Постанова
Іменем України
17 травня 2021 року
м. Київ
справа № 337/74/20
провадження № 61-18985св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
треті особи: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Хортицькому району, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вовк Ірина Іванівна, ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Нємної Тетяни Ігорівни на рішення Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 07 липня 2020 року у складі судді Ширіної С. А. та постанову Запорізького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Кримської О. М., Дашковської А. В.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Хортицькому району, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вовк Ірина Іванівна, ОСОБА_4, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 19 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Зазначений позов мотивований тим, що з 06 червня 2008 року він перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2
ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього з відповідачем народився син ОСОБА_6 .
19 листопада 2015 року ОСОБА_4, який діяв за дорученням ОСОБА_2, уклав із ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який був посвічений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І. І. та зареєстрований в реєстрі за № 12133.
На час укладення зазначеного договору у квартирі були зареєстровані як батьки неповнолітнього ОСОБА_6, так і він сам.
Відчуження зазначеного жилого приміщення відбулось з порушенням норм діючого законодавства України без погодження з Органом опіки та піклування, що, в свою чергу, призвело до порушення житлових прав неповнолітнього ОСОБА_6, оскільки він був позбавлений права на житло.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 07 липня 2020 року позов залишено без задоволення.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відчуження квартири, яка була місцем реєстрації неповнолітньої дитини разом з матір`ю, без отримання дозволу Органу опіки та піклування, не порушило право дитини на житло, тобто оспорюваний правочин не суперечить правам та інтересам дитини, не звужує обсяг існуючих майнових прав дитини щодо жилого приміщення, не порушує гарантії збереження права дитини на житло.
Крім того, суд першої інстанції зазначив про те, що доводи ОСОБА_1 щодо позбавлення малолітнього ОСОБА_6 права на житло при укладанні матір`ю договору купівлі-продажу квартири, право на користування якою мала дитина, але заздалегідь потурбувалися про те, щоб дитина була забезпечена постійним місцем проживання, а саме з 01 червня 2015 року в будинку № 6 Товариства власників нерухомості "СТ Вікторія-Балаклава" в місті Севастополі.
Також місцевий суд не взяв до уваги висновок Органу опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Хортицькому району від 12 червня 2020 року № 745/01-30/21.01-728/21.05, оскільки він є недостатньо обґрунтованим та суперечить інтересам дитини.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі адвоката Нємної Т. І. залишено без задоволення, а рішення Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 07 липня 2020 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що установивши, що на час укладання оспорюваного правочину квартира не була місцем постійного проживання неповнолітнього сина позивача, надавши оцінку зібраним у справі доказам суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оспорюваним договором житлові права неповнолітнього сина позивача не порушені.
Відсутність згоди Органу піки і піклування на продаж спірної квартири не є підставою для висновку про невідповідність оспорюваного правочину вимогам статті 203 ЦК України як такого, що порушує житлові права неповнолітнього сина позивача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Нємна Т. І. подала касаційну скаргу на рішення Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 07 липня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що дозвіл Органу опіки та піклування потрібен не лише в тому разі, якщо дитина є співвласником нерухомості, а й у тому випадку, якщо має місце лише реєстрація дитини в житловому приміщенні.
У власності ОСОБА_2 відсутнє інше житло, вона не зверталася до нього як батька дитини щодо надання дозволу на зняття дитини з реєстрації, попередніх договорів на придбання нового житла не надавала, як і щодо вирішення інших питань, пов`язаних із захистом прав дитини.
Дитина утримується матір`ю на території, яка була окупована внаслідок збройної агресії Російської Федерації без будь-яких правових підстав, оскільки згода позивача на виїзд була дійсна до 30 квітня 2015 року.
Висновки суду першої інстанції про те, що дитина не була співвласником квартири і не проживала постійно у ній, тому не мала права користування такою квартирою не відповідають дійсності.
Орган опіки та піклування дослідив обставини у цій справі та на виконання вимог закону надав вмотивований висновок у справі щодо доцільності визнання договору недійсним, проте суди попередніх інстанцій помилково не погодилися із позицією уповноваженого органу, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
09 та 10 березня 2021 року від ОСОБА_4 та представника ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - адвоката Стасіка А. І. до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу, в якому заявники просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що ОСОБА_6 ніколи не проживав у квартирі, її співвласником не був, його право на житло жодним чином порушено не було, тому у позивача були відсутні підстави для звернення до суду з подібним позовом.
Будинок, в якому зареєстрована дитина, належить на праві власності матері дитини ОСОБА_2 . Позивач знав, що з 2014 року ОСОБА_6 разом з матір`ю проживає у Автономній Республіці Крим.
Застосування судом першої інстанції "Намібійських винятків" є обґрунтованим та таким, що відповідає не тільки національному законодавству, а й міжнародному, та корелюється з обов`язками, взятими на себе в силу Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Врахування чи неврахування висновку Органу опіки та піклування є правом, а не обов`язком суду, а сам висновок має рекомендаційний характер.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 04 лютого 2021 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Хортицького районного суду міста Запоріжжя.
17 лютого 2021 року справа № 337/74/20 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками неповнолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
06 червня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, який розірвано рішенням Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 12 липня 2016 року.
До укладання шлюбу у березні 2008 року ОСОБА_2 придбала чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
19 листопада 2015 року за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І. І., вказану вище квартиру ОСОБА_2, від імені якої за нотаріально посвідченою довіреністю діяв ОСОБА_4, продала ОСОБА_3 .
Згідно з пунктом 7 договору купівлі-продажу за адресою місцезнаходження квартири, що є предметом цього договору, не проживають та не зареєстровані малолітні/неповнолітні діти, а також будь-які інші особи, яких за законом повинен утримувати продавець, а також відсутні малолітні/неповнолітні діти, що мають право користування квартирою. При укладенні договору нотаріусом були роз`яснені сторонам за договором положення статей 60-65 СК України та статей 655-667 ЦК України.
У березні 2016 року ОСОБА_1 звертався до суду із позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним з підстав порушення його права власності на 1/2 частину спірної квартири. У зустрічному позові ОСОБА_2 просила про розірвання шлюбу і поділ спільно набутого рухомого майна подружжя.
Рішенням Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 12 липня 2016 року, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 28 листопада 2018, у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину спірної квартири і визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири відмовлено. Поділено рухоме майно, набуте подружжям в період шлюбу. Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Вказаними судовими рішеннями встановлено те, що спірна квартира не була місцем постійного проживання ОСОБА_2 і неповнолітнього ОСОБА_6, які фактично постійно проживали за іншою адресою у батьків ОСОБА_2, а з 2014 року за письмовою згодою ОСОБА_1 виїхали до Автономної Республіки Крим.
Факт постійного проживання неповнолітнього ОСОБА_6 з вересня 2014 року разом з матір`ю ОСОБА_2 у місті Севастополі підтверджується довідкою ТВН "СТ Вікторія-Балаклава" в місті Севастополь від 07 лютого 2020 року, згідно з якою неповнолітній ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, мешкає разом з матір`ю ОСОБА_2 у АДРЕСА_2 з 01 червня 2015 року по теперішній час, довідкою дитячого садка № 2 міста Севастополя від 07 лютого 2020 року № 3, згідно з якою ОСОБА_6 відвідував дошкільний навчальний заклад з 01 вересня 2014 року звідки був відрахований наказом № 47 від 01 серпня 2015 року у зв`язку із вступом до школи, а також довідкою гімназії № 7 міста Севастополя від 07 лютого 2020 року, згідно з якою ОСОБА_6, 2007 року народження є учнем вказаного навчального закладу з 01 вересня 2015 року.
Позивачем не оспорювалося у суді, що після припинення шлюбних відносин неповнолітній син залишився проживати з матір`ю, разом з якою у 2014 році за його згодою вони виїхали до Автономної Республіки Крим.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_1 посилався на те, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладено без згоди Органів опіки та піклування, тому порушує житлові права його неповнолітнього сина.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Відповідно до статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства", статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
До осіб, що замінюють батьків та мають обов`язки щодо дитини, відповідно до положень СК України належать: 1) опікун (частина четверта статті 249 СК України); 2) піклувальник (частина четверта статті 249 СК України); 3) особа, що усиновила чи удочерила (частина четверта статті 232 СК України); 4) патронатний вихователь (стаття 255 СК України); 5) прийомні батьки (частина друга статті 256-2 СК України); 6) батьки-вихователі дитячого будинку (частина друга статті 256-6 СК України); 7) фактичний вихователь, особа, яка взяла у свою сім`ю дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування (стаття 261 СК України).
Відповідно до частини другою статті 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.
Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.
Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.
Отже, вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Відповідний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12 (провадження № 61-6301св18) та від 10 березня 2021 року у справі № 362/6156/16-ц (провадження № 61-17460св18).
Системне тлумачення вказаних вище норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що Органи опіки та піклування надають згоду на відчуження будинку, квартири, якщо таке відчуженння здійснюється батьками або особами, які їх замінюють.
Крім того, згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra faktum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській максимі - "non concedit venire contra faktum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra faktum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, зробленим у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) "[…] правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним".
Встановивши, що на час відчуження житла квартира не була постійним місцем проживання неповнолітнього сина позивача, оскільки фактично з 2014 року дитина разом з матір`ю виїхала до Автономної Республіки Крим на постійне місце проживання, де навчається в школі і забезпечена іншим житлом, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки оспорюваним договором житлові права неповнолітнього сина позивача не порушені.
Доводи касаційної скарги про те, що Орган опіки та піклування дослідив обставини у цій справі та на виконання вимог закону надав вмотивований висновок у справі щодо доцільності визнання договору недійсним, проте суди попередніх інстанцій помилково не погодилися із позицією уповноваженого органу, що призвело до неправильного вирішення справи по суті, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.
За положенням частини шостої статі 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Таким чином, суд має право не погодитися з висновком Органу опіки та піклування, однак така відмова має бути мотивована судовим рішенням.
Встановивши те, що висновок Органу опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Хортицькому району від 12 червня 2020 року № 745/01-30/21.01-728/21.05 є недостатньо обґрунтованим та суперечить інтересам дитини суди попередніх інстанцій правильно не погодилися із зазначеним висновком.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.