Постанова
Іменем України
24травня 2021 року
м. Київ
справа № 607/3323/19
провадження № 61-23152св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Домобудівник",
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 травня 2019 року у складі судді Грицака Р. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Ткач О. І., Бершадської Г. В., Ходоровського М. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до Товариства з обмеженою відповідальністю "Домобудівник" (далі - ТОВ "Домобудівник") про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що з 19 липня 1983 року він працював у Тернопільському домобудівному комбінаті, який було реорганізовано в ТОВ "Домобудівник", на посаді арматурника, а згодом - на посаді начальника деревообробного цеху. 16 травня 2016 року його було звільнено з роботи за прогул. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 02 серпня 2018 року визнано незаконним наказ про звільнення за прогул та поновлено його на попередній посаді, стягнуто з відповідача кошти за час вимушеного прогулу та за час простою. 03 серпня 2018 року відповідач поновив його на попередній посаді і в той же день за його заявою звільнив на підставі пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Остаточний розрахунок з ним ТОВ "Домобудівник" провело тільки 01 жовтня 2018 року. Внаслідок неправомірних дій відповідача він переніс значні душевні страждання і стан його здоров`я значно погіршився. З 05 січня по 16 січня 2018 року та з 05 лютого по 15 лютого 2019 року він перебував на стаціонарному лікуванні в Тернопільській комунальній лікарні № 2 з приводу гіпертонічної хвороби. Крім цього, незаконним звільненням та невиплатою заробітної плати відповідач фактично позбавив його засобів до існування та можливості належно лікуватися, що порушило його звичні життєві зв`язки, він був змушений позичати кошти у знайомих та родичів для придбання ліків. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з ТОВ "Домобудівник" на свою користь середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати за період з 16 травня 2016 року до 11 лютого 2019 року в сумі 86 534,25 грн, а також - 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "Домобудівник" на користь ОСОБА_1 2 000 грн на відшкодування моральної шкоди. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). З матеріалів справи вбачається, що між сторонами існував спір щодо законності звільнення ОСОБА_1 з роботи. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 02 серпня 2018 року у справі № 607/6874/17, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року, порушене право позивача відновлено шляхом поновлення його на роботі та стягнення з роботодавця середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу за період з 17 травня 2016 року по 02 серпня 2018 року. Вказане рішення було повністю виконане ТОВ "Домобудівник" до 01 жовтня 2018 року, тобто в строк до набрання цим судовим актом законної сили (07 листопада 2018 року). Отже, відсутні підстави для покладення на відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати при звільненні. Разом з тим, внаслідок порушення трудових прав ОСОБА_1 у зв`язку з незаконним звільненням, які було відновлено за результатами розгляду справи № 607/6874/17, він тривалий час не працював, був позбавлений можливості забезпечити себе необхідним в силу відсутності місця роботи, що стало причиною порушення його нормального способу життя та призвело до значних моральних страждань, пов`язаних з необхідністю докладати додаткових зусиль для організації свого життя. З урахуванням засад розумності, виваженості і справедливості суд оцінив моральну шкоду в розмірі 2 000 грн.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а апеляційну скаргу ТОВ "Домобудівник" задоволено. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 травня 2019 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди та стягнення з ТОВ "Домобудівник" судового збору скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Судові витрати, понесені ОСОБА_1, покладено на нього. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Домобудівник" 1 152,60 грн судового збору.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду в частині вирішення спору про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Разом з тим, вирішуючи спір щодо відшкодування моральної шкоди за порушення вимог трудового законодавства, суд першої інстанції залишив поза увагою те, що позивачем пропущений строк звернення до суду в цій категорії справ. Одним із самостійних способів захисту, який вправі обрати працівник, є право вимоги компенсації моральних страждань внаслідок незаконного звільнення. Про порушене право (незаконність звільнення) ОСОБА_1 дізнався у 2017 році, що встановлено судовим рішенням у справі № 607/6874/17. При цьому позивачем не наведено жодних доказів на підтвердження поважності причин пропуску вказаного строку та підстав для його поновлення.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 травня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не встановили достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, та безпідставно не застосували до спірних правовідносин положення статті 117 КЗпП України. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 02 серпня 2018 року, яким його поновлено на роботі, набрало законної сили 07 листопада 2018 року. Оскільки 07 лютого 2019 року він перебував на стаціонарному лікуванні, то зміг подати до суду цей позов лише 11 лютого 2019 року. Отже, він пропустив тримісячний строк звернення до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди з поважних причин, на що апеляційний суд не звернув належної уваги.
У лютому 2020 року ТОВ "Домобудівник" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
08 травня 2020 року справа № 607/3323/19 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Судами встановлено, що наказом ТОВ "Домобудівник" від 16 травня 2016 року № 16/05/16-1 ОСОБА_1 було звільнено з роботи з 16 травня 2016 року за прогул (відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
Вважаючи своє звільнення незаконним, 01 червня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області з позовом до ТОВ "Домобудівник" про визнання протиправним наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати, середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, грошової компенсації за невикористану відпустку.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 02 серпня 2018 року у справі № 607/6874/17 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним наказ ТОВ "Домобудівник" від 16 травня 2016 року № 16/05/16-14 "Про звільнення за прогул без поважних причин ОСОБА_1". Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника деревообробного цеху ТОВ "Домобудівник" з 16 травня 2016 року. Стягнуто з ТОВ "Домобудівник" на користь ОСОБА_1 70 219,50 грн середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу за період з 17 травня 2016 року до 02 серпня 2018 року, з врахуванням установлених законодавством України податків та зборів. Стягнуто з ТОВ "Домобудівник" на користь ОСОБА_1 заробітну плату за період простою з 01 жовтня 2015 року по 14 березня 2016 року в розмірі 7 225,79 грн та заробітну плату за період з 14 березня 2016 року по 17 травня 2016 року в сумі 2 849,10 грн, з врахуванням установлених законодавством України податків, зборів та обов`язкових платежів. В задоволенні позовної вимоги про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку відмовлено. Стягнуто з ТОВ "Домобудівник" в дохід держави судовий збір в розмірі 1 920 грн. Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середньомісячного заробітку за один місяць було допущено до негайного виконання.
Листом від 03 серпня 2018 року ТОВ "Домобудівник" повідомило позивача про те, що для належного виконання рішення суду, ухваленого у справі № 607/6874/17, необхідно надати трудову книжку та особову картку. Вказані документи ОСОБА_1 надав роботодавцю.
03 серпня 2018 року ТОВ "Домобудівник" виконало вищевказане рішення суду у справі № 607/6874/17 в частині поновлення позивача на роботі та виплати середньомісячного заробітку за один місяць, що підтверджується наказом від 03 серпня 2018 року № 3/08/18-3 та відомістю з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків, згідно з якою ОСОБА_1 виплачено 20 640,31 грн заробітної плати.
Цього ж дня ОСОБА_1 подав заяву про звільнення, у зв`язку з чим наказом від 03 серпня 2018 року № 3/08/18-4 ТОВ "Домобудівник" звільнило позивача за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року апеляційну скаргу ТОВ "Домобудівник" залишено без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 02 серпня 2018 року у справі № 607/6874/17 - без змін. Поновлено виконання рішення місцевого суду.
ТОВ "Домобудівник" повністю виконало рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 02 серпня 2018 року станом на 01 жовтня 2018 року, тобто до набрання цим рішенням законної сили.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема в постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та в постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).
Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що вимагає, зокрема частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Гарантії працівників при незаконному звільненні з роботи та порушенні порядку їх звільнення визначені законодавцем у статті 235 КЗпП України.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені в день звільнення.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 20 постанови від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.
Враховуючи те, що КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у його житті та з урахуванням інших обставин.
Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.
Тобто за умови порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.
Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
У статті 234 КЗпП України не передбачається переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Вочевидь, що як поважні причини пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.
У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц зазначено, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 16 постанови від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", до вимог про відшкодування моральної шкоди, у випадках, передбачених трудовим законодавством, застосовується тримісячний строк (стаття 233 КЗпП України).
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.