Постанова
Іменем України
24 травня 2021 року
м. Київ
справа № 607/13067/17
провадження № 61-8407св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 січня 2020 року у складі судді Сливки Л. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 30 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Ткач О. І., Бершадської Г. В., Шевчук Г. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Тернополі померла його мати ОСОБА_4 . Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 серпня 2017 року в справі № 607/3889/17 ОСОБА_4 була визнана недієздатною, а його призначено її опікуном. В липні 2015 року мати склала нотаріально посвідчений заповіт на все належне їй майно на користь відповідача. В момент складання та підписання в липні 2015 року заповіту мати не усвідомлювала значення своїх дій, оскільки у грудні 2015 року проходила лікування в клінічній психоневрологічній лікарні з приводу психічного розладу здоров`я, за результатами якого їй виставлено діагноз: органічне ушкодження головного мозку складного генезу. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2, посвідчений 22 липня 2015 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Кошанською М. І., зареєстрований в реєстрі за № 522.
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31 жовтня 2019 року залучено до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_3, який також є спадкоємцем за оспорюваним заповітом.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 січня 2020 року позов задоволено. Визнано недійсним заповіт, складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений 22 липня 2015 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Кошанською М. І., зареєстрований в реєстрі за № 522. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на час складення оспорюваного заповіту ОСОБА_4 страждала психічним розладом, який позбавляв її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 30 квітня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 січня 2020 року залишено без змін. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У травні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 січня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 30 квітня 2020 року і передати справу на новий розгляд.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що його представник отримав докази, які спростовують висновок проведеної у справі судово-психіатричної експертизи від 18 грудня 2018 року № 583 та подав клопотання про призначення у справі додаткової посмертної судово-психіатричної експертизи, в задоволенні якого місцевий суд невмотивовано відмовив.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 01 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
19 червня 2020 року справа № 607/13067/17 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, третьої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: 1) справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою; 3) судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні; 4) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглянула справу; 5) справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою; 6) судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції; 8) суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що 22 липня 2015 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Кашанською М. І за реєстром № 522 посвідчено заповіт, за яким ОСОБА_4 заповіла ОСОБА_3 належний їй на праві власності гараж під № НОМЕР_1, який розташований в гаражному кооперативі "Текстильник" по вулиці Спортивній, 5 в місті Тернополі, а ОСОБА_2 - квартиру АДРЕСА_1 і все інше належне їй майно з правом довічного проживання у вказаній квартирі позивачу ОСОБА_1 .
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 серпня 2017 року у справі № 607/3889/17 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, визнано недієздатною та призначено її опікуном ОСОБА_1 .
Цього ж дня, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4 померла.
Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи від 18 грудня 2018 року № 583, проведеної експертами Тернопільської обласної комунальної клінічної психоневрологічної лікарні ОСОБА_7 (голова комісії), ОСОБА_5, ОСОБА_6, на період часу 22 липня 2015 року ОСОБА_4 страждала на розлади особистості і поведінки внаслідок ушкодження головного мозку судинного ґенезу, психоорганічний синдром із зниженням інтелектуально-мнестичних функцій. Означений психічний розлад у ОСОБА_4 позбавляв її здатності усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними на час складення заповіту 22 липня 2015 року.
У висновку зазначено, що відповідно до записів у медичній документації від 09 грудня 2015 року ОСОБА_4 змінилася у поведінці близько 2,5 років назад, коли рідні почали помічати дивакуватість у поведінці ОСОБА_4 .
Допитаний в місцевому суді експерт ОСОБА_7 повністю підтримав вищевказаний висновок експертизи та пояснив, що при проведенні посмертної судово-психіатричної експертизи судовими експертами були дотримані всі вимоги чинного законодавства, висновок повністю відповідає вимогам закону та є достовірним. При здійсненні дослідження експертами використовувалася медична документація та матеріали справи.
Ставлячи під сумнів висновок судово-психіатричної експертизи, представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Бочан І. П. звернувся з адвокатським запитом в Державну установу "Науково-дослідний інститут психіатрії Міністерства охорони здоров`я України", в якому просив надати інформацію про те, чи можливо під час проведення посмертної судово-психіатричної експертизи робити висновок у минулому, майже піврічному часі, з моменту першого поступлення особи на стаціонарне лікування у психіатричне відділення Тернопільської обласної комунальної клінічної психоневрологічної лікарні про її нездатність усвідомлювати значення своїх дій при складанні заповіту 22 липня 2015 року при тому, що до 09 грудня 2015 року ніяких розладів в особи зафіксовано не було.
25 вересня 2019 року Державною установою "Науково-дослідний інститут психіатрії Міністерства охорони здоров`я України" надано відповідь за № 04-05/163 на адвокатський запит, в якій повідомлено, що інститут не має у своєму розпорядженні інформаційних джерел (документованих або публічно оголошених відомостей), які б містили у готовому вигляді однозначні відповіді на поставлене питання. Також зазначено, що наведені представником відповідача у запиті обставини в силу своєї фрагментарності не можуть бути підставою для оцінки наукової обґрунтованості судово-психіатричного експертного рішення.
Зазначену у відповіді на адвокатський запит інформацію про те, що інститут не має у своєму розпорядженні інформаційних джерел (документованих або публічно оголошених відомостей), які б містили у готовому вигляді однозначні відповіді на поставлене питання, представник ОСОБА_2 - адвокат Бочан І. П. розцінював як доказ того, що висновок експертів від 18 грудня 2018 року № 583, наданий за результатами проведеної судово-психіатричної експертизи, є завідомо неправдивим та незаконним.
Відповідно до статті 1233 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Згідно зі статтями 1247, 1248 ЦК України до форми заповіту встановлюються загальні вимоги, а саме заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання, заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.
Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251, 1252 цього Кодексу. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.
Частиною другою статті 1257 ЦК України передбачено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 18 постанови від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування", за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Тобто для визначення тимчасового стану особи, при якому вона внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій та керувати ними у момент вчинення нею правочину, необхідне обов`язкове призначення судово-психіатричної експертизи. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме в момент складання заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) виклав висновок про застосування норми права, відповідно до якого підставою для визнання правочину недійсним згідно з частиною першою статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 13 травня 2019 року у справі № 372/830/17-ц (провадження № 61-39444св18), від 22 травня 2019 року у справі № 234/9293/14-ц (провадження № 61-2968св19) та від 06 лютого 2020 року у справі № 495/538/16-ц (провадження № 61-43716св18).
Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 105 ЦПК України зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 89 ЦПК України.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанови Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 та від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14).
Обов`язковість вимог статті 105 ЦПК України щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні статті 77 ЦПК України.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.