Постанова
Іменем України
26 травня 2021 року
м. Київ
справа № 200/1332/16
провадження № 61-4160св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Трубопластика Д", товариство з обмеженою відповідальністю фірма "Райдуга",
третя особа - ОСОБА_2,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 червня 2018 року в складі судді Женеску Е. В. та на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 січня 2019 року в складі колегії суддів Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С.,
ВСТАНОВИВ :
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
27 січня 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ТОВ "Трубопластика Д", ТОВ фірма "Райдуга" про стягнення грошових коштів за користування чужою власністю.
В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 указував, що нежитлові (виробничі) приміщення за адресою: АДРЕСА_1 належать чотирьом співвласникам по ј частині, одним з яких є позивач.
ТОВ "Трубопластика Д" і ТОВ фірма "Райдуга", засновниками яких є тіж самі особи, для проведення своєї діяльності орендували вказані будівлі, але договори оренди уклали не з усіма їх співвласниками.
За відсутності укладеного між позивачем та відповідачами договору оренди та за відсутності його згоди на укладення договору оренди цілісного майнового комплексу іншими співвласниками нерухомого майна, що є порушенням статті 358 ЦК України, фактичне використання його частини власності є незаконним та недопустимим, порушує його право власності та є підставою для зобов`язання відповідачів укласти з ним договір оренди та стягнути з них на його користь шкоду на підставі статті 1166 ЦК України в розмірі 252 560,18 грн із кожного орендаря за період 2011-2013 роки.
Позивач просив:
- зобов`язати ТОВ "Трубопластика Д" і ТОВ фірма "Райдуга" укласти з ОСОБА_1 договір оренди ј частини нерухомого майна, а саме виробничих приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, які належать позивачу на праві приватної власності, з установленням орендної плати не нижче рівня, передбаченого законодавством,
- стягнути з ТОВ "Трубопластика Д" і ТОВ фірма "Райдуга" на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі по 252 560,18 грн із кожного як майнову шкоду за порушення права власності.
Протокольною ухвалою суду першої інстанції від 24 листопада 2016 року до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог залучено ОСОБА_2 .
Короткий зміст судового рішення суду першої та апеляційної інстанції
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 січня 2019 року, в задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що обставини, на які посилається позивач, є підставою для визнання недійсними у судовому порядку договорів оренди майна, укладених відповідачами з іншими співвласниками, проте таких вимог він не пред`явив. Зобов`язання укласти договір на конкретних умовах, крім випадків, прямо передбачених законом, зокрема, статтею 649 ЦК України та статтею 187 ГК України, не є належним способом захисту права, враховуючи встановлений судом зміст правовідносин, а вимоги про стягнення майнової шкоди є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на положеннях закону.
Суди встановили, що між відповідачами та ОСОБА_1 було укладено договори оренди приміщень 05 січня 2009 року № 1 щодо приміщень 700 м2 та 01 березня 2009 року щодо приміщень 126 м2. Позивач не надав суду належних і допустимих доказів, відповідно до яких можливо було б встановити, що ці договори припинили свою дію, у зв`язку з чим суди дійшли висновку про те, що існування договорів оренди нежитлових приміщень, укладених між відповідачами та іншими співвласниками майна, хоча й за відсутності згоди ОСОБА_1, не свідчать про виникнення між позивачем та орендарями деліктних відносин та можливості стягнення на його користь шкоди в порядку статті 1166 ЦК України.
Аргументи учасників справи
23 лютого 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 червня 2018 року та на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 січня 2019 року, у якій просить скасувати оскаржені судові рішення як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди під час вирішення справи неправильно встановили фактичні обставини, не дослідили надані сторонами докази та невірно визначили зміст правовідносин між сторонами, оскільки немає підстав уважати, що укладені з позивачем договори оренди у 2009 році пролонговані. Вказує, що саме наявність інших договорів оренди у період з 2011 по 2013 роки, укладених з іншими співвласниками, свідчить про порушення права позивача на отримання плати за користування його частиною нерухомості, у зв`язку з чим він просить стягнути з відповідачів орендну плату як відшкодування збитків.
У квітні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому вона просить задовольнити касаційну скаргу та скасувати оскаржені судові рішення. Вказує, що суди невірно застосували до спірних правовідносин частину першу статті 358 ЦК України та дійшли безпідставного висновку про продовження дії договорів оренди спірного майна із позивачем. Укладені без згоди ОСОБА_1 інші договори оренди та користування відповідачами майном позивача позбавляють його як власника цього майна вільно ним розпоряджатися.
У вересні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ТОВ "Трубопластика Д" та ТОВ фірма "Райдуга" на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому він просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін. Вказує, що аргументи позивача про той факт, що договори оренди майна з відповідачами укладені іншими співвласниками без його згоди, не мають правового значення, оскільки такі підстави є способом захисту у справі про визнання договорів недійсними, а в межах цієї справи такі вимоги не заявлені. Суди дійшли вірного висновку про те, що немає підстав для відшкодування збитків на підставі деліктних правовідносин, оскільки такі правовідносини між сторонами відсутні.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в справі.
Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року справа призначена до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 є співвласником нежитлових приміщень загальною площею 2175,5 м2, розташованих за адресою, АДРЕСА_1 . Іншими співвласниками цих нежитлових приміщень на момент виникнення спірних правовідносин були ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 .
Частка кожного зі співвласників становить ј частину у праві спільної часткової власності на вказану нерухомість. Частки співвласників в натурі не виділялися.
Приміщення перебували в користуванні ТОВ "Трубопластика Д" і ТОВ "Райдуга" на підставі договорів оренди, укладених між ТОВ "Трубопластика Д" та ОСОБА_1 і ОСОБА_3 05 січня 2009 року № 1 щодо приміщень площею 700 м2 зі строком дії до 31 грудня 2010 року та 01 березня 2009 року щодо приміщень площею 126 м2 зі строком дії до 31 грудня 2009 року.
Користування вказаними нежитловими приміщеннями протягом 2011-2013 років здійснювалося на підставі письмових договорів, укладених з іншими співвласниками ТОВ "Трубопластика Д" та ТОВ фірма "Райдуга".
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.
Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до положень статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Згідно із частинами першою, третьою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою; кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.
Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю (частина друга статті 358 ЦК України).
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що інші співвласники передали в оренду відповідачам без його згоди нерухоме майно, в тому числі, що належить йому як ј частка у праві спільної часткової власності. На підтвердження своїх позовних вимог ОСОБА_1 посилався на укладені між відповідачами та іншими співвласниками у період з 2011 по 2013 роки договори оренди, які просив суд витребувати у відповідачів для встановлення їх умов.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили із того, що позивач не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що він не надавав згоди на укладення договорів оренди, не погоджував їх умов у період з 2011 року по 2013 рік та не отримував у цей період часу орендної плати.
Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 вересня 2016 року задоволено клопотання ОСОБА_1 та витребувано у відповідачів оригінали для огляду та копії для долучення до матеріалів справи:
- документів, що підтверджують право власності на нерухоме майно, яке підприємства-відповідачі займають для своєї виробничої діяльності за адресою: АДРЕСА_1, за період з 2009 по 2016 роки;
- документів, що підтверджують право на оренду спірного нерухомого майна, яке підприємства займають для своєї виробничої діяльності за період з 2009 по 2016 роки; - довідки про виплату орендної плати ОСОБА_1 та іншим учасникам за період з 2009 по 2016 роки, та сплачених з неї податків за користування частками нерухомості ОСОБА_1, площею 543,8 м2.
На виконання вказаної ухвали відповідачі надали суду копії статутів товариств та копії договорів оренди від 05 січня 2009 року та від 01 березня 2009 року, укладених із ОСОБА_1 .
Разом з тим, відповідачі не надали суду інші витребувані документи, що підтверджують право оренди спірного нерухомого майна, яке підприємства займають для своєї виробничої діяльності у спірний період з 2011 по 2013 роки, та довідки про виплату орендної плати співвласниками спірного нерухомого майна. Будь-яких причин неможливості подати такі докази відповідачі суду не повідомили.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування таких доказів судом. Будь-яка особа, у якої знаходиться доказ, повинна видати його на вимогу суду. Особи, які не мають можливості подати доказ, який випробовує суд, або не мають можливості подати такий доказ у встановлені строки, зобов`язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п`яти днів з дня вручення ухвали. У разі неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, а також за неподання таких доказів з причин, визнаних судом неповажними, суд застосовує до відповідної особи заходи процесуального примусу, передбачені цим Кодексом.
Відповідно до частини 10 статті 84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, - також залишити позовну заяву без розгляду.
В апеляційній скарзі позивач указував про неповне виконання ухвали про витребування доказів (т 2 ас 214) та заявив повторне клопотання апеляційному суду про витребування таких доказів. Проте, суд апеляційної інстанції не усунув допущені судом першої інстанції процесуальні порушення та не надав будь-якої оцінки зазначеним аргументам апеляційної скарги, а, відмовляючи у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів, безпідставно вказав, що позивач не зазначив чому він не може такі докази отримати особисто.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 704/962/17 (провадження № 61-47536св18) зроблено висновок по застосуванню статей 22, 614, 623 ЦК України та вказано, що "презумпція вини особи має бути спростована тільки за умови, якщо буде встановлено, що саме внаслідок дій або бездіяльності конкретної особи завдано збитків. Тому тільки за умови встановлення конкретної особи, яка завдала збитків, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність збитків та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини".
Суд першої інстанції в порушення норм процесуального права не встановив, за захистом яких порушених прав позивач звернувся до суду; не з`ясував характер спірних правовідносин, при цьому не звернув увагу, що в обгрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на порушення його прав співвласника нерухомого майна при здійсненні права спільної часткової власності; в залежності від предмета та підстав позову не визначив коло учасників справи; не встановив обставини, що мають значення для вирішення спору. Апеляційний суд вказані порушення не усунув.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.