ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 травня 2021 року
м. Київ
Справа № 917/804/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
здійснивши перегляд у порядку письмового провадження постанови Східного апеляційного господарського суду від 15.12.2020 (судді: Медуниця О. Є. - головуючий, Гребенюк Н. В., Чернота Л. Ф.)
за касаційною скаргою Кременчуцької міської ради у справі
за позовом Кременчуцької міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватофис"
про стягнення 97 932,75 грн,
В С Т А Н О В И В:
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У травні 2020 року Кременчуцька міська рада (далі - Кременчуцька міськрада) звернулася до Господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватофис" (далі - ТОВ "Приватофис") про стягнення 97 932,75 грн безпідставно збережених коштів за період із 01.03.2019 по 04.12.2019.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач, набувши право власності на об`єкт нерухомості, розташований на земельній ділянці комунальної форми власності на АДРЕСА_1, належним чином не оформив та не зареєстрував речові права на землю, плату за користування земельною ділянкою не вносив, внаслідок чого зберіг грошові кошти у виді орендної плати у заявленій до стягнення сумі за рахунок міської ради, як власника земельної ділянки, тому спірна сума коштів підлягає стягненню з відповідача на підставі статей 1212- 1214 Цивільного кодексу України.
1.2. Відповідач правом на подання відзиву не скористався.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 22.09.2020 (суддя Кльопов І. Г.) позов задоволено.
Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд виходив із того, що відповідач без оформлення правовстановлюючих документів на землю користувався спірною земельною ділянкою для експлуатації та обслуговування належного йому на праві власності нерухомого майна, що за висновком суду є підставою для стягнення з відповідача 97 932,75 грн безпідставно збережених коштів у виді несплаченої орендної плати на підставі статей 1212- 1214 Цивільного кодексу України.
2.2. Згідно з постановою Східного апеляційного господарського суду від 15.12.2020 (судді: Медуниця О. Є. - головуючий, Гребенюк Н. В., Чернота Л. Ф.) зазначене судове рішення скасовано. Прийнято нове рішення, яким у задоволені позову відмовлено.
Постанову суду апеляційної інстанції із посиланням на положення статті 377 Цивільного кодексу України, статті 120 Земельного кодексу України, частини 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі" та правову позицію, викладену у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.02.2020 у справі № 922/510/19, від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.11.2020 у справі № 904/5968/19, від 27.02.2019 у справі № 913/661/17 мотивовано тим, що у разі переходу права власності на нерухоме майно, розташоване на земельній ділянці, яка знаходилась в користуванні відчужувача цього майна, новий власник майна набуває відповідне право користування цією ділянкою у тому ж обсязі та умовах, які були у попереднього власника. Враховуючи, що договір оренди землі від 01.11.2014, укладений позивачем з попереднім власником, продовжує діяти на тих самих умовах і в тому самому обсязі для відповідача, як нового власника майна, відповідні обставини виключають застосування до таких правовідносин положень статті 1212 Цивільного кодексу України, оскільки у наведеному випадку не йдеться про набуття або збереження майна за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала, що є однією з обов`язкових ознак кондикційних зобов`язань.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї
3.1. Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, Кременчуцька міськрада подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 15.12.2020, а рішення Господарського суду Полтавської області від 22.09.2020 залишити без змін.
Кременчуцька міськрада вважає, що оскаржену постанову у справі ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а саме не застосовано положення статті 75 Господарського процесуального кодексу України, не враховано обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 917/353/19 (постанова Верховного Суду від 17.03.2020), які не потребують повторного доведення під час вирішення спору у справі № 917/804/20.
3.2. У відзиві на касаційну скаргу, ТОВ "Приватофис" просить оскаржену у справі постанову залишити без змін як законну та обґрунтовану, з мотивів у ній викладених, а касаційну скаргу - без задоволення.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. Переглянувши оскаржену у справі постанову, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення на неї, перевіривши наявні матеріали справи щодо правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що правових підстав для задоволення касаційної скарги немає.
4.2. Скасовуючи судове рішення про задоволення позову та відмовляючи у позові про стягнення з відповідача спірної суми коштів як безпідставно збережених, суд апеляційної інстанції установив, що як убачається зі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 11.12.2014, Ковальову Володимиру Євгенійовичу (далі - Ковальов В. Є. ) та ТОВ "Приватофис" на праві спільної часткової власності належав адміністративний будинок, загальною площею 569 м2, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з цим свідоцтвом Ковальову В. Є. належало 49/100 частки будинку, ТОВ "Приватофис" - 51/100.
30.03.2015 між Ковальовим В. Є. (продавець) та ТОВ "Приватофис" (покупець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, за умовами якого покупець придбав 49/100 частки загальною площею 278,2 м2 від адміністративного будинку, загальною площею 569 м2, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 .
У пункті 1.2 цього договору зазначено, що майно розташоване на земельній ділянці загальною площею 703 м2, яка зареєстрована в Державному реєстрі земель за кадастровим номером 5310436500:08:003:0666, цільове використання земельної ділянки - для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку. Земельна ділянка знаходиться в орендному користуванні продавця на підставі договору оренди землі від 11.04.2014.
Згідно з рішенням Кременчуцької міськради від 26.05.2015 ФОП Ковальову B. Є. припинено право користування земельною ділянкою площею 703 м2, кадастровий номер 5310436500:08:003:0666, наданою для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку у АДРЕСА_1, та вирішено розірвати договір оренди землі, укладений 17.11.2014 (номер запису про інше речове право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права - 7759362, підстава внесення запису індексний номер 17349292 від 20.11.2014) за взаємною згодою сторін.
У пункті 4.1 цього рішення міськради зазначено, що розірвання договору оренди землі здійснюється шляхом підписання відповідної письмової угоди між міськрадою і ФОП Ковальовим В. Є. та зареєстрованої у встановленому законом порядку.
04.12.2019 на підставі договорів про внесення додаткового вкладу третьою особою № 7685 і № 7553 та додаткових угод до них, ТОВ "Приватофис" відчужило на користь ТОВ "Цукорпром" право власності на 49/100 та 51/100, відповідно, адміністративного будинку за зазначеною адресою. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.12.2019 індексні номери 50046672, 50046885.
Здійснюючи апеляційний перегляд справи, суд апеляційної інстанції виходив із того, що згідно з частиною 1 статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Згідно з частинами 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
За змістом частини 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі" до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.
У розумінні наведених положень законодавства у разі переходу права власності на майно, що знаходиться на орендованій земельній ділянці, до нового власника з моменту набуття права власності на це майно переходять права на земельну ділянку, на якій вказане майно розміщене, у тому самому обсязі та умовах, які були у попереднього власника.
У разі переходу права власності на нерухомість заміна орендаря земельної ділянки у відповідному чинному договорі оренди землі відбувається автоматично, в силу прямої норми закону, незалежно від того, чи відбулося документальне переоформлення орендних правовідносин шляхом внесення змін у договір стосовно орендаря, оскільки переоформлення лише формально відображає те, що прямо закріплено в законі (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.11.2020 у справі № 904/5968/19 (пункт 21)).
Таким чином, особа, яка набула права власності на це майно фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене, у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника. При цьому договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новим власником набуто право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно (аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.02.2020 у справі № 922/510/19 (пункт 5.15)).
Перехід права на земельну ділянку до нового набувача нерухомого майна відбувається в силу прямого припису закону, незалежно від волі органу, який уповноважений розпоряджатися земельною ділянкою (пункт 7.42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц).
З моменту переходу права власності на розташоване на земельній ділянці нерухоме майно до нового власника у правовідносинах користування земельною ділянкою, на якій знаходиться це майно, відбувається фактична заміна землекористувача: права й обов`язки землекористувача переходять до нового власника відповідного нерухомого майна (пункт 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц).
Апеляційний господарський суд установив, що на час набуття відповідачем права власності на 49/100 частки від адміністративного будинку за адресою: АДРЕСА_1, земельна ділянка площею 703 м2 під вказаним нерухомим майном знаходилася в орендному користуванні продавця на підставі діючого договору оренди землі від 01.11.2014, про що, між іншим, зазначено в пункті 1.2 договору купівлі-продажу нерухомості від 30.03.2015.
Суд наголосив, що рішення Кременчуцької міськради від 26.05.2015 про припинення ФОП Ковальову B. C. за згодою сторін права користування спірною земельною ділянкою та розірвання договору оренди землі від 01.11.2014 є волевиявленням позивача, як уповноваженого органу, яке не має наслідком розірвання договору, оскільки сторони не вчинили дій, спрямованих на реалізацію такого рішення; в матеріалах справи немає доказів укладення сторонами письмової угоди про розірвання договору оренди землі від 01.11.2014 з її подальшою державною реєстрацією.
Отже, як установив апеляційний господарський суд, договір оренди землі від 01.11.2014 не був припинений повністю 30.03.2015, а припинився із вказаної дати щодо зобов`язань для Ковальова В. Є. (попереднього власника майна), відтак договір оренди землі від 01.11.2014 є чинним.
Таким чином, за висновком суду апеляційної інстанції, із 30.03.2015 відповідач фактично став стороною зазначеного договору оренди землі, відповідно до якого, у нього виник обов`язок зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою.
Згідно із частиною 1 статті 1212 Цивільного кодексу України (на яку в обґрунтування підстав для стягнення спірної суми посилався позивач) особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Оскільки, як установив суд апеляційної інстанції, договір оренди землі від 01.11.2014, укладений позивачем з попереднім власником, продовжує діяти на тих самих умовах і в тому самому обсязі для відповідача, як нового власника майна, що помилково не врахував суд першої інстанції під час вирішення спору, то відповідні обставини виключають застосування до спірних правовідносин положень статті 1212 Цивільного кодексу України, позаяк у наведеному випадку не йдеться про набуття або збереження майна за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала, що є однією з обов`язкових ознак кондикційних зобов`язань (наведене узгоджується з висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 17.11.2020 у справі № 904/5968/19).
З урахуванням викладеного та встановлених судом апеляційної інстанції обставин, беручи до уваги положення законодавства, яке регулює спірні правовідносини, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що підстав для задоволення позову у наведеному випадку немає.
Щодо посилань скаржника на постанову Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 917/353/19 та положення статті 75 Господарського процесуального кодексу України колегія суддів звертає увагу, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи (частина 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України). Отже, суд касаційної інстанції не має повноважень підтверджувати правильне встановлення судами нижчих інстанцій обставин у справі. Тому посилання на постанову суду касаційної інстанції як на таку, чиї висновки мають преюдиційне значення, не ґрунтуються на положеннях законодавства.
Колегія суддів також звертає увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.
Відповідно до частини 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.
Отже, доводи, викладені у касаційній скарзі, про порушення і неправильне застосування апеляційним господарським норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваної постанови, не отримали підтвердження, не спростовують наведеного та обставин, встановлених судом апеляційної інстанції під час здійснення апеляційного провадження в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, а висновки суду апеляційної інстанції, викладені в оскарженій постанові, відповідають нормам законодавства, що регулюють спірні правовідносини, та судовій практиці Верховного Суду