Постанова
Іменем України
19 травня 2021 року
м. Київ
справа № 380/1066/19
провадження № 61-3535св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником Безуглою Іванною Сергіївною, на рішення Тетіївського районного суду Київської області від 04 листопада 2019 року у складі судді Косович Т. П. та постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Іванової І. В., Мельника Я. С.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису).
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому просила визнати недійсним договір емфітевзису земельної ділянки площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, який укладений 06 серпня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та скасувати його державну реєстрацію, посилаючись на те, що її чоловік ОСОБА_3 уклав цей договір не зі своєї волі, оскільки був введений в оману та вважав, що укладає договір оренди землі з орендарем ОСОБА_4, а не договір емфітевзису із ОСОБА_2 . Крім того, з умовами договору ОСОБА_3 ознайомлений не був, копію договору йому не було вручено.
Після смерті чоловіка ОСОБА_3 позивач ОСОБА_1 успадкувала земельну ділянку площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 20 червня 2018 року.
На даний час позивач не знає чи використовується її земельна ділянка за цільовим призначенням, плати за користування землею не отримує, тому просила визнати недійсним вищевказаний договір як такий, що укладений з порушенням встановленого законом порядку.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 04 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу.
Рішення місцевого суду мотивовано недоведеністю позивачем наявності передбачених законом підстав для визнання недійсним договору емфітевзису, укладеного 06 серпня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Постановою Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Тетіївського районного суду Київської області від 04 листопада 2019 року змінено в частині розміру витрат на правничу допомогу, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 000,00 грн витрат на правничу допомогу.
В іншій частині рішення Тетіївського районного суду Київської області від 04 листопада 2019 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції, стягуючи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 000,00 грн витрат на правову допомогу, не врахував тієї обставини, що позивач є особою з інвалідністю І групи та перебуває на пенсії, а тому, хоча розмір цих витрат і є документально обґрунтованим, однак не відповідає критерію розумної необхідності таких витрат та становить надмірний тягар для позивача, що суперечить принципу розподілу судових витрат.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Тетіївського районного суду Київської області.
16 січня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
На підставі ухвали Верховного Суду від 12 квітня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 14 квітня 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень Хруняк С. М. зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на правову позицію, яка висловлена Верховним Судом України у справі № 6-330цс16, а також на те, що договір емфітевзису містить цілий ряд несправедливих умов.
У касаційній скарзі зазначається, що чоловік позивача не ознайомився з договором та його умовами, він не міг прочитати його умови так як на той час важко хворів та погано бачив.
Повернення коштів чоловік позивача мав здійснити на підставі договору про надання зворотньої фінансової допомоги. Відповідач не надав жодного доказу щодо того, що ОСОБА_3 отримав 30 000,00 грн саме за підписання договору емфітевзису. Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що розписка не має жодної прив`язки до договору емфітевзису.
Коштів за користування земельною ділянкою позивач та ОСОБА_3 не отримували.
Доводи інших учасників справи
У червні 2020 року ОСОБА_2 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що норми процесуального і матеріального права при винесені оскаржуваних рішень не були порушені.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що позивач ОСОБА_1 в порядку спадкування за заповітом є власником земельної ділянки площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 20 червня 2018 року, інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (а. с. 5, 8).
06 серпня 2014 року між спадкодавцем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), за умовами якого ОСОБА_3 наділив землекористувача ОСОБА_2 правом користування своєю земельною ділянкою строком на 200 років за плату в сумі одна гривня на рік та передав землю згідно акту прийому-передачі від 06 серпня 2014 року (а. с. 66 - 70). В той же день ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 30 000,00 грн, про що написав розписку, в якій зазначив, що ці кошти будуть негайно повернуті в разі припинення договору емфітевзису у валюті США (а. с. 84).
31 березня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Тетіївського РВ ГУ МВС України в Київській області із заявою про вирішення питання законності користування його земельною ділянкою площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованою на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, за результатами перевірки якої був складений висновок від 03 квітня 2015 року про відсутність даних про вчинення кримінального правопорушення при укладенні договору емфітевзису (а. с. 11 - 17).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Згідно із частиною третьою статті 395 ЦК України право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) є одним із видів речових прав на нерухоме майно.
Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (частина перша статті 407 ЦК України). Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором і для земельних ділянок державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років (частина перша статті 408 ЦК України).
Відповідно до статті 102-1 ЗК України(у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України. Строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для сільськогосподарських потреб або для забудови не може перевищувати 50 років.
Законом України від 10 липня 2018 року № 2498-VIII частину четверту статті 102-1 ЗК Українивикладено у новій редакції та визначено, що строк користування земельною ділянкою державної, комунальної та приватної власності для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а також строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови (суперфіцій) не може перевищувати 50 років.
В силу статті 412 ЦК України право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; спливу строку, на який було надано право користування; викупу земельної ділянки у зв`язку із суспільною необхідністю. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 230 ЦК України вказує, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу - істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням, помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.
Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.
Тобто для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника "і", за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.
Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18-ц(провадження № 61-19054св20).
Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).
Суди встановили, що 06 серпня 2014 року між спадкодавцем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 укладений договір про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), за умовами якого ОСОБА_3 наділив землекористувача ОСОБА_2 правом користування своєю земельною ділянкою строком на 200 років за плату в сумі одна гривня на рік та передав землю згідно з актом прийому-передачі від 06 серпня 2014 року.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилалась на те, що ОСОБА_3 при укладанні договору від 06 серпня 2014 року з його умовами ознайомлений не був, оскільки з 2013 року важко хворів та погано бачив. Оспорюваний договір емфітевзису укладений під впливом тяжкої для ОСОБА_3 обставини, під час хвороби, а також на вкрай невигідних для нього умовах.
Оскаржуючи договір емфітевзису, позивач зазначила про те, що договір укладено строком на 200 років, а плата за користування земельною ділянкою є неприпустимо малою в розмірі одна гривня на рік, що є несправедливими умовами.
Хоча згадуваний вище Закон щодо поширення максимального 50-річного строку дії договору емфітевзису на землі приватної власності набрав чинності лише з 1 січня 2019 року, проте відповідно до пункту 6 частини першої статті третьої ЦК України до загальних засад цивільного законодавства належать справедливість, добросовісність та розумність.
Враховуючи зазначене суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на обставини укладення договору та не спростували доводів позивача щодо наявності в оспорюваному договорі емфітевзису несправедливих умов щодо строку його дії та розміру плати за договором, а також дефекту волі власника земельної ділянки.
Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Ухвалюючи оскаржувані рішення суди не повно встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, враховуючи предмет і підстави поданого позову, а також характер спірних правовідносин, не надали належну оцінку усім наявним у справі доказам.
Без з`ясування вказаних обставин, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та підстав, на які посилався позивач на їх обґрунтування, висновок суду про відмову у задоволенні позову не можна вважати обґрунтованим та таким, що відповідає завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішені справ із метою ефективного захисту порушених прав.
При цьому, суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.