Постанова
Іменем України
31 травня 2021 року
м. Київ
справа № 310/1912/19
провадження № 61-3370св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивачі (за первісним позовом): ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідач (за первісним позовом) - ОСОБА_3,
позивач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_3,
відповідачі (за зустрічним позовом): ОСОБА_1, ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 21 листопада 2019 року у складі судді Білоусової О. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 04 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Кочеткової І. В.,
у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні та володінні житловим будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про вселення та усунення перешкод у здійсненні права користування житловим будинком.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
В березні 2019 року позивачі звернулись до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні та володінні житловим будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
В обґрунтування позовних вимог зазначали, що є співвласниками житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказували, що ОСОБА_3 зареєстрований за вищевказаною адресою, проте з квітня 2011 року не мешкає у спірному будинку. З квітня 2011 року по березень 2019 року жодних позовів про вселення, усунення перешкод у праві користування спірним житлом до суду відповідач не подавав та юридично визначених заходів, які б свідчили про намір мешкати у будинку, не вживав. Замки з 2011 року не змінювали, особистих речей ОСОБА_3 в будинку немає.
ОСОБА_3 набув право користування житлом як член сім`ї ОСОБА_2, оскільки був її чоловіком, але з 22 березня 2011 року шлюб між сторонами розірвано, сімейні відносини були припинені, спільним побутом та сімейним життям сторони не пов`язані та відповідач добровільно покинув житло.
Наявність реєстрації відповідача не дає змогу отримати субсидію, відповідач комунальні послуги не оплачує.
На підставі зазначеного просили усунути їм перешкоди у здійсненні права користування та володіння житловим будинком, припинивши сервітут ОСОБА_3 у вигляді права користування житловим будинком АДРЕСА_1 та визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
В травні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до про вселення та усунення перешкод у здійсненні права користування житловим будинком.
В обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначав, що у зазначеному домоволодінні був зареєстрований як член сім`ї власника та проживав з 2003 року.
Приблизно 17 квітня 2011 року ОСОБА_2 разом зі своїм сином ОСОБА_4, використовуючи фізичну перевагу, не пустила його додому, після чого змінила кодовий замок на хвіртці домоволодіння та всі замки від вхідних дверей, у зв`язку з чим він був вимушений тимчасово переїхати до іншого місця проживання.
В серпні 2011 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 08 вересня 2011 року, зміненим в частині правового обґрунтування рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 12 жовтня 2011 року, у задоволенні вказаного позову було відмовлено.
Зазначав, що неодноразово намагався самостійно вселитися до спірного домоволодіння, у зв`язку з чим звертався до поліції. Крім того, звертався до суду із позовом про поділ спільного майна подружжя, але йому було відмовлено в задоволенні позову.
У 2018 році ОСОБА_2 повторно звернулась до суду із позовом про визнання його таким, що втратив право користування житлом, який рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 29 серпня 2018 року було задоволено частково. Постановою Запорізького апеляційного суду від 15 січня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким в задоволенні позову відмовлено.
Він не втрачав інтересу до спірного житла та наміру проживати в ньому.
З травня 2013 року по грудень 2017 року тимчасово проживав у квартирі АДРЕСА_2, де здійснював догляд за ОСОБА_5, яка є матір`ю його першої дружини, та яка після перенесених інсульту та інфаркту та перелому стегнової кістки потребувала постійного догляду.
На підставі зазначеного просив вселити його до домоволодіння АДРЕСА_1, зобов`язати позивачів (за первісним позовом) або інших членів їх сім`ї не чинити перешкод у користуванні домоволодінням шляхом зміни кодів на замку хвіртки або нацькування собаки та зобов`язати передати ОСОБА_3 ключі від вхідних дверей домоволодіння, вирішити питання про судові витрати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 21 листопада 2019 року позов ОСОБА_2, ОСОБА_2 залишено без задоволення, зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено частково. Вселено ОСОБА_3 до домоволодіння АДРЕСА_1 . Вирішено питання судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачами не доведено, що ОСОБА_3 не проживає у спірному житлі з неповажної причини. Також відсутні відомості про наявність іншого власного житла у відповідача.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 04 лютого 2020 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 21 листопада 2019 року у цій справі змінено в частині правового обґрунтування підстав відмови в задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні та володінні житловим будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. В іншій частині рішення залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що правильно встановивши обставини справи, суд першої інстанції помилково застосував норми матеріального права, зокрема положення статей 71, 72 ЖК УРСР, які не підлягали застосуванню та не застосував норми матеріального права, зокрема статті 405, 406 ЦК України, на які позивачі за первісним позовом посилались в уточненій позовній заяві.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просять рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким первісний позов задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову відмовити.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її з Бердянського міськрайонного суду Запорізької області.
29 березня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявники посилаються на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказують, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року в справі № 357/7940/16-ц, від 14 серпня 2019 року в справі № 702/101/18, від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц, від 06 березня 2019 року в справі № 319/1589/17, від 03 квітня 2019 року в справі № 753/11812/17.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 04 жовтня 2003 року.
Шлюб між сторонами було розірвано заочним рішенням Бердянського міськрайонного суду від 09 березня 2011 року, яке набрало законної сили 22 березня 2011 року (т. 1 а. с. 82).
На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 26 лютого 2002 року, рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 20 вересня 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 належить право власності на житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1, відповідно 3/4 частки та 1/4 частка (т. 1 а. с. 11, 15, 16).
Згідно довідки відділу реєстрації місця проживання виконавчого комітету Бердянської міської ради від 09 серпня 2019 року № 10146 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 21).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до положень статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За приписами частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частині другій статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401 - 406 ЦК України.
За змістом статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 7 ЖК УРСРпередбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Згідно з частиною другою статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
У разі виникнення спору між власником та членами його сім`ї суд повинен врахувати, що право члена сім`ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 686/26093/19-ц(провадження № 61-16974св20).
Із матеріалів справи вбачається, що з 2003 року ОСОБА_3 проживав у спірному домоволодінні, набув право користування спірною нерухомістю як член сім`ї - чоловік ОСОБА_2 на підставі частини першої статті 405 ЦК України.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява № 30856/03) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем.
Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено.
Необхідність і пропорційність підстав для виселення колишнього чоловіка позивачем не доведено.
Cуди першої та апеляційної інстанцій встановивши наявність конфлікту між колишнім подружжям, вимушене тимчасове переселення ОСОБА_3 до його колишньої тещі (матері першої дружини) для здійснення за нею догляду, невизнання позивачами права відповідача на користування спірним житлом та чинення перешкод у користуванні, дійшли до обґрунтованого висновку про відмову у первісному позові та наявність підстав для захисту прав ОСОБА_3 шляхом його вселення у спірне житло.
Звертаючись до суду з позовом, позивачі посилались на те, що відповідач не проживає в будинку та не надає інформацію про доходи, а тому вони позбавлені можливості оформити субсидію. В матеріалах справи відсутні докази звернення позивачів до відповідача з вимогою надати декларацію про доходи, або кошти для оплати комунальних послуг. При цьому, посилаючись як на підставу звернення до суду та зазначаючи про вказані обставини, будь-яких позовних вимог про стягнення з відповідача коштів, надання документів для оформлення субсидії не заявляють.
Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що матеріалами справи не підтверджено наявність у відповідача іншого житла.
Судом також встановлено, що ОСОБА_1 при намаганні ОСОБА_3 скористатися своїм правом на користування житлом, не впустила його у будинок, після чого ОСОБА_3 звертався до поліції.
За таких обставин, судами попередніх інстанцій обґрунтовано зазначено, що позивачем не доведено, що ОСОБА_3 не проживає у спірному житлі з неповажної причини.
Посилання у касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції застосовано норму права без урахування висновків щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року в справі № 357/7940/16-ц, від 14 серпня 2019 року в справі № 702/101/18, від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц, від 06 березня 2019 року в справі № 319/1589/17, від 03 квітня 2019 року в справі № 753/11812/17 є безпідставними, оскільки у цих справах наявні інші фактичні обставини.
Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявників з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.