 2008 року, укладеним між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1,

а також за договором іпотеки від 20 березня 2008 року, укладеним між

ЗАТ "ОТП Банк", ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Враховуючи невиконання боржником взятих на себе зобов`язань за кредитним договором, позивач звертався до відповідачів з досудовими вимогами про погашення заборгованості за кредитним договором, які залишилися без виконання.

На підставі викладеного ТОВ "ОТП Факторинг Україна", з урахуванням уточнених позовних вимог, просило звернути стягнення на іпотечне майно - будинок з господарськими спорудами загальною площею 346,8 кв. м, який належить ОСОБА_1 і ОСОБА_2, та земельну ділянку загальною площею 0,1223 га, яка належить ОСОБА_1, що знаходяться на АДРЕСА_1, на користь

ТОВ "ОТП Факторинг Україна" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 березня 2008 року в розмірі 80 660,13 дол. США, що еквівалентно 2 001 383,67 грн за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, та пені - 7 325 064,34 грн, що разом складає 9 326 448,01 грн, шляхом продажу з прилюдних торгів з початковою ціною продажу предмета іпотеки, визначеною суб`єктом оціночної діяльності на стадії виконавчого провадження у порядку Закону України "Про виконавче провадження".

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх прийняття

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області

від 26 серпня 2016 року позов задоволено частково.

Звернуто стягнення на підставі договору іпотеки від 20 березня 2008 року на іпотечне майно - будинок з господарськими спорудами загальною площею 346,8 кв. м, який належить на праві власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2

та земельну ділянку, загальною площею 0,1223 га, яка належить на праві власності ОСОБА_1, що знаходяться на

АДРЕСА_1, на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 березня 2008 року: тіло кредиту в розмірі 80 660,13 дол. США, що еквівалентно 2 001 383,67 грн за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, та пеня - 2 001 383,67 грн, що разом складає 4 002 767,34 грн, шляхом продажу з прилюдних торгів з початковою ціною продажу предмета іпотеки, визначеною суб`єктом оціночної діяльності на стадії виконавчого провадження у порядку Закону України "Про виконавче провадження".

Стягнуто з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 порівну на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" судовий збір у розмірі 243,60 грн та витрати, пов`язані з публікацією у пресі оголошення про виклик відповідачів, у розмірі 420 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що внаслідок невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором станом на 25 липня 2016 року виникла заборгованість перед банком у розмірі 80 660,13 дол. США, що еквівалентно 2 001 383,67 грн, та пеня - 7 325 064,34 грн, яку відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України необхідно зменшити до

2 001 383,67 грн. Кредитні зобов`язання позичальника були забезпечені договором іпотеки, тому позивач як новий кредитор має право задовольнити свої вимоги за кредитним договором за рахунок предмета іпотеки.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 29 березня 2017 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області

від 26 серпня 2016 року змінено в частині звернення стягнення на нерухоме майно шляхом продажу з прилюдних торгів, резолютивну частину викладено в наступній редакції.

В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 березня 2008 року в розмірі 80 660,13 дол. США, що еквівалентно 2 001 383,67 грн, та пені - 2 001 383,67 грн звернуто стягнення на нерухоме майно на користь

ТОВ "ОТП Факторинг Україна" на підставі договору іпотеки від 20 березня 2008 року на іпотечне майно, а саме: будинок з господарськими спорудами загальною площею 346,8 кв. м, що знаходиться на

АДРЕСА_1, який належить на праві власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2, шляхом продажу з прилюдних торгів з початковою ціною продажу предмета іпотеки - 2 629 303 грн; земельну ділянку загальною площею 0,1223 га, що знаходиться на АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом продажу з прилюдних торгів, з початковою ціною продажу предмета іпотеки - 225 190 грн.

В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що в рішенні суду про звернення стягнення на предмет іпотеки має бути зазначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Оскільки суд першої інстанції не зазначив початкової ціни предмета іпотеки у грошовій формі, то необхідно внести зміни у резолютивну частину рішення місцевого суду.

Постановою Верховного Суду від 18 вересня 2019 року рішення Апеляційного суду Київської області від 29 березня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд не встановив належним чином обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги щодо пропуску позивачем строку позовної давності.

Постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 серпня

2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що ОСОБА_1 був належним чином повідомлений про розгляд справи в суді першої інстанції, брав участь у судовому процесі, зокрема подавав до місцевого суду заяви та клопотання, проте про застосування строку позовної давності заявив лише в апеляційній скарзі. ОСОБА_1 не заявив про застосування строку позовної давності в суді першої інстанції. Оскільки позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони

у спорі, зробленою до винесення ним рішення, то відсутні підстави для застосування наслідків пропуску строків позовної даності у даній справі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Стрикаль О. В., просить скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 серпня 2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року, ухвалити нове судове рішення про відмову

в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

ОСОБА_2 не оскаржував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, тому ці судові рішення в частині вирішення позовних вимог до нього не є предметом касаційного перегляду.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень, заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Крім того, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій не враховали висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року

у справі № 6-190цс14, від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1935цс15,

від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1707цс15 та у справі № 6-249цс15, Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі

№ 523/10225/15-ц (провадження № 14-159цс19) та Верховного Суду

від 26 червня 2019 року у справі № 183/183/16-ц (провадження

№ 61-21050св18).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди помилково звернули стягнення на предмет іпотеки без визначення його початкової ціни - грошової оцінки. При ухваленні судами рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки

є обов`язковим зазначення в резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки.

Надіславши 30 грудня 2009 року вимогу про дострокове повернення кредитної заборгованості, кредитор змінив строк виконання основного зобов`язання, тому останнім днем пред`явлення вимоги про стягнення залишку заборгованості за кредитом, суми несплачених відсотків за користування кредитом, пені за прострочення виконання зобов`язань за кредитним договором до ОСОБА_1 є 29 січня 2013 року, проте до суду

з позовом у цій справі ТОВ "ОТП Факторинг Україна" звернулося лише

у листопаді 2016 року, тобто поза межами позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Безпідставними є висновки апеляційного суду щодо переривання строку позовної давності.

Суди не перевірили належним чином, чи мало право ТОВ "ОТП Факторинг Україна" заявляти вимоги у цій справі, оскільки ОСОБА_1 не був належним чином повідомлений про відступлення права вимоги ПАТ "ОТП Банк" за кредитним договором та договором іпотеки на користь позивача. Договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 05 листопада 2010 року

є неукладеним та нікчемним в силу закону. ПАТ "ОТП Банк" не мало право відступати ТОВ "ОТП Факторинг Україна" право вимоги за кредитним договором та іпотечним договором, оскільки такі дії первісного кредитора суперечать вимогам підпункту 3 пункту 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів

в іноземній валюті".

Крім того, суди залишили поза увагою, що судовими рішеннями у справі

№ 357/11297/13-ц стягнуто заборгованість за кредитним договором

від 19 березня 2008 року, а також не встановили ступінь виконання вказаних судових рішень. Задоволення позовних вимог у цій справі призведене до подвійного стягнення за одним і тим же кредитним договором.

Суд першої інстанції помилково прийняв до розгляду позовна заяву ТОВ "ОТП Факторинг Україна", оскільки судовий збір сплачено у меншому розмірі, ніж передбачено Законом України "Про судовий збір". Крім того, ОСОБА_1 повідомлено про розгляд справи з порушенням норм процесуального закону, тому наявні підстави для застосування пункту 5 частини першої

статті 411 ЦПК України.

Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Стрикаль О. В., надійшла до Верховного Суду 17 березня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що 19 березня 2008 року між ЗАТ "ОТП Банк", правонаступником якого є ПАТ "ОТП Банк", і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит

у розмірі 101 500 дол. США зі сплатою плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого відсотка у розмірі 5,99 % річних та FIDR (процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк у 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору). Кредитні кошти надавались банком шляхом перерахування кредитних коштів з кредитного рахунку на поточний рахунок позичальника, відкритий у банку.

Банк виконав свої договірні зобов`язання шляхом перерахування кредитних коштів з кредитного рахунку на поточний рахунок позичальника, відкритий

у банку.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором,

19 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладений договір поруки.

Крім того, кредитні зобов`язання були забезпечені договором іпотеки

від 20 березня 2008 року, укладеним між ЗАТ "ОТП Банк", ОСОБА_1

Право власності відповідачів на будинок та земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку, свідоцтвом про право власності на житловий будинок та договором дарування.

Оскільки боржник не виконав взяті на себе зобов`язань за кредитним договором, то кредитор у листах від 30 грудня 2009 року, адресованих відповідачам, вимагав дострокового виконання боргових зобов`язань за кредитним договором у повному обсязі, а саме сплатити суму кредиту

в розмірі 95 863,71 дол. США, відсотки за користування кредитом -

3 138,44 дол. США, пеню - 7 574,45 дол. США та штраф - 75 грн протягом

30 днів з дня одержання вимоги. Вказана вимога була одержана ОСОБА_2 03 червня 2010 року, про що свідчить його особиста розписка. Дані про одержання вимоги ОСОБА_1 у матеріалах справи відсутні, але останній стверджує про обізнаність з вимогою в день її одержання ОСОБА_2 .

На підставі договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 05 листопада 2010 року права кредитора за кредитним договором перейшли від ПАТ "ОТП Банк" до ТОВ "ОТП Факторинг". Також 05 листопада 2010 року між ПАТ "ОТП Банк" і ТОВ "ОТП Факторинг" був укладений та нотаріально посвідчений договір про відступлення права вимоги, предметом якого є, зокрема договір іпотеки, укладений з відповідачами.

ТОВ "ОТП Факторинг Україна", він імені якого на підставі договору комісії

від 05 листопада 2010 року діяло ПАТ "ОТП Банк", та ОСОБА_1 01 червня 2011 року уклали додатковий договір до кредитного договору, відповідно до якого сторони цього правочину узгодили нову відсоткову ставку на рівні 13,49 % річних та визначили новий графік платежів.

У той же день (01 червня 2011 року) ТОВ "ОТП Факторинг Україна" він імені якого на підставі договору комісії від 05 листопада 2010 року діяло ПАТ "ОТП Банк", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений додатковий договір до договору іпотеки від 20 березня 2008 року, за умовами якого іпотекодержатель має право задовольнити з вартості предмета іпотеки всі фактичні вимоги. Право обрання порядку звернення стягнення на предмет іпотеки належить іпотекодержателю.

Відповідно до наданого позивачем розрахунку останній платіж на погашення тіла кредиту здійснений 20 березня 2012 року.

Досудові вимоги були повторно заявлені кредитором в листах від 13 жовтня 2014 року.

Позичальник не виконував належним чином взяті на себе договірні зобов`язання, тому станом на 25 липня 2016 року у нього виникла заборгованість перед банком у розмірі 80 660,13 дол. США, що еквівалентно 2 001 383,67 грн за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, та пеня за прострочення виконання зобов`язань - 7 325 064,34 грн.

Рішенням Білоцерківського районного суду Київської області від 10 квітня 2014 року у справі № 357/11297/13-ц стягнуто солідарно з ОСОБА_1,

ОСОБА_1 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" заборгованість за кредитним договором від 19 березня 2008 року у розмірі 111 920,82 дол. США, що еквівалентно 894 583,11 грн за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, та пеню - 2 604 206,28 грн, що разом складає 3 498 789,39 грн.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 24 листопада 2015 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області

від 10 квітня 2014 року змінено в частині стягнення пені за кредитним договором. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_1 пеню за несвоєчасність виконання зобов`язань за кредитним договором

від 19 березня 2008 року у розмірі 894 583,11 грн. У решті рішення місцевого суду залишено без змін.

ОСОБА_1 був повідомлений про розгляд справи в суді першої інстанції (том 1 а. с. 78, 121), подавав до суду, зокрема через представника, заяви та клопотання (том 1 а. с. 70-72, 76, 88), проте заяви про застосування строку позовної давності до місцевого суду не подавав.

ОСОБА_1 заявив в апеляційній скарзі про застосування позовної давності.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується

з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого виникла заборгованість перед кредитором, тому позивач як новий кредитор має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки. При цьому суд першої інстанції,

з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин частини третьої статті 551 ЦК України та зменшення розміру пені.

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості.

За частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та

в порядку, що встановлені договором.

За змістом статей 629, 525, 612, 611 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. У разі порушення зобов`язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно керувався тим, що згідно з наявними у справі доказами станом на час розгляду справи в суді зобов`язання за кредитним договором відповідачем належним чином не виконані.

Відповідно до наданого банком розрахунку станом на 25 липня 2016 року заборгованість позичальника становила 9 326 448,01 грн та складалася із: залишку заборгованості за кредитом - 80 660,13 дол. США, що еквівалентно 2 001 383,67 грн за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, та пені за прострочення виконання зобов`язань - 7 325 064,34 грн.

Указаний розмір заборгованості не спростований відповідачами.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні

і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи-боржника.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частини перша, п`ята статті 3 Закону України "Про іпотеку").

У частині першій статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що

у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Отже, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання

є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права та обов`язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає

в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі

й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 13 травня

2021 року у справі № 161/14101/15-ц (провадження № 61-2375св20).

На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки основне зобов`язання не було виконано, тому виникла заборгованість перед кредитором, який має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок переданого в іпотеку майна.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що при ухваленні судами рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки є обов`язковим зазначенням у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмету іпотеки, а суди помилково звернули стягнення на предмет іпотеки без визначення його початкової ціни - грошової оцінки, оскільки відповідно до статей 19, 57 Закону України "Про виконавче провадження" сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена

в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася. У спорах цієї категорії, лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц (провадження № 14-11цс18).

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 26 червня 2019 року у справі № 522/14452/15-ц (провадження

№ 14-177цс19).

Оскільки рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності й обґрунтованості рішення суду, то заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 367/2259/15 (провадження № 14-333цс18).

Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді,

є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним

у суді першої інстанції. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18).

Разом з тим, суди встановили та з матеріалів справи вбачається, що

ОСОБА_1 був повідомлений про розгляд справи в суді першої інстанції, подавав до суду, зокрема через представника, заяви та клопотання, проте заяви про застосування строку позовної давності до місцевого суду не подавав. За таких обставин у судів попередніх інстанції були відсутні правові підстави для застосування наслідків спливу позовної давності.

Доводи касаційної скарги, що ОСОБА_1 не був належним чином повідомлений про відступлення права вимоги ПАТ "ОТП Банк" за кредитним договором та договором іпотеки на користь позивача, тому останній не мав права заявляти вимоги у цій справі, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до частини першої статті 516 ЦК України заміна кредитора

у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, у преамбулі додаткового договору

від 01 червня 2011 року до договору іпотеки, який підписаний, зокрема, ОСОБА_1 та посвідчений нотаріусом, зазначено про відступлення права вимоги у спірних зобов`язаннях на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" на підставі договору відступлення права вимоги від 05 листопада 2010 року. Отже, ОСОБА_1 не міг не знати про вказані обставини.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на те, що ПАТ "ОТП Банк" не мало право відступати ТОВ "ОТП Факторинг Україна" право вимоги за кредитним договором та іпотечним договором з тих підстав, що такі дії первісного кредитора суперечать вимогам підпункту 3 пункту 1

Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", оскільки вказана норма права (на час виникнення спірних правовідносин) містила обмеження щодо відступлення (відчуження) кредитною установою на користь

(у власність) іншої особи своїх прав вимоги до позичальників за кредитами, забезпеченням за якими виступає майно (майнові права) на нерухоме житлове майно (об`єкт незавершеного житлового будівництва), загальна проща якого не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Разом з тим, загальна площа переданого в іпотеку житлового будинку складає 346,8 кв. м, тому визначені вищевказаною нормою матеріального права обмеження не поширюються на спірні правовідносини.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди залишили поза увагою, що судовими рішеннями у справі № 357/11297/13-ц стягнуто заборгованість за кредитним договором від 19 березня 2008 року,

а задоволення позовних вимог у цій справі призведене до подвійного стягнення за одним і тим же кредитним договором, оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається в рахунок стягнення заборгованості за основним договором, а отже таке звернення стягнення не є додатковим стягненням, яке могло б розумітися як подвійне. Звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов`язання на забезпечувальне. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі

№ 361/7543/17 (провадження № 14-546цс19). Кредитор не може бути обмежений у виборі застосованого способу задоволення своїх вимог до боржника, в той час як контроль за недопустимістю подвійного стягнення заборгованості в межах своїх повноважень здійснює як державний (приватний) виконавець, так і суд в рамках судового контролю за виконанням судових рішень. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі

№ 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).

Обґрунтованими є доводи касаційної скарги щодо сплати позивачем судового збору у меншому розмірі, ніж передбачено Законом України "Про судовий збір", проте вказана обставина не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. При цьому учасники справи не позбавлені можливості звернутися до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення відповідно до вимог статті 270 ЦПК України.

Помилковим є посилання у касаційній скарзі на пункт 5 частини першої

статті 411 ЦПК України, оскільки ОСОБА_1 був належним чином повідомлений про розгляд справи як в суді першої інстанції (том 1 а. с. 78, 121), так і під час перегляду справи судом апеляційної інстанції (том 2

а. с. 169, 199; том 3 а. с. 135), подавав до суду, зокрема через представника, заяви, клопотання, пояснення (том 1 а. с. 70-72, 76, 88; том 2 а. с. 201, 208-214), а представник ОСОБА_1 брав участь у судових засіданнях (том 2

а. с. 196-198, 203-204; том 3 а. с. 133-134, 137-138).

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на висновки, викладені

у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі

№ 6-190цс14, від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1935цс15,

№ 523/10225/15-ц (провадження № 14-159цс19) та Верховного Суду

від 26 червня 2019 року у справі № 183/183/16-ц (провадження

№ 61-21050св18), оскільки в указаних справах встановлено інші фактичні обставини, ніж у цій справі, а висновки, викладені у зазначених справах, не суперечать висновкам, зробленим судами попередніх інстанції за результатом вирішення спору у цій справі.

При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку

з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява

№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_1, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову

в оскаржуваній частині з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень в цій частині без змін.

................

Перейти до повного тексту