Постанова
Іменем України
24 травня 2021 року
м. Київ
справа № 205/6009/18
провадження № 61-526св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
відповідач - ОСОБА_4,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: територіальна громада м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради, Друга дніпровська державна нотаріальна контора,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 серпня 2019 року у складі судді Шавули В. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулись до суду із позовом до ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: територіальна громада м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради, Друга дніпровська державна нотаріальна контора, про визнання права спільної часткової власності, визнання права власності в порядку спадкування за законом.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_5 з 19 листопада 1958 року.
В період шлюбу подружжя за спільні кошти на виділеній земельній ділянці збудували житловий будинок з будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Вказані споруди збудовані подружжям до 05 серпня 1992 року та не є самочинними.
Також ОСОБА_1 зазначала, що за час шлюбу вони із чоловіком не оформляли право власності на вищевказаний житловий будинок та споруди, але вважає їх спільною сумісною власністю із чоловіком.
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5, спадкоємцями після його смерті є: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на 1/2 частину житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Заповіту померлий за життя не склав.
У визначені законодавством строки позивачі звернулись до Другої Дніпровської ДНК із заявами про прийняття спадщини та видачу свідоцтв про право на спадщину, але їм було відмовлено у зв`язку із тим, що за життя померлий не оформив право власності на спадкове майно.
Враховуючи наведене та з урахуванням уточнених позовних вимог позивачі просили суд:
визнати за ОСОБА_1 та померлим чоловіком ОСОБА_5 право спільної часткової власності на житловий будинок, будівлі та споруди, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, що складаються з: А-1 - житловий будинок, житловою площею 27,1 кв. м, загальною площею 47,0 кв. м, а-1 - прибудова; а1-1 - прибудова; В-1 - житловий будинок; житловою площею 44,1 кв. м, загальною площею 67,0 кв. м, В-1 - погріб; в-1 - прибудова; В1-1 - прибудова; в1 - вхід у погріб; Б, Е - літня кухня; б - ґанок; Г - сарай; Д, 3. - вбиральні; Ж, И - душ; № 1 - № 15 - огорожі; І, ІІ - замощення по 1/2 частці за кожним;
зареєструвати на праві спільної часткової власності за померлим ОСОБА_5 та за ОСОБА_1 будівлі та споруди, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, що складаються з: А-1 - житловий будинок, житловою площею 27,1 кв. м, загальною площею 47,0 кв. м; а-1 - прибудова; а 1-1 - прибудова; В-1 - житловий будинок; житловою площею 44,1 кв. м, загальною площею 67,0 кв. м; В-1 - погріб; в-1 - прибудова; В1-1 - прибудова; в1 - вхід у погріб; Б, Е - літня кухня; б - ґанок; Г - сарай, Д, 3. - вбиральні; Ж, И - душ; № 1 - № 15 - огорожі; І, ІІ - замощення по 1/2 частці за кожним;
визнати право власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, на 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, що складаються з: А-1 - житловий будинок, житловою площею 27,1 кв. м, загальною площею 47,0 кв. м; а-1 - прибудова; а1-1 - прибудова; В-1 - житловий будинок; житловою площею 44,1 кв. м, загальною площею 67,0 кв. м; В-1 - погріб; в-1 - прибудова; В1-1 - прибудова; в1 - вхід у погріб; Б, Е - літня кухня, б - ґанок; Г - сарай; Д, 3 - вбиральні; Ж, И - душ, № 1 - № 15 - огорожі; І, ІІ - замощення, по 1/8 частці за кожним.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання права спільної власності на будинок із спорудами за ОСОБА_1 та ОСОБА_5, померлим ІНФОРМАЦІЯ_1, суди виходили із того, що позивачами не було надано належних та допустимих доказів отримання дозвільних документів на самочинне будівництво та введення об`єктів спірного нерухомого майна в експлуатацію у встановленому порядку і набуття цим майном статусу нерухомого майна як об`єкта цивільних прав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання права власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5, суди виходили із того, що на момент відкриття спадщини у спадкодавця були відсутні права на спірний будинок, споруди та будівлі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У грудні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 .
Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявники зазначають порушення норм процесуального права, оскільки справу розглянуто за відсутності заявників, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Узагальнені доводи касаційної скарги зводяться до того, що житловий будинок з будівлями та спорудами було збудовано ОСОБА_5 та ОСОБА_1 в період часу з 1969 року по 1991 рік, тобто до 05 серпня 1992 року. Судами не було враховано витяг з Державного земельного кадастру від 22 січня 2018 року, виданого на ім`я ОСОБА_1, згідно якого земельну ділянку, на якій розташовано житловий будинок, передано останній в оренду строком на 2 роки та присвоєно кадастровий номер.
Заявники посилаються на те, що до 05 серпня 1992 року не передбачалась процедура введення приватних житлових будинків в експлуатацію при оформленні прав власності. Єдиним документом, що засвідчує факт існування об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об`єкт, виготовлений за результатами технічної інвентаризації. Обов`язок власників забезпечити державну реєстрацію прав власності на всі без винятку об`єкти нерухомості введено лише з 29 червня 1998 року.
Відзиву на касаційну скаргу сторонами не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_5 починаючи із 19 листопада 1958 року.
Від шлюбу у подружжя народились діти - ОСОБА_3, яка змінила прізвище на " ОСОБА_3", ОСОБА_2, яка змінила прізвище на " ОСОБА_2".
ОСОБА_4 є сином ОСОБА_5 .
Подружжям ОСОБА_4 на території земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, у період з 1967 року по 1969 рік самочинно збудовано домоволодіння, яке складається з житлового будинку та допоміжних споруд і будівель.
У 1985 році на території земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_11 збудовано житловий будинок, який за технічними документами позначений як літ. В-1 та інші споруди, які є самочинними.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Спадкоємцями після його смерті є дружина ОСОБА_1, дочка ОСОБА_2, дочка ОСОБА_3 та син ОСОБА_4, які прийняли спадщину.
З матеріалів спадкової справи № 939/2013, заведеної після смерті ОСОБА_5, вбачається, що державним нотаріусом Другої дніпровської державної нотаріальної контори Циганко Є. Л. відмовлено у видачі свідоцтв про право на спадщину на домоволодіння АДРЕСА_1 у зв`язку із тим, що за життя померлий не зареєстрував своє домоволодіння.
Із відомостей КП "ДМБТІ" ДОР від 12 грудня 2002 року вбачається, що право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 не оформлювалось, реєстрація його не проводилась. Згідно матеріалів архівної справи інвентаризація домоволодіння проводилась 01 грудня 1971 року. На земельній ділянці площею 794 кв. м знаходився житловий будинок та сарай, які самовільно збудовані у 1969 році громадянином ОСОБА_5 та громадянкою ОСОБА_1 .
При обстеженні домоволодіння у 1987 році, з метою переоцінки будівель та споруд для держстраху, користувачами залишились вказані особи.
Рішенням Дніпровської міської ради № 336/46 від 19 червня 2019 року ОСОБА_1 передано в оренду строком на два роки земельну ділянку площею 0,0866 га, кадастровий номер 1210100000:08:527:0015, по фактичному розміщенню самочинно збудованих житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_1, за рахунок земель, не переданих у власність або користування, код виду цільового призначення земель (КВЦПЗ) 02.01.
У 2010 році ОСОБА_4, ОСОБА_11 та ОСОБА_1 звертались до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська із позовом до Ленінської районної у м. Дніпропетровську ради про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно в порядку спадкування за законом, який рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 листопада 2010 року задоволено, 20 червня 2011 року ухвалено додаткове рішення по вказаній справі, але рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 липня 2014 року скасовані, у задоволенні позову відмовлено.
Вказаним судом рішенням апеляційного суду встановлено, що оскільки в матеріалах справи відсутні відомості про те, що особи, які здійснювали самочинне будівництво, вчиняли дії щодо відведення земельної ділянки, отримували дозволи та проекти на будівництво, тому відсутні підстави для визнання за позивачами права власності.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення із таких підстав.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Положення частини другої статті 331 ЦК України слід розуміти у системному зв`язку з положеннями статті 182 ЦК України щодо державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, яка не передбачає жодних винятків. Як правило, усі об`єкти нерухомого майна в силу своєї специфіки після завершення будівництва підлягають прийняттю в експлуатацію та державній реєстрації.
Отже, для того, щоб новостворене майно стало об`єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація.
Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна).
Власником або землекористувачем земельної ділянки право на її забудову (будівництво) реалізується за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та видом відповідно до містобудівних умов і обмежень, встановлених законодавством.
Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, 3) об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Відповідно до статті 9 Закону України "Про архітектурну діяльність" будівництво (нове будівництво, реставрація, капітальний ремонт) об`єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку визначеному Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності".
При вирішенні позову про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно суд має виходити з того, що право на виконання будівельних робіт виникає у забудовника лише за наявності документів, які надають право виконувати будівельні роботи та передбачених статтями 27, 29-31 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", а також у передбачених законом випадках отримання дозволу на виконання будівельних робіт (статті 34, 37 цього Закону).
Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів належить до одного з етапів проектування та будівництва об`єктів, що здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок (пункт 5 частина п`ята стаття 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").
Частиною восьмою статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівельної діяльності" передбачено, що експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється.
Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.
Визнання права власності на обʼєкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.
Такий висновок викладено у поставі Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15 та у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2019 року у справі № 166/942/18 (провадження № 61-1320св19).
Враховуючи те, що матеріали справи не містять даних щодо дотримання позивачами визначеної чинним законодавством процедури прийняття в експлуатацію новоствореного нерухомого майна та порядку проведення державної реєстрації та оформлення права власності на нього, а також виділення земельної ділянки для будівництва об`єктів нерухомого майна, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволенні позовних вимог, оскільки суд не може підміняти собою органи державної влади, які відповідно до законодавства України уповноважені здійснювати реєстрацію права власності на нерухоме майно та введення його в експлуатацію.
Позивачі вимог щодо визнання права власності на будівельні матеріали не заявляли.
Факт того, що на даний час земельна ділянка, на якій знаходять спірні об`єкти, які є самочинними, передана у тимчасове користуванні ОСОБА_1 не змінює правового статусу вказаних об`єктів як самочинних.
Враховуючи те, що спадкодавець за життя не набув права власності на нерухоме майно, суди також правомірно відмовили у задоволенні позовних вимог щодо визнання права власності в порядку спадкування.
Доводи касаційної скарги про те, що до 05 серпня 1992 року не передбачалась процедура введення приватних житлових будинків в експлуатацію при оформленні прав власності, єдиним документом, що засвідчує факт існування об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики є технічний паспорт на такий об`єкт, виготовлений за результатами технічної інвентаризації, є безпідставними та спростовується вищевикладеним й тим, що заявники не надали доказів того, що земельна ділянка була виділена у встановленому законом порядку на час здійснення відповідного будівництва.
Крім того, у 2010 році ОСОБА_4, ОСОБА_11 та ОСОБА_1 звертались до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська із позовом до Ленінської районної у м. Дніпропетровську ради про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно в порядку спадкування за законом, який рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 листопада 2010 року задоволено, 20 червня 2011 року ухвалено додаткове рішення по вказаній справі, але рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 липня 2014 року скасовані, у задоволенні позову відмовлено.
Вказаним судовим рішенням апеляційного суду встановлено, що оскільки в матеріалах справи відсутні відомості про те, що особи, які здійснювали самочинне будівництво, вчиняли дії щодо відведення земельної ділянки, отримували дозволи та проекти на будівництво, тому відсутні підстави для визнання за позивачами права власності.
Посилання заявників про те, що суди попередніх інстанцій не повідомляли їх про розгляд справи, не можуть бути прийняті судом, оскільки спростовуються матеріалами справи.
Так, в матеріалах справи наявні розписки представника позивачів про повідомлення його про судові засідання, які призначені на 21 листопада 2018 року (т. 1, а. с. 90), на 28 листопада 2018 року (т. 1, а. с. 138), на 17 січня 2019 року т. 1, а. с. 145), на 04 квітня 2019 року (т. 1, а. с. 147), на 21 травня 2019 року (т. 1, а. с. 161), на 18 липня 2019 року (т. 1, а. с. 170), на 14 серпня 2019 року (т. 1, а. с. 189). Також представник позивачів був присутнім у судових засіданнях, які відбулись 04 квітня 2019 року (т. 1, а. с. 158-159) та 18 липня 2019 року (т. 1, а. с. 182-183). Крім того, 23 жовтня 2018 року представник позивачів подав до суду матеріали спадкової справи № 939/2013 (т. 1, а. с. 94); 28 листопада 2018 року представник відповідачів подав до суду уточнену позовну заяву (т. 1, а. с. 139-142); 21 березня 2019 року позивачі подали до суду уточнену позовну заяву (т. 1, а. с. 149-155); 14 серпня 2019 року позивачі подали до суду пояснення по справі в порядку статті 43 ЦПК України (т. 1, а. с. 195-199); 14 серпня 2019 року представник позивачів подав до суду заяву, у якій зазначив, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просив їх задовільнити (т. 1, а. с. 194).
Також про розгляд справи в апеляційному суді, який було призначено на 05 лютого 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були повідомлені (т. 1, а. с. 258-259), на 08 квітня 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 були повідомлені (т. 1, а. с. 269-270), на 24 червня 2020 року ОСОБА_3 була повідомлена (т. 2, а. с. 8), на 16 вересня 2020 року ОСОБА_1 було повідомлено (т. 2, а. с. 17), на 04 листопада 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_12 повідомлена (т. 2, а. с. 41), на 04 листопада 2020 року ОСОБА_2 ОСОБА_3 були повідомлені (т. 2, а. с. 44, 48), на 16 грудня 2020 року представник ОСОБА_1 був повідомлений (т. 2, а. с. 52), на 16 грудня 2020 року ОСОБА_2 була повідомлена (т. 2, а. с. 56). Також представник ОСОБА_1 16 вересня 2020 року та 16 грудня 2020 року був присутній у судовому засіданні, а 04 листопада 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до суду клопотання, у яких просили розглянути апеляційну скаргу і винести судове рішення без їх участі.
Таким чином, з урахуванням положень частини п`ятої статті 130 ЦПК України, якою передбачено, що вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі, відсутні підстави вважати, що заявники не були обізнані про розгляд справи.
Доводи касаційної скарги про те, що судами не були досліджені докази, на які посилались заявники, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, не можуть бути прийняті судом, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Допущені у судовому рішення місцевого суду описки щодо подання представником позивачів заяви про розгляд справи без їх участі на правильність висновків суду не впливають, а відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачами норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду