Постанова
Іменем України
20 травня 2021 року
м. Київ
справа № 357/13713/18
провадження № 61-20893св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06 серпня 2019 року у складі судді Цукурова В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 рокуу складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А.,
Махлай Л. Д.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
20 листопада 2018 року публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" (далі - ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит") звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості.
Позовна заява мотивована тим, що 06 вересня 2007 року між ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит", правонаступником якого є ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та
ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 16-07-Ип/40, відповідно до якого банк надає позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності кредитні ресурси в розмірі 23 900,00 доларів США з оплатою по процентній ставці 14,5 % річних, а позичальник зобов`язується повернути отримані грошові кошти до 05 червня 2012 року.
Позивач свої зобов`язання за договором виконав в повному обсязі, оскільки надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому договором.
З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором були укладені наступні договори поруки:
- 06 вересня 2007 року між банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 16-07-П2/40, відповідно до умов якого останній зобов`язався відповідати за повне та своєчасне виконання зобов`язань відповідача;
- 06 вересня 2007 року між банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір поруки № 16-07-П3/40, відповідно до умов якого остання зобов`язалася відповідати за повне та своєчасне виконання зобов`язань відповідача;
- 06 вересня 2007 року між банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено договір поруки № 16-07-П4/40, відповідно до умов якого остання зобов`язалася відповідати за повне та своєчасне виконання зобов`язань відповідача;
- 06 вересня 2007 року між банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 16-07-П1/40, відповідно до умов якого останній зобов`язався відповідати за повне та своєчасне виконання зобов`язань відповідача.
Договорами поруки визначено, що поручителі та боржник відповідають як солідарні боржники, що означає, що кредитор може звернутись з вимогою про виконання боргових зобов`язань, як до боржника, так і до поручителя, чи до обох одночасно.
У зв`язку з невиконанням позичальником зобов`язань за кредитним договором
№ 16-07-Ип/40, в останнього виникла заборгованість, що має відображення у розрахунку заборгованості за договором.
За розрахунком позивача, станом на 15 серпня 2018 року наявна заборгованість позичальника в розмірі 35 747,87 доларів США яка складається з: 17 976,46 доларів США - прострочена заборгованість по основному боргу кредиту; 17 771,41 доларів США - прострочена заборгованість по відсотках; 3 351 210,32 грн - пеня за прострочення заборгованості по основному боргу кредиту, відсоткам, яка прирівнюється до суми боргу та становить - 981 597,97 грн.
Загальний розмір заборгованості станом на 15 серпня 2018 року у гривневому еквіваленті становить 1 963 195,94 грн.
ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" просило стягнути солідарно з ОСОБА_1,
ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, на його користь заборгованість за кредитним договором від 06 вересня 2007 року № 16-07-Ип/40 у загальному розмірі 1 963 195,94 грн та судові витрати у розмірі 29 382,50 грн.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06 серпня 2019 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення суду мотивовано пропуском позивачем строку позовної давності про застосування якого заявлено відповідачем.
Постановою Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" залишено без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06 серпня 2019 року залишено без змін.
Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
22 листопада 2019 року ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди відмовляючи в задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, не встановили обставин наявності чи відсутності порушеного права позивача. Відсутні висновки банку щодо поручителів. Позивачем не подавалося клопотань про визнання причину пропуску строку звернення до суду поважною. Однак, на думку заявника, судами безпідставно не надано оцінки поясненням представника позивача щодо поважних причин неподання позову в межах строку позовної давності внаслідок чого безпідставно задоволено клопотання відповідача про застосування строку позовної давності. Судами не взято до уваги, що банк тривалий час здійснював захист свого порушеного права у іншій справі про звернення стягнення на предмет іпотеки та тривалий розгляд цієї справи став причиною пропуску строку позовної давності у даній справі. Суди в порушення норм процесуального права безпідставно відхилили клопотання представника позивача про долучення до справи додаткових доказів, зокрема заяви від 19 листопада 2013 року, поданої ОСОБА_1 та заяви від 15 грудня 2015 року. Знаходження банку в процесі ліквідації, на думку заявника, є поважною причиною для неподання всіх доказів, які мають значення для справи до підготовчого засідання, а також є підставою для прийняття їх судом та долучення до матеріалів справи.
Доводи інших учасників справи
03 лютого 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" залишити без задоволення, а рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року залишити без змін.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.
У січні 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ
08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Фактичні обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 06 вересня 2007 року між ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит", правонаступником якого є ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 16-07-Ип/40, відповідно до якого банк надав позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності кредитні ресурси в розмірі 23 900,00 доларів США з оплатою по процентній ставці 14,5 % річних, а позичальник зобов`язався повернути отримані грошові кошти до 05 червня
2012 року.
На виконання умов кредитного договору позивач надав позичальнику кредитні кошти, що підтверджується заявою на отримання кредиту від 06 вересня 2007 року та заявою на видачу готівки № 18 від 06 вересня 2007 року на суму
23 900,00 доларів США.
Позивач свої зобов`язання за договором виконав в повному обсязі, оскільки надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому договором.
З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором були укладені наступні договори поруки:
- 06 вересня 2007 року між банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 16-07-П2/40, відповідно до умов якого останній зобов`язався відповідати за повне та своєчасне виконання зобов`язань відповідача ОСОБА_1 ;
- 06 вересня 2007 року між банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір поруки № 16-07-П3/40, відповідно до умов якого остання зобов`язалася відповідати за повне та своєчасне виконання зобов`язань відповідача ОСОБА_1 ;
- 06 вересня 2007 року між банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено договір поруки № 16-07-П4/40, відповідно до умов якого остання зобов`язалася відповідати за повне та своєчасне виконання зобов`язань відповідача ОСОБА_1 .
Договорами поруки визначено, що поручителі та боржник відповідають як солідарні боржники, що означає, що кредитор може звернутись з вимогою про виконання боргових зобов`язань, як до боржника, так і до поручителя, чи до обох одночасно.
У зв`язку з невиконанням позичальником зобов`язань за кредитним договором
№ 16-07-Ип/40, у позичальника ОСОБА_1 виникла заборгованість, що має відображення у розрахунку заборгованості за договором, та яка станом на
15 серпня 2018 року становить 35 747,87 доларів США із яких: 17 976,46 доларів США - прострочена заборгованість по основному боргу кредиту; 17 771,41 доларів США - прострочена заборгованість по відсотках; 3 351 210,32 грн - пеня за прострочення заборгованості по основному боргу кредиту, відсоткам, яка прирівнюється до суми боргу та становить - 981 597,97 грн.
Загальний розмір заборгованості позичальника ОСОБА_1 перед позивачем станом на 15 серпня 2018 рік у гривневому еквіваленті становить 1 963 195,94 грн, яка залишилась не погашеною.
14 січня 2015 року ОСОБА_1 на погашення кредиту внесла грошові кошти в сумі 77,00 доларів США.
Крім того, судами встановлено, що у жовтні 2015 року ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" зверталося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (справа № 357/13503/16-ц).
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 10 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області
від 27 червня 2017 року, у справі № 357/13503/16-ц у задоволенні позову ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 357/13503/16-ц рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 10 березня
2017 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 27 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит".
Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
Установивши, що відповідачі не виконали взятих на себе зобов?язань щодо погашення кредитної заборгованості, суди попередніх інстанції зробили правильний висновок про порушення прав позивача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі
№ 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.
Заперечуючи проти заявлених позовних вимог, ОСОБА_1 просила застосувати строки позовної давності (т. 1, а. с. 49-52).
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного цивільного права або інтересу.
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
За приписами статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п?ята стаття 261 ЦК України).
Для обчислення строків позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статях 252-255 ЦК України.
При цьому, початок перебігу позовної давності пов?язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати право в примусовому порядку.
Як встановлено судами, порушення прав позивача відбулося після закінчення строку дії кредитного договору (05 червня 2012 року).
Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.
Згідно з частиною третьою статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.
З матеріалів справи вбачається, що після закінчення строку дії кредитного договору, а саме 14 січня 2015 року ОСОБА_1 на погашення кредиту внесла грошові кошти в сумі 77,00 доларів США.
Таким чином, перебіг строку позовної давності для банку розпочався заново
з 15 січня 2015 року, проте, з позовом про стягнення заборгованості позивач звернувся 20 листопада 2018 року, тобто зі спливом строку позовної давності.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта стаття 267 ЦК України).
Установивши, що банк звернувся до суду із позовними вимогами з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовних вимог.
Щодо аргументів заявника про відсутність висновків судів вимог банку до поручителів то Верховний Суд вважає за необхідна зазначити таке.
Одним із видів забезпечення виконання зобов`язання є порука (частина перша статті 546 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). Правові наслідки порушення зобов`язання, забезпеченого порукою, визначені у статті 554 цього Кодексу.
За умовами договорів поруки, договори поруки набирають чинності з дати їх підписання сторонами та припиняються із припиненням заобов?язання, що забезпечуються ними. Порука також припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання зобов?язання за кредитним договором не заявив вимоги до поручителя.
Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України).
Порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. З огляду на вказане, враховуючи зумовлене цим припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред`явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15).
Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов`язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.
Отже, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред`явлення кредитором вимог до поручителів про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитного договору вносити періодично, має обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
Проте, якщо кредитор змінює строк виконання основного зобов`язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. В такому разі кредитор зобов`язаний пред`явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителя протягом шести місяців (частина четверта статті 559 ЦК України), від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту.
Таким чином відповідно до умов договору порука припинилася.
Вказаний висновок відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 138/240/16-ц (провадження № 61-14987сво19).
Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до власного тлумачення характеру спірних правовідносин та до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").