Постанова
Іменем України
12 травня 2021 року
м. Київ
справа № 450/1120/19
провадження № 61-8217св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 10 березня 2020 року в складі колегії суддів: Шандри М. М., Левик Я. А., Струс Л. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
В обґрунтування позову вказала, що 21 травня 2018 року між нею та ОСОБА_2 як фізичною особою укладено договір позики на загальну суму 400 000 доларів США, про що відповідач надав власноручно написану розписку.
Згідно із вказаною розпискою вона як засновник приватних підприємств: "Будсервіс" та "Хвоя" (далі - ПП "Хвоя" та ПП "ВКФ "Будсервіс") взяла на себе зобов`язання продати, а ОСОБА_2 узяв на себе зобов`язання купити її частку у бізнесі та виплатити їй грошові кошти в сумі 50 000 доларів США авансом та 150 000 доларів США до 01 вересня 2018 року, 100 000 доларів США до 01 вересня 2019 та 100 000 доларів США до 01 вересня 2020 року.
30 серпня 2018 року між нею та ОСОБА_2 як фізичними особами були укладені договори купівлі-продажу прав засновника (власника) ПП "Хвоя" та ПП "ВКФ "Будсервіс", які були нотаріально посвідчені приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Цибко Т. Б. 30 серпня 2018 року, згідно із якими вона продала свою частку в статутному капіталі вищевказаних підприємств відповідачу за умови отримання коштів у відповідності до розписки від 21 травня 2018 року.
01 червня 2018 року вона отримала від ОСОБА_2 50 тисяч доларів США авансу. Однак, станом на 01 вересня 2018 року відповідач не повернув їй грошові кошти в сумі 150 000 доларів США, чим порушив грошове зобов`язання, передбачене розпискою від 21 травня 2018 року.
Враховуючи зазначене, позивач просила суд стягнути з відповідача на її користь суму боргу за договором позики в розмірі 150 000 доларів США (еквівалент 4 241 910 грн), суму процентів у розмірі 390 836,80 грн, суму втрат від інфляції - 296 933,70 грн, суму 3 % річних - 69 761,41 грн та моральну шкоду в розмірі 50 000 грн.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 01 липня 2019 року в складі судді Данилів Є. О. позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості у розмірі: 150 000 доларів США, що еквівалентно 4 241 910 грн - основна заборгованість, 390 836,80 грн - сума процентів; 296 933,70 грн - сума інфляційних втрат; 69 761,41 грн - сума 3 % річних.
У задоволенні позовних вимог про стягнення 50 000 грн у якості відшкодування моральної шкоди відмовлено.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що 30 серпня 2018 року ОСОБА_1 продала ОСОБА_2 права засновника (власника) ПП "ВКФ "Будсервіс". Наявність у позивача оригіналу розписки від 21 травня 2018 року, виконаної ОСОБА_2, підтверджує наявність невиконаного зобов`язання перед позивачем зі сплати вартості частки засновника, розмір якого з урахуванням виплачених позивачці 50 00 доларів США становить 150 000 доларів США. Отже, відповідають дійсності твердження сторони відповідача про відсутність позикових правовідносин. Проте, ці обставини не виключають боргових зобов`язань відповідача перед позивачем у розмірі 150 000 доларів США, які підлягають стягненню разом із процентами у розмірі 390 836,80 грн та нарахованими на підставі статті 625 ЦК України інфляційними втратами та 3 % річних.
Позивачем не надано суду доказів заподіяння їй моральної шкоди та не зазначено обґрунтувань в чому така шкода полягає, тому суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог у цій частині.
Постановою Львівського апеляційного суду від 10 березня 2020 року скасовано рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 01 липня 2019 року та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вирішуючи заявлений на підставі на підставі статей 1048, 1049, 1050 ЦК України позов ОСОБА_1, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність договору позики між сторонами. Разом із тим суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог, здійснив тлумачення документу від 21 травня 2018 року та дійшов безпідставного висновку про існування боргових зобов`язань відповідача перед позивачем станом на 01 вересня 2018 року у розмірі 150 000 США.
Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 150 000 доларів США, оскільки заявлені вимоги не підлягають задоволенню з підстав, викладених у позовній заяві (статті 1048, 1049, 1050 ЦК). При цьому суд виходив із того, що не підлягають задоволенню й інші позовні вимоги як такі, що є похідними від вирішення цієї позовної вимоги.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у травні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 367/7135/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17.
Касаційна скарга мотивована тим, що у своїй позовній заяві, при правовій кваліфікації підстав виникнення спору, позивач помилково послався на існування між сторонами відносин позики, вважаючи їх найближчими за своїм документальним оформленням саме до такого виду правовідносин. Разом із тим суд апеляційної інстанції мав обов`язок виявити справжню природу виниклих між сторонами правовідносин, наявність у відповідача перед позивачем боргових зобов`язань, та захистити права останнього, проте зазначеного не врахував та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 24 червня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Позивачем надано до суду документ такого змісту: " ОСОБА_2 купить частку бізнесу 50 % в ОСОБА_1 за 400 000 дол. США. Умови проплати 50 000 дол. США аванс попередній 01.06.2018 р.; 150 000 дол. США - аванс - 01.09.2018 р., 100 000 дол. США - аванс - 01.09.2019 р., 100 000 дол. США - завершення продажу - 01.09. 2020 р. 01 вересня 2018 року ОСОБА_1 залишає бізнес, переписує документи на ОСОБА_3 . На 01 вересня 2018 року повинні бути вивезені матеріали, зарплата, податки, світло і т.д. При незакінчених роботах і грошах виводиться після 1 вересня на 2-х засновників". Документ датований 21 травня 2018 року, підписаний з розшифруванням "Рондяк". Оригінал цього документу знаходиться у позивача.
Позивачем також надано суду копію розписки, виконану ОСОБА_1 з якої слідує, що вона отримала від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 50 000 дол. США авансу за продаж частки в бізнесі, яка складає 400 000 дол. США. Термін продажу частки бізнесу 30 серпня 2018 року.
Згідно із договором купівлі - продажу прав засновника (власника) ПП "Хвоя" від 30 серпня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець), продавець передає покупцю, а покупець приймає належні продавцю права засновника (власника) приватного підприємства "ХВОЯ", в тому числі частку засновника (власника) у статутному капіталі підприємства, у розмірі 500,00 грн, що становить 50 % статутного капіталу підприємства, за результатами чого набуває усіх прав та обов`язків власника підприємства, та сплачує їх договірну ціну (пункт 1.1 Договору). За домовленістю сторін вартість прав засновника (власника) в тому числі частки в статутному капіталі підприємства, що є предметом цього договору, становить 500,00 грн, які покупець сплатив продавцю до підписання цього договору. Шляхом підписання цього договору продавець підтверджує факт проведення повного розрахунку покупцем за цим договором та відсутність будь-яких претензій продавця до покупця згідно цього договору.
Відповідно до договору купівлі- продажу прав засновника (власника) ПП "ВКФ "Будсервіс" від 30 серпня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець), продавець передає покупцю, а покупець приймає належні продавцю права засновника (власника) ПП "ВКФ "Будсервіс", в тому числі частку засновника (власника) у статутному капіталі підприємства, у розмірі 500,00 грн, що становить 50 % статутного капіталу підприємства, за результатами чого набуває усіх прав та обов`язків власника підприємства, та сплачує їх договірну ціну (пункт 1.1 Договору). За домовленістю сторін вартість прав засновника (власника) в тому числі частки в статутному капіталі підприємства, що є предметом цього договору, становить 500,00 грн, які покупець сплатив продавцю до підписання цього договору. Шляхом підписання цього договору продавець підтверджує факт проведення повного розрахунку покупцем за цим договором та відсутність будь-яких претензій продавця до покупця згідно цього договору.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Положеннями статті 1047 ЦК України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
З розписки від 21 травня 2018 року, яку ОСОБА_1 надала ОСОБА_2 на підтвердження факту отримання від нього коштів у розмірі 50 000 доларів США, суд апеляційної інстанції встановив, що вказана розписка не містить умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення, тобто вказані кошти передані відповідачу як гарантійний платіж укладених між сторонами 30 серпня 2018 року договорів купівлі-продажу прав засновника ПП "Хвоя" та ПП "ВКФ "Будсервіс" у рахунок часткової оплати вартості цих майнових прав, а не у тимчасове користування із зобов`язанням їх повернення, тобто у позику.
З`ясувавши, що грошові кошти у розмірі 50 000 доларів США не є позикою, відповідач у правовідносинах із позивачем не має статусу позичальника та існуючі між ними правовідносини за своєю природою не є позиковими, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що при вирішенні цього спору суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та самостійно змінив підстави позову в порушення принципу диспозитивності цивільного процесу, передбаченого частиною першою статті 13 ЦПК України.
При цьому суд правильно врахував, що визначаючись із характером існуючих правовідносин, суд не вправі самостійно змінювати підстави позову, оскільки відповідно до положень цивільного процесуального законодавства це є виключним правом позивача.
Доводи касаційної скарги про те, що у позовній заяві позивач помилково посилався на існування між сторонами правовідносин позики, а заборгованість відповідача перед позивачем виникла з відносин щодо купівлі-продажу прав засновників підприємств, колегія суддів відхиляє з таких міркувань.
Заявляючи вимогу про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості у розмірі 150 000 доларів США і нарахованих на цю суму процентів та інфляційних втрат, позивач стверджував, що відповідач позичив 400 000 доларів США у позивача та не повернув у повному обсязі у визначений розпискою від 21 травня 2018 року строк, що свідчить про укладення між сторонами договору позики.
Вказуючи, що сторони між собою уклали 30 серпня 2018 року два договори купівлі-продажу прав засновників ПП "Хвоя" та ПП "ВКФ "Будсервіс", позивач не ставила перед судом вимогу щодо належного виконання ОСОБА_2 зобовʼязань за договорами купівлі-продажу від 30 серпня 2018 року.
Протягом розгляду справи в суді першої інстанції позивач не скористався своїм правом, передбаченим частиною третьою статті 49 ЦПК України, на зміну підстав позову шляхом подання письмової заяви та не заявляв про те, що його вимоги про стягнення грошових коштів і моральної шкоди ґрунтуються на відносинах, що виникли між сторонами щодо купівлі-продажу прав засновників підприємств.
Заперечуючи предʼявлений позов, відповідач вказував на відсутність між сторонами правовідносин позики. Водночас, відповідач, використовуючи процесуальні способи захисту проти позову ОСОБА_1, не висловлювався з приводу належного виконання укладених між сторонами договорів купівлі-продажу прав засновників підприємств, оскільки на цих договорах не ґрунтувались вимоги позивача (а.с. 40-44).
Підставою позову є фактичні обставини, що наведені у позовній заяві на обґрунтування позовної вимоги.
Отже, суди попередніх інстанцій, розглядаючи вимоги ОСОБА_1 про повернення грошових коштів і стягнення моральної шкоди, повинні були перевіряти саме ті обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги і проти яких захищався відповідач.
Оскільки позивач обґрунтовував свої вимоги наявністю між сторонами правовідносин, які виникли з договору позики, суди попередніх інстанцій правильно встановили їх відсутність. Разом із тим, позивач не вказував про те, що підставою позову є невиконання ОСОБА_2 своїх зобов`язань перед ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 30 серпня 2018 року, тому суд апеляційної інстанції розглядав справу в межах заявлених позовних вимог.
За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не здійснив правильної правової кваліфікації правовідносин сторін як таких, які виникли внаслідок правовідносин щодо договорів купівлі-продажу прав засновників підприємств, є безпідставними.
Крім того, спори, що виникли з договорів купівлі-продажу прав засновників господарських товариств належать до корпоративних спорів і підлягають вирішенню господарськими судами.
Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.
Безпідставними є також посилання заявника на правові висновки Верховного Суду, висловлені у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 367/7135/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного суду від 10 березня 2020 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.