Постанова
Іменем України
12 травня 2021 року
м. Київ
справа № 357/10747/18
провадження № 61-16481св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Антоненко Н. О. (суддя-доповідач),
суддів: Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Тітова М. Ю.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року в складі колегії суддів Невідомої Т. О., Гаращенка Д. Р., Левенця Б. Б.,
ВСТАНОВИВ :
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовомдо ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позов мотивувала тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1, в якій за її згодоюзареєстровані її невістка ОСОБА_2 та онука ОСОБА_3 .
Указувала, що в січні 2016 року шлюб між ОСОБА_2 та сином позивачки ОСОБА_3 розірвано, а в червні 2016 року невістка з онукою забрали свої речі й припинили проживати в зазначеній квартирі.
Оскільки відповідачі не проживають у належній позивачці квартирі понад один рік, а їх реєстрація перешкоджає ОСОБА_1 оформити субсидію для оплати житлово-комунальних послуг, позивачка просила суд визнати ОСОБА_2 і ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 січня 2019 року позов задоволено частково: визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 ; у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі не заперечують факт непроживання в указаній квартирі. Оскільки ОСОБА_2 пояснює своє непроживання за місцем реєстрації конфліктними відносинами з позивачкою, що не є поважною причиною, суд дійшов висновку про наявність передбачених статтею 405 ЦК України підстав для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
У задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 суд відмовив, установивши обставину перебування відповідачки на навчанні в Українській медичній стоматологічній академії в містіПолтаві з 01 вересня 2017 року, що з урахуванням віддаленості від місця реєстрації свідчить про поважність причин непроживання ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 . При цьому, суд уважав недоведеною обставину непроживання ОСОБА_3 у квартирі, належній позивачці, саме з червня 2016 року.
Короткий зміст судового рішення апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено: рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 січня 2019 року в частині вирішення позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_3, скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким визнано ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції не дав належної оцінки поданим позивачкою доказам, а саме акту № 155 від 28 серпня 2018 року, яким підтверджується факт непроживання відповідачів у квартирі АДРЕСА_1 саме з червня 2016 року.
Оскільки ОСОБА_3 розпочала навчання у місті Полтаві 01 вересня 2017 року, тобто після спливу річного строку з моменту припинення проживання в указаній квартирі, апеляційний суд зробив висновок, що вказана обставина не є поважною причиною непроживання ОСОБА_3 у квартирі, належній позивачці, з червня 2016 року по червень 2017 року.
В частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалось та Київським апеляційним судом не переглядалось.
Аргументи учасників справи
У вересні 2019 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року й просила її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Указує, що встановивши факт непроживання відповідачів у квартирі АДРЕСА_1 з червня 2016 року,апеляційний суд не врахував, що в указаний період ОСОБА_3 була неповнолітньою.
Зазначає, що позивачка створювала несприятливі умови для проживання відповідачів у вказаній квартирі.
Наполягає на тому, що не проживає у квартирі з поважних причин, оскільки перебуває на навчанні в іншому населеному пункті. При цьому після закінчення навчання та проживання в гуртожитку відповідачка не матиме іншого житла, ніж квартира, в якій вона зареєстрована.
У жовтні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив позивачки на касаційну скаргу, в якому вона просила залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
Указує, що вона довела передбачені статтею 405 ЦК України обставини для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а перебування ОСОБА_3 на навчанні в місті Полтаві з 01 вересня 2017 року не свідчить про поважність її непроживання в квартирі з червня 2016 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження в справі.
Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власницею квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки про місце проживання та склад сім`ї № 358 від 19 червня 2018 року в указаній квартирізареєстровані відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Згідно з актом № 22/54 від 1 листопада 2016 року, складенимпозивачкою та мешканцями будинку (її сусідами), ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у зазначеній квартиріне проживають. Аналогічні відомості відображені в акті № 316/1, складеному 12 вересня 2016 року за підписом начальника КП БМР ЖЕК №6 Кошляка Ю. М.
28 серпня 2018 року юрист КП БМР ЖЕК № 6 Яковець А. О. склав акт № 155 в приміщенні зазначеної установи, в якому вказано, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають за адресою: АДРЕСА_1 з червня 2016 року.
Допитані в суді першої інстанціїсвідки ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_3 підтвердили факт непроживання відповідачів у квартирі позивачки з червня 2016 року.
Згідно з довідкою № 727 від 26січня 2018 року ОСОБА_3 з 01 вересня 2017 рокує студенткою вищого державного навчального закладу "Українська медична стоматологічна академія" медичного факультету денної форми навчання.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.
За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Підстави втрати членом сім`ї власника житла права користування цим житлом передбачені в частині другій статті 405 ЦК України, згідно з якою член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року у справі № 125/2625/17 (провадження № 61-4819св19) зроблено висновок, зокрема, щодо застосування статті 391 ЦК України та вказано: "зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що: "Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції […] Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. […]У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. […] При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору".
У справі, що переглядається, встановивши, що ОСОБА_3 зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 як член сім`ї (онука) власника, тобто набула права користування житловим приміщенням на законних підставах, апеляційний суд не надав оцінки позбавленню ОСОБА_3 права користування квартирою на предмет пропорційності в контексті передбачених статтею 8 Конвенції принципів, не перевірив дотримання балансу інтересів сторін спору, не встановив наявності у ОСОБА_3 іншого постійного житла та не з`ясував причини непроживання відповідачки в квартирі до початку навчання в місті Полтаві, в зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 .
В силу положень частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.