ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 травня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/18377/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С.К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп"
на рішення Господарського суду міста Києва від 22.09.2020 (суддя Ломака В.С.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.02.2021 (Демидова А.М. - головуючий, судді Ходаківська І.П., Владимиренко С.В.) у справі
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп"
до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк",
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Галтера",
про визнання недійсним договору поруки від 15.11.2016 № 4Г15030И/П,
(У судовому засідання взяли участь представники позивача - Руденко А.О., відповідача - Тищенко А.В.)
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп" (далі - ТОВ "Аскона Груп") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", Банк) про визнання недійсним договору поруки № 4Г15030И/П від 15.11.2016, укладеного між позивачем та відповідачем. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір поруки № 4Г15030И/П від 15.11.2016 укладено з порушенням норм чинного законодавства, оскільки вчинений під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Позивач зазначив, що для погашення зобов`язань "старих" боржників Банку в рамках реалізації Плану "трансформації" кредитного портфеля Банку, ініційованого Національним банком України (далі - НБУ), було відкрито відновлювальну кредитну лінію шляхом укладення кредитного договору № 4А16112Г від 10.11.2016, а також укладено договори поруки, зокрема, спірний договір поруки № 4Г15030И/П. Укладення вказаних правочинів було спрямовано ним на отримання прибутку від реалізації активів третіх осіб "старих боржників" або набуття права власності на них. ТОВ "Аскона Груп", згідно з його твердженнями, як поручитель виконало зобов`язання з повернення кредиту та сплати відсотків, проте відповідач в порушення умов договорів поруки не передав позивачу документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими були забезпечені зобов`язання "старих" боржників, та які б дали змогу позивачу звернути стягнення на ці активи.
2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, 10.11.2016 між ПАТ КБ "ПриватБанк", найменування якого змінено на АТ КБ "ПриватБанк" (Банк), і ТОВ "Аскона Груп" (Позичальник) укладено кредитний договір № 4А16112Г, відповідно до умов якого Позичальнику надано кредит у розмірі 4 400 000 000,00 грн. Договір укладено в електронній формі та скріплено електронними цифровими підписами сторін.
10.11.2016 між ТОВ "Аскона Груп" (Поручитель) та ПАТ КБ "ПриватБанк" укладено договір поруки № 4Г15030И/П (далі - Договір поруки), предметом якого є надання поруки Поручителем перед Кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Галтера" (далі - ТОВ "Галтера") (Боржник) своїх зобов`язань за кредитним договором від 04.02.2015 № 4Г15030И (далі - Кредитний договір), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитних договорів.
Згідно з п. 2 Договору поруки Поручитель відповідає перед Кредитором за виконання обов`язку Боржника за Кредитними договорами з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитних договорів.
Пунктом 4 Договору поруки погоджено, що у випадку невиконання Боржником зобов`язань за Кредитним договором, Боржник і Поручитель відповідають перед Кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору.
У випадку невиконання Боржником п. 1 цього Договору, Кредитор направляє на адресу Поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання (п. 5 Договору поруки).
Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений у письмовій вимозі Кредитора, впродовж 5 календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної в п. 5 цього Договору (п. 6 Договору поруки).
Згідно з п. 7 Договору поруки у випадку порушення Поручителем зобов`язання, передбаченого п. 6 цього Договору, Кредитор та Поручитель прийшли до згоди, що Кредитор має право в рахунок погашення боргу за кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать Поручителю і знаходяться на його рахунку у ПАТ КБ "ПриватБанк". Договірне списання грошових коштів згідно з умовами цього пункту оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті "Призначення платежу" якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього договору.
Відповідно до п. 8 Договору поруки до Поручителя, що виконав обов`язки Боржника за Кредитним договором, переходять всі права Кредитора за Кредитним договором і договору(ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань Боржника перед Кредитором за Кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.
Пунктом 9 Договору поруки встановлено, що у випадку невиконання Поручителем обов`язку Боржника за Кредитним договором впродовж 5 (п`яти) календарних днів з моменту отримання письмової вимоги Кредитора, зазначеної в п. 5 цього Договору, Поручитель сплачує на користь Кредитора пеню в розмірі 1% від суми заборгованості, яка зазначена в зазначеній письмові вимозі, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення. Сплата пені не звільняє Поручителя від виконання зобов`язань за цим Договором.
Згідно з п. 10 Договору поруки визначено, що Кредитор зобов`язаний у випадку виконання Поручителем обов`язку Боржника за Кредитним договором передати Поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів Банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки Боржника за Кредитним договором.
Цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до повного виконання зобов`язань за цим Договором (п. 11 Договору поруки).
Дострокове розірвання цього Договору здійснюється за письмовою згодою сторін (п. 14 Договору поруки).
На виконання зобов`язань за Кредитним договором, згідно з умовами Договору поруки позивач сплатив грошові кошти у розмірі 8 347 480,95 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 96 від 16.11.2016.
3. Короткий зміст судових рішень у справі
3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.09.2020 у справі № 910/18377/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.02.2021 у задоволенні позову ТОВ "Аскона Груп" відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, аргументовано тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів введення відповідачем позивача в оману щодо обставин, які мали істотне значення при укладенні спірного правочину. Крім того, при укладенні спірного договору сторонами дотримано всі вимоги щодо свободи волевиявлення, форми, наявності істотних умов, що передбачені вимогами цивільного та господарського законодавства.
4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
4.1. ТОВ "Аскона Груп" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове рішення, яким направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження є пункти 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Підстава оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України аргументована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13.05.2020 зі справи № 219/1704/17, від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19.
Обґрунтовуючи підставу оскарження, передбачену пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, заявник стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема стосовно застосування частини першої статті 230 ЦК України під час реструктуризації (трансформації) банком свого корпоративного кредитного портфеля та у зв`язку з ненаданням банком під час вчинення правочину інформації, яка в подальшому стала підставою для законної відмови банком від виконання своїх обов`язків за відповідним правочином.
Також заявник посилається на порушення судами попередніх інстанцій частини першої статті 512, частини першої статті 514, статті 517, частин першої та другої статті 556, статті 651 ЦК України, частин першої і другої статті 74 ГПК України, а також статей 215, 229, 230 ЦК України в сукупності із фактичними обставинами справи.
Обґрунтовуючи підставу, передбачену пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, посилаючись на пункт 3 частини третьої статті 310 ГПК України скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції безпідставно відхилили клопотання позивача про витребування доказів.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
5.2. Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
5.3. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.
Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).
При цьому, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними (тотожними, аналогічними, подібними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 по справі № 372/4583/14-ц).
Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.
У справі, яка переглядається, спір стосується визнання недійсним договору поруки, укладеного між позивачем та відповідачем, а позов обґрунтовано тим, що договір поруки укладено з порушенням норм чинного законодавства, оскільки вчинений під впливом обману, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі частини першої статті 230 Цивільного кодексу України.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що позивач належними та допустимими доказами не навів та не довів суду наявності умислу з боку Банку при укладенні спірного договору та підстав, з якими закон пов`язує недійсність правочину у зв`язку із введенням в оману.
Водночас предметом спору у справі № 219/1704/17, на яку посилається скаржник, за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк", яке змінило найменування на АТ КБ "ПриватБанк", до фізичної особи, є стягнення заборгованості за кредитним договором. Позов мотивовано тим, що 20.05.2008 між Банком та фізичною особою було укладено кредитний договір б/н, згідно з умовами якого відповідач отримала кредит у сумі 8 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 22,80% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Позивач зазначав, що відповідач підтвердила свою згоду на те, що підписана заява-анкета разом з умовами та правилами надання банківських послуг, правилами користування платіжною карткою та тарифами банку складає між нею та банком договір, що підтверджується підписом у заяві.
Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 24.09.2018, залишеним в силі постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 219/1704/17, у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено. Суд касаційної інстанції погодився з висновком місцевого суду, що надані Банком копії умов та правил надання банківських послуг не містять підпису відповідача та не можуть слугувати підтвердженням, що саме ці умови та правила надання банківських послуг є складовою частиною укладеного 20.05.2008 кредитного договору.
З огляду на викладене колегія суддів зазначає, що судові рішення у справі № 219/1704/17 ухвалені за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у них доказів), іншого суб`єктного складу учасників судового процесу, ніж у справі, яка переглядається, що свідчить про неподібність правовідносин у зазначених справах.
Також, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про застосування судами статті 236 ГПК України без урахування правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19, оскільки, як вбачається з наведеної постанови, судами залишено без будь-якого належного процесуального реагування клопотання учасника справи про витребування доказу та залучення третьої особи, що свідчить про порушення судом положень статті 236 ГПК України щодо законності і обґрунтованості судового рішення.
Тоді як у справі, що переглядається, клопотання про витребування доказів були розглянуті судами першої та апеляційної інстанції, та за наслідками їх розгляду були ухвалені відповідні судові рішення.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
За таких обставин, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала свого підтвердження під час касаційного перегляду справи, у зв`язку з чим касаційне провадження у цій частині необхідно закрити у відповідності до положень пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
5.4. Стосовно підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту цієї норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.10.2020 у справі № 910/18531/19).
Так, під час здійснення касаційного провадження у цій справі, колегією суддів з`ясовано, що Верховним Судом у касаційному порядку переглядалися судові рішення у справі № 910/17876/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнеспром Інвест" до АТ КБ "ПриватБанк", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Поляріс М" про визнання недійсним договору поруки від 10.11.2016 № 4П13716И/П.
Звертаючись із позовом у справі № 910/17876/19, ТОВ "Бізнеспром Інвест" стверджувало, що банк, діючи з умислом та недобросовісно, з метою проведення трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля відповідача, ініційованої НБУ, увів в оману позивача щодо факту існування договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями боржників у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав позивача до укладення з банком пов`язаних між собою кредитного договору та договору поруки. Тому оспорюваний договір укладений під впливом обману та має бути визнаний недійсним на підставі статті 230 ЦК України.
Під час вирішення спору у справі № 910/17876/19 судами встановлено, що надані позивачем докази не містять посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами та на будь-які договори поруки, які позивач ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку; укладення договору поруки відбулося внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним згідно зі статтею 627 ЦК України; дії позивача, який уклав договір поруки, а наразі пред`являє позов про визнання його недійсним, є такими, що суперечать його попередній поведінці (укладенню договору) та є недобросовісними. Тому суди попередніх інстанцій, з висновками яких погодився Верховний Суд у постанові від 27.01.2021, відмовили у позові з огляду на не доведення позивачем обставин, які би свідчили про ведення його відповідачем в оману. Отже, правовідносини у справі № 910/17876/19 та у справі, яка переглядається, є подібними.
Переглядаючи судові рішення у справі № 910/17876/19 у касаційному порядку, зокрема в частині дотримання судами попередніх інстанцій приписів статті 230 ЦК України, Верховний Суд зазначив, що за змістом положень частин першої та третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлено законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Обман - це винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце тоді, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою аби правочин було вчинено. Усі ці обставини (наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману) повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже, позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, тоді вважається, що наявна помилка. Має бути встановлений причинно-наслідковий зв`язок між обманом та вчиненням правочину. Тільки той обман дозволяє оспорити правочин, який вплинув на рішення сторони вчинити цей правочин. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману іншу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину відповідно до статті 230 ЦК України.
Сторони мають інформувати одна одну про важливі обставини, які можуть вплинути на рішення укласти правочин, тому замовчування важливої для сторони інформації, яка могла вплинути на її намір укласти договір може бути кваліфіковане як обман. Обов`язок щодо розкриття інформації випливає із принципу добросовісності, закріпленого у статті 3 ЦК України. Водночас нереалістичні уявлення й очікування однієї сторони відносно суті чи наслідків правочину не можуть бути кваліфіковані як введення її в оману іншою стороною. Інша сторона не могла розкрити інформацію про помилковість таких уявлень, оскільки вони є вочевидь нерозумними, неочікуваними, нетиповими.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 02.12.2020 у справі № 910/18185/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Софт-Альянс" до АТ КБ "ПриватБанк", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Карт сервіс плюс", про визнання договору поруки від 08.11.2016 № 4К12048И/П недійсним згідно зі статтею 230 ЦК України залишив без змін рішення судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову. Суд касаційної інстанції вказав, що при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману, під яким необхідно розуміти умисне введення в оману особу, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. При цьому, залишаючи без змін судові рішення у справі № 910/18185/19, суд касаційної інстанції зазначив, що за встановлених судами обставин (відповідно до рішення загальних зборів учасників ТОВ "Софт-Альянс", оформленого протоколом від 07.11.2016 № 7/11/2016, вирішено укласти з АТ КБ "ПриватБанк" кредитний договір, ліміт цього кредитного договору 4 600 000 000 грн; жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого як забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само як і не міститься будь-яких згадок і даних щодо такого майна (його оцінки, наявності тощо) та щодо трансформації кредитного портфеля банку; відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 04.11.2016 та заявки на отримання кредиту від 04.11.2016 метою кредитування позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності товариства. Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, на які позивач покликається, обґрунтовуючи позов у справі; позивач помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору від 08.11.2016 № 4К12048И/П, вважаючи його наслідком необхідності укладення договору поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок його вільного волевиявлення), з огляду на не доведення позивачем обставин, які би свідчили про ведення його в оману відповідачем згідно зі статтею 230 ЦК України, суди правильно відмовили у задоволенні позову.
Нормативно-правове регулювання та обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у справі, судові рішення в якій переглядаються, та у справі № 910/18185/19 є подібними.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 12.02.2021 у справі № 910/18245/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" до АТ КБ "ПриватБанк", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "КІНАН", про визнання договору поруки від 17.11.2016 № 4К14391И/П недійсним згідно зі статтею 230 ЦК України залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що: кредитний договір від 17.11.2016 укладений виключно для фінансування поточної діяльності позивача; жоден пункт кредитного договору не містить інформації про "трансформацію", необхідність укладення договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач зазначає в обґрунтування заявлених позовних вимог; укладення позивачем договорів поруки (у тому числі, оспорюваного правочину) відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок його вільного волевиявлення в порядку положень статті 627 ЦК України.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 15.12.2020 у справі № 910/18249/19.
Отже, Верховним Судом у справах № 910/17876/19, № 910/18185/19 № 910/18249/19 та № 910/18245/19 викладено правові висновки щодо застосування статті 230 ЦК у подібних правовідносинах і встановлені судами фактичні обставини у справах, які є подібними з фактичними обставинами у справі, що переглядається, не підтверджують, що оспорюваний договір укладено позивачем шляхом введення його в оману відповідачем згідно зі статтею 230 ЦК України.
Щодо доводів заявника про порушення норм статей 512, 514, 517, 556, 651 ЦК України, то вказані норми матеріального права регулюють договірні правовідносини поручителя, кредитора та боржника щодо переходу прав кредитора у виконаному зобов`язанні до поручителя та оплату послуг останнього за рахунок боржника за умови погодження таких додаткових зобов`язань боржника у відповідному договорі, а стаття 651 ЦК України взагалі стосується підстав для розірвання договору, а не визнання його недійсним. (Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23.02.2021 у справі № 910/390/20, від 31.03.2021 у справі № 910/18600/19, від 13.05.2021 у справі № 910/1507/20).
Наведене свідчить, що наразі існують висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах і здійснене судами першої та апеляційної інстанцій правозастосування у цій справі відповідає таким висновкам.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).
Оскільки наразі існують висновки Верховного Суду щодо застосування положень статті 230 ЦК України у подібних правовідносинах і здійснене судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі правозастосування повністю відповідає таким висновкам, суд касаційної інстанції вважає за необхідне закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп" з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України.
5.5. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
При цьому частина третя статті 310 ГПК України встановлює, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення судом норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (п. 3 ч. 3 ст. 310).
Доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до того, що судами попередніх інстанцій було необґрунтовано відмовлено позивачу у задоволенні клопотання про витребування у Банку копій кредитних договорів та договорів на забезпечення виконання зобов`язання за кредитними договорами.
Перевіривши у межах доводів та вимог касаційної скарги наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, щодо скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до пункту 3 частини третьої статті 310 ГПК України, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.
Право учасників справи подавати заяви та клопотання передбачено статтею 42 ГПК України.
Відповідно до частини першої статті 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
У клопотанні про витребування судом доказів повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується (крім клопотання про витребування судом групи однотипних документів як доказів); 2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; 4) заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; 5) причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання (частина друга статті 81 ГПК України).
Згідно з частинами другою, четвертою та восьмою статті 80 ГПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (ч. 2). Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (ч. 4). Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8).
Відповідно до частини другої статті 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Доводи скаржника про необґрунтоване відхилення судами попередніх інстанцій заявлених клопотань про витребування доказів, які, на думку скаржника, мають значення для правильного вирішення справи, не знайшли свого підтвердження за результатами перегляду справи в касаційному порядку з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи, посилання скаржника на те, що суд першої інстанції не надав оцінку клопотанню позивача про витребування доказів, які мають суттєве значення для вирішення справи, Верховний Суд вважає необґрунтованим, оскільки зазначене клопотання позивача було розглянуто судом першої інстанції в судовому засіданні та в його задоволенні відмовлено протокольною ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.06.2020, що також відображено в оскаржуваному рішенні.
Заявлене у апеляційній інстанції клопотання ТОВ "Аскона Груп" про витребування доказів також розглянуте судом та відхилене ним з підстав недоведення заявником, що вказані документи можуть підтвердити твердження позивача щодо ведення останнього при укладанні спірного договору поруки в оману відповідно до статті 230 ЦК України.
Отже, суди як першої, так і апеляційної інстанцій у розгляді зазначених клопотань ТОВ "Аскона Груп" належним чином обґрунтували підстави їх відхилення, у зв`язку з чим Верховний Суд не вбачає порушень норм процесуального права, на які скаржник посилається у касаційній скарзі.
При цьому, колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у аналогічних правовідносинах стосовно того, що зазначені скаржником докази не мають значення для правильного вирішення цієї справи, а господарські суди попередніх інстанцій правомірно розглянули її за наявними в ній доказами.
Зазначене підтверджується правовою позицією, викладеною зокрема у постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 910/18297/19, від 28.01.2021 у справі № 910/18287/19 та від 04.03.2021 у справі № 910/18759/19.
З огляду на наведене, доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано відхилили клопотання позивача про витребування у Банку відповідних доказів, не дають підстав стверджувати, що наведені судами мотивування є необґрунтованими, оскільки правильність таких висновків напряму випливає із матеріалів цієї справи, обставин спору та норм процесуального законодавства, тому відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень на підставі пункту 3 частини третьої статті 310 ГПК України.
Аналогічні правові висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 27.01.2021 у справі № 910/17876/19, від, 02.02.2021 у справі № 910/18512/19, від 04.03.2021 у справі № 910/18759/19 та від 30.03.2021 у справі № 910/18476/19.
Дотримуючись приписів статті 86 ГПК України, місцевий та апеляційний суди всебічно, повно і об`єктивно дослідили матеріали справи в їх сукупності, дали вірну юридичну оцінку обставинам справи, а їх висновки щодо відсутності підстав для задоволення позову є законними та обґрунтованими.
Оскільки під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстав касаційного оскарження, визначених у пункті 4 частини другої статті 287 ГПК України, Верховним Судом не було встановлено допущених судами попередніх інстанцій порушень норм матеріального та процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційного суду немає.
5.6. За таких обставин, зважаючи на те, що доводи скаржника не доводять порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального чи процесуального права, проте, виходячи зі змісту касаційної скарги, направлені на переоцінку доказів та обставин справи, що були предметом розгляду та їм була надана належна правова оцінка, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, встановлених приписами статті 300 ГПК України, відсутні підстави для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 22.09.2020 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 02.02.2021 у справі № 910/18377/19.