Постанова
Іменем України
31 травня 2021 року
м. Київ
справа № 644/5462/17
провадження № 61-4643св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 05 квітня 2018 року у складі судді Ізмайлова І. К. та постанову Харківського апеляційного суду від 28 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Коваленко І. П., Котелевець А. В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 у якому просив визнати недійсним укладений між ним та ОСОБА_2 договір дарування нежитлових приміщень від 10 липня 2012 року.
Позовна заява мотивована тим, що 10 липня 2012 року між позивачем та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений договір дарування нежитлових приміщень підвалу № 9-16, площею 114,6 кв. м, 1-го поверху № 38, 40, 43, 44, 44а, 45, 46, 46а, 48, 49, 51, 53, 53а, 54, площею 288,5 кв. м в літ. "А-5", загальною площею 403,1 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 . На час укладання вказаного договору у ОСОБА_1 існувала непогашена заборгованість за кредитним договором від 27 липня 2006 року, укладеним між ним та відкритим акціонерним товариством комерційним банком "Надра" (далі - ВАТ КБ "Надра"), у розмірі 145 232,80 дол. США станом на 15 березня 2010 року. У зв`язку з існуванням ризиків погашення заборгованості за рахунок майна боржника, ОСОБА_1 уклав оспорюваний договір дарування. Однак наміру створення правових наслідків, а саме зміни власника майна позивач не мав, договір укладено з метою недопущення можливого примусового виконання грошових зобов`язань за рахунок нежитлових приміщень. Передача об`єкта дарування обдаровуваному фактично не відбулася. Після укладення правочину саме він продовжував користуватися зазначеними нежитловими приміщеннями як власник, сплачував комунальні послуги тощо. Тому, на думку позивача, договір дарування від 10 липня 2012 року слід визнати недійсним.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 05 квітня 2018 року, яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного суду від 28 лютого 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відсутні належні та допустимі докази того, що сторони договору дарування нежитлових приміщень не передбачали настання правових наслідків, обумовлених договором.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Рух касаційних скарг в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 та витребувано її з Орджонікідзевського районного суду міста Харкова.
Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1
12 квітня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 (з урахуванням доповнення до касаційної скарги)посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц. Зазначає, що перереєстрація права власності на ім`я обдарованого - це був необхідний крок для досягнення поставленої мети, фіктивний "документальний" перехід права власності на іншу (близьку) особу.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 (з урахуванням доповнення до касаційної скарги) посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, постанові Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року № 369/11268/16-ц та, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності його та його представника. Зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що спірний договір дарування укладений між близькими родичами, після укладення договору передача об`єкту не відбулася, дарувальник продовжував користуватися зазначеними нежитловими приміщеннями.
Доводи інших учасників справи
У квітні 2020 року ОСОБА_3 надіслала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому зазначає, що основною ознакою фіктивності правочину є відсутність передачі майна, але у вказаній справі майно було передано та пройшло всі необхідні реєстрації.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що 10 липня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чудовською М. С. за реєстром № 3937 (т. 1 а. с. 5).
Згідно до вказаного договору ОСОБА_1 подарував ОСОБА_2 приміщення підвалу № 9-16, площею 114,6 кв. м, 1-го поверху № 38, 40, 43, 44, 44а, 45, 46, 46а, 48, 49, 51, 53, 53а, 54, площею 288,5 кв. м в літ "А-5", загальною площею 403,1 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до пункту 5 зазначеного договору дарувальник відчужує вказані нежитлові приміщення за згодою дружини ОСОБА_3 та стверджує, що вказані нежитлові приміщення на момент укладення договору не перебувають під арештом, забороною, щодо них не ведуться судові спори, вони не передані в іпотеку та інше.
06 серпня 2012 року ОСОБА_4, яка діяла від імені ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чудовською М. С. за реєстром № 3940, подарувала нежитлові приміщення підвалу № 9-16, площею 114,6 кв. м, 1-го поверху № 38, 40, 43, 44, 44а, 45, 46, 46а, 48, 49, 51, 53, 53а, 54, площею 288,5 кв. м в літ "А-5", загальною площею 403,1 кв. м, що знаходяться за адресою АДРЕСА_1, ОСОБА_3 . Вказаний договір був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чудовською М.С. за реєстром № 4515 (т. 1 а. с. 111).
Відповідно до пункту 2 зазначеного договору майно належить дарувальнику на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чудовською М. С. 10 липня 2012 року за реєстром № 3937 та 12 липня 2012 року зареєстрованого в КП "ХМБТІ" за № 37402.
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 17 серпня 2016 року ОСОБА_2 відмовлено в задоволенні позову до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про визнання недійсними довіреності, договору дарування нежитлових приміщень та визнання права власності на нежитлові приміщення (т. 1 а. с. 72 - 75).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".
Частиною першою статті 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Частиною другою статті 719 ЦК України обумовлено, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: "стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню".
Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) не відступила від зазначених вище висновків Верховного Суду України та зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Проте, судами попередніх інстанцій встановлено, що спірні нежитлові приміщення, що знаходяться на АДРЕСА_1 фактично були передані ОСОБА_3, перейшли у її володіння, вона зареєструвала своє право на нежитлові приміщення (т. 1 а. с. 109, 110), отримала дозвіл на здійснення в них підприємницької діяльності (т. 1 а. с. 112 - 115). Відповідач уклала договори добровільного страхування цивільної відповідальності власників або користувачів майна (т. 1 а. с. 116, 117), договір про надання послуг з вивезення побутових відходів (т. 1 а. с. 119 - 123), договір на реагування при спрацюванні тривожної сигналізації (т. 1 а. с. 124 -125), підписала акт повторної перевірки димових і вентиляційних каналів комунально-побутових і виробничих підприємств (т. 1 а. с. 126). Також уклала договір на надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (т. 1 а. с. 127, 128), договір на постачання природного газу (т. 1 а. с. 129 - 132), договір на постачання електричної енергії (т. 1 а. с. 133, 134), договір технічного обслуговування, поточного ремонту та усунення аварійних ситуацій внутрішньобудинкових електромереж та обладнання (т. 1 а. с. 135, 136).
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про те, що зазначені правочини були укладенні ОСОБА_3 для забезпечення використання житлових приміщень, отриманих за договором дарування від 06 серпня 2012 року, та доводять фактичну передачу їй приміщень у користування.
З огляду на вказане, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем фіктивності договору дарування у зв`язку із відсутністю головної ознаки фіктивного правочину - відсутності наміру створити правові наслідки, обумовлені спірним договором дарування, так як подальші дії сторін правочину свідчили про його виконання в натурі.
Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за його відсутності та його представника, то представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_5 під розписку була повідомлена про час розгляду справи в апеляційному суді (т. 3 а. с. 62).
Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Отже, доводи касаційних скарг не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду першої та постанови суду апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційні скарги є необґрунтованими, а тому не підлягають задоволенню.