Постанова
Іменем України
24 травня 2021 року
м. Київ
справа № 686/3392/16-ц
провадження № 61-12767св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, який діє від імені та в інтересах недієздатного ОСОБА_2,
відповідач - публічне акціонерне товариство комерційного банку "ПриватБанк",
третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Хмельницької міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, який діє від імені та в інтересах недієздатного ОСОБА_2, на постанову Хмельницького апеляційного суду від 21 липня 2020 року в складі колегії суддів: Корніюк А. П., Костенка А. М., П`єнти І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2016 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Хмельницької міської ради, про визнання кредитного договору недійсним.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 13 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2, його сином, було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 80 737 доларів 53 центи США терміном до 13 серпня 2018 року зі сплатою 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості та щомісячної винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних. На час укладення цього договору ОСОБА_2 страждав на стійке хронічне психічне захворювання, не усвідомлював значення своїх дій та не міг ними керувати, його волевиявлення не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.
Психічним захворювання його син хворів з 1997 року, постійно проходив лікування в Хмельницькому обласному психоневрологічному диспансері. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 26 березня 2014 року, що набрало законної сили, ОСОБА_2 визнано недієздатним та призначено опікуном його батька.
Ураховуючи викладене ОСОБА_2, посилаючись на статті 203, 215, 225 ЦК України, просив суд призначити комісійну судово-психіатричну експертизу та визнати кредитний договір, укладений 13 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ КБ "ПриватБанк", недійсним.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Справа судами розглядалась неодноразово.
Заочним рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсним кредитний договір, укладений 13 серпня 2008 року між АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2 .
Задовольняючи позов ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до висновку комісійної судово-психіатричної експертизи від 30 травня 2016 року на час укладення кредитного договору ОСОБА_2 страждав стійким хронічним психічним захворюванням та за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Відтак, у силу частини третьої статті 203 ЦК України, частин першої та другої статті 225 ЦК України вимоги про визнання кредитного договору недійсним є обґрунтованими. Крім того, рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 26 березня 2014 року ОСОБА_2 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено ОСОБА_1 його опікуном.
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 21 липня 2020 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 28 липня 2020 року про виправлення описки, заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки судово-психіатричних експертиз не є беззаперечними доказами доведеності факту, що ОСОБА_2 саме у момент укладення спірного договору не усвідомлював значення своїх та не міг керувати ними, а тому позовні вимоги є недоведеними.
Висновок комісійної судово-психіатричної експертизи № 313 від 30 травня 2016 року складений експертами на підставі неповних вихідних даних щодо хвороби ОСОБА_2 та суперечить висновку судового - психіатричного експерта № 17 від 20 листопада 2018 року про проведення повторної судово-психіатричної експертизи, висновку судового - психіатричного експерта № 1 від 20 лютого 2020 року про проведення додаткової судово-психіатричної експертизи, іншим письмовим доказам у справі у їх сукупності.
Крім того, матеріали справи свідчать, що у день укладення ОСОБА_2 оспорюваного кредитного договору він вчиняв і інші правочини, у яких його дієздатність не ставиться під сумнів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У серпні 2020 року ОСОБА_2 в інтересах недієздатного ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Хмельницького апеляційного суду від 21 липня 2020 року, в якій просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування статей 203, 225 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 686/3392/16-ц, від 05 вересня 2018 року у справі № 278/4583/13-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц, постанові Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12.
Касаційна скарга мотивована тим, що на час укладення спірного кредитного договору ОСОБА_2 страждав стійким хронічним психічним захворюванням та за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що підтверджується як медичною документацією так і висновками експертів, а тому наявні правові підстави, передбачені статтями 203, 225 ЦК України, для визнання недійсним вказаного правочину. Суд апеляційної інстанції неправильно оцінив висновки експертів як докази психологічного стану ОСОБА_2 .
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 27 серпня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 07 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
У січні 2021 року АТ КБ "ПриватБанк" подано відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
13 серпня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав у кредит 80 737,53 доларів США терміном до 13 серпня 2018 року зі сплатою 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості та щомісячної винагороди за резервування ресурсів в розмірі 4,08 % річних.
13 серпня 2008 року ОСОБА_2 вчиняв і інші правочини, зокрема заставну, відповідно до якої він підтвердив право ПАТ КБ "ПриватБанк" на отримання від нього як позичальника виконання зобов`язань за кредитним договором № HMIBGA0000000952 від 13 серпня 2008 року за рахунок квартири АДРЕСА_1 та підписав договір поруки від 13 серпня 2008 року, що укладений ОСОБА_3 на забезпечення виконання його зобов`язань за кредитним договором.
ОСОБА_2 з 1997 року страждає стійким хронічним психічним захворюванням, йому встановлено третю групу інвалідності.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 26 березня 2014 року ОСОБА_2 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено ОСОБА_1 його опікуном.
Висновком комісійної судово-психіатричної експертизи від 30 травня 2016 року № 313, призначеної судом першої інстанції, встановлено, що ОСОБА_2 на момент укладення кредитного договору від 13 серпня 2008 року страждав стійким хронічним психічним захворюванням у вигляді параноїчної шизофренії, безперервного типу перебігу зі стабільним апатичним дефектом і за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Згідно із висновком повторної судово-психіатричної експертизи від 28 вересня 2017 року № 641, призначеної та проведеної на стадії апеляційного перегляду справи, ОСОБА_2 на час укладення 13 серпня 2008 року кредитного договору страждав стійким хронічним психічним захворюванням, не міг повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Відповідно до висновку додаткової комісійної судово-психіатричної експертизи №1 від 20 лютого 2020 року, проведеної комісією експертів ДУ Науково-дослідного інституту психіатрії МОЗ України ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, на час укладення кредитного договору № HMIBGA0000000952 13 серпня 2008 року страждав на хронічний стійкий психічний розлад "Шизофренію параноїдної форми з епізодичним перебігом з наростаючим апато-абулічним дефектом, в стані нестійкої ремісії". Зазначені психічні розлади істотно впливали на здатність ОСОБА_2 усвідомлювати свої дії та керувати ними таким чином, що він не міг повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними на час укладення оспорюваного правочину.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
У частині першій статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну свідому уяву про предмет договору та досягли згоди про всі його істотні умови.
Частиною першою статті 225 ЦК України передбачено, що правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а у разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України).
Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина 6 статті 81 ЦПК України).
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеними у постановах Верховного Суду України: від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 та від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14. Також Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року (справа № 496/4851/14-ц, провадження № 61-7835сво19) відступив від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, висловленого у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі у справі № 465/1217/16-ц (провадження № 61-1333св18), підкресливши, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Доказів того, що ОСОБА_2 на час укладення оспорюваного кредитного договору мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, позивач суду не надав, що є його процесуальним обов`язком згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України (статтями 10, 60 ЦПК України 2004 року).
За таких обставин, установивши, що висновки судово-психіатричних експертиз від 28 вересня 2017 року та 20 лютого 2020 року не є беззаперечними доказами доведеності факту, що ОСОБА_2 саме у момент укладення спірного договору не усвідомлював значення своїх та не міг керувати ними, суд дійшов вірного висновку, що вони не були категоричними і не встановили абсолютну неспроможність ОСОБА_2 на укладення кредитного договору та отримання кредитних коштів у сумі 80 737,53 доларів США, а лише констатували, що він не повною мірою усвідомлював значення своїх дій та керував ними.
Суд апеляційної інстанції, надавши належну правову оцінку доказам у справі, дійшов правильного та обґрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав для визнання недійсним оскаржуваного кредитного договору та підставно відмовив у задоволенні позову.
При цьому суд відповідно до вимог статті 263 ЦПК України врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року, та провів у справі комісійну судово-психіатричну експертизу.
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
При цьому безпідставними є посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 278/4583/13-ц та від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц, оскільки у цих справах на відміну від справи, що є предметом перегляду, суди на підставі інших фактичних обставин дійшли висновків про доведеність абсолютної неспроможності особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Аргументи касаційної скарги фактичнозводяться до переоцінки доказів у справі, зокрема висновків експертів, та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.
Разом із тим, суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1, який діє від імені та в інтересах недієздатного ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Хмельницького апеляційного суду від 21 липня 2020 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.