Постанова
Іменем України
26 травня 2021 року
м. Київ
справа № 734/3964/19
провадження № 61-6546св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Осіяна О. М., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Онищенко О. І., Скрипки А. А., Харечко Л. К., від 26 березня 2021 року.
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що 14 травня 2007 року він як військовослужбовець отримав від Міністерства оборони України службову квартиру АДРЕСА_1 на родину із трьох осіб: він, дружина ОСОБА_2 і їхній малолітній син ОСОБА_3 . У березні 2017 року сімейні відносини з відповідачкою були припинені і вона забрала сина, речі, необхідні меблі, побутову техніку та пішла проживати в іншу квартиру. ОСОБА_1 посилався на те, що відповідачка більше шести місяців без поважної причини не проживає за місцем своєї реєстрації у спірній квартирі, не виконує обов`язки по оплаті житлово-комунальних послуг, відповідно втратила право на користування жилим приміщенням.
Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області, у складі судді Соловей В. В., від 22 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1 .
Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем надано належні докази на підтвердження того, щовідповідачка не проживає без поважних причин із березня 2017 року у службовому приміщенні - квартирі АДРЕСА_1 . Наявності перешкод для проживання судом не встановлено.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 26 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 22 грудня 2020 року скасовано.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням, відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачем не надано достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції зазначив, що при вирішенні спору судом першої інстанції не надано належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
13 квітня 2021 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Чернігівського апеляційного суду від 26 березня 2021 року і залишити в силі рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 22 грудня 2020 року.
Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначив неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши,
що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм
права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 641/5955/17 (пункт 1 частини другої
статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої
статті 389 ЦПК України).
Заявник стверджує, що суд апеляційної інстанції у повному обсязі не зʼясував обставини справи, не дослідив технічний запис судового засідання суду першої інстанції, в якому надавалися пояснення свідків при вирішенні спору у суді першої інстанції, зокрема щодо внесення виправлень до акту обстеження квартири, які стосуються адреси спірної квартири. Позивач стверджує, що ним було надано належні докази, які підтверджують факт не проживання відповідачки у спірній квартирі, що, зокрема, підтверджено поясненнями свідків.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому відзиві на касаційну скаргуОСОБА_2 посилається на те, що апеляційний суд дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не надано належних доказів на обґрунтування заявлених позовних вимог. Показання свідків заявниця вважає суперечливими, а акт обстеження квартири таким, що складений з порушеннями, вказує, що обстеження квартири фактично не проводилося, питання щодо наявності речей відповідачки у спірній квартирі не досліджувалося. Відповідачкою надано докази, які підтверджують факт її проживання у спірній квартирі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 30 листопада 2017 року у справі № 734/3705/17. Від шлюбу сторони спору мають спільного сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
14 травня 2007 року ОСОБА_1, як військовослужбовцю, Остерською квартирно-експлуатаційною частиною району було надано службову квартиру АДРЕСА_1 сті у складі сім`ї, яка складалася із дружини ОСОБА_2 і сина ОСОБА_3 .
30 травня 2007 року ОСОБА_1, його дружина ОСОБА_2 та син ОСОБА_3 були зареєстровані у вказаній квартирі.
Згідно з довідкою Деснянської селищної ради Козелецького району Чернігівської області № 2097 від 18 жовтня 2019 року ОСОБА_1 зареєстрований та проживає в квартирі АДРЕСА_1, має склад сім`ї: син ОСОБА_3, колишня дружина ОСОБА_2 - зареєстрована, але не проживає.
18 жовтня 2019 року комісія у складі депутата селищної ради ОСОБА_4, сусідів ОСОБА_5, ОСОБА_6 склала акт обстеження квартири АДРЕСА_1, відповідно до якого колишня дружина ОСОБА_2 не проживає за вказаною адресою з березня 2017 року, проживає за іншою адресою.
Суд апеляційної інстанції за результатами оцінки вказаного акту обстеження встановив, що у ньому відсутні відомості щодо наявності чи відсутності особистих речей відповідачки, а також не встановлено причину не проживання у спірній квартирі, акт містить незастережені виправлення. При вирішенні спору апеляційним судом надано оцінку показам свідка ОСОБА_4 (депутат селищної ради), яка підписала акт, але фактично квартиру не обстежувала.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями пункту 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Судами встановлено, що ОСОБА_2 правомірно вселися та зареєстрована у спірному житловому приміщенні на законних підставах.
Відповідно до статті 379 Цивільного кодексу України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Подібні висновки висловлено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження №61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), від 12 травня 2021 року у справі № 301/288/20 (провадження № 61-2566св21).
Європейський суд з прав людини вказує, що "втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла". Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, доводи сторін спору, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання відповідачки такою, що в силу положень статей 71, 72 ЖК Української РСР втратила право користування спірним житловим приміщенням.
Суд апеляційної інстанції встановив, що позивачем не надано достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Суд апеляційної інстанції встановив, що позовні вимоги ґрунтуються лише на показах одного свідка ОСОБА_5, тому, з урахуванням заперечень відповідачки та обставин справи, позовні вимоги не можуть вважатись обґрунтованими.
Із урахуванням зазначеного, слід погодитися із висновком апеляційного суду про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не надано достовірних й достатніх доказів на підтвердження обставин не проживання відповідачки більше шести місяців у спірній квартирі у зв`язку із втратою інтересу до житла, а також доказів проживання відповідачки за іншою адресою.
Звертаючись до суду із цим позовом про визнання відповідачки такою, що втратила право користування житлом, позивач не аргументував ані мету, яку він переслідував, ані співмірність втручання у право відповідачки на житло відповідній меті.
Також необхідно зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що апеляційний суд за встановлених у цій справі обставин дійшов загалом обґрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.
Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам Верховного Суду, які висловлені у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 641/5955/17.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення апеляційного суду ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права.
За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду