ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Сімоненко В. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 800/162/14 (провадження 11-872заі19) за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною (протиправною) постанови, її скасування та зобов`язання вчинити дії
Короткий виклад історії справи
У березні 2014 року ОСОБА_1 подала до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції позов до Верховної Ради України (далі - ВРУ, Рада, Парламент), у якому просила визнати незаконною (протиправною) і скасувати Постанову Верховної Ради України «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» від 24 лютого 2014 року № 775-VII (далі - Постанова № 775-VII) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення її з посади судді Конституційного Суду України (далі - КСУ) за порушення присяги та поновити її на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 24 липня 2019 року відмовив у задоволенні позову.
Суд виходив з того, що Рада, прийнявши оскаржену постанову, діяла в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права, ОСОБА_1 подала до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалити нове - про задоволення позовних вимог.
За наслідками розгляду цієї апеляційної скарги Велика Палата Верховного Суду 20 січня 2021 року ухвалила постанову, якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року - без змін.
Підстави та мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно із частиною третьою статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Вважаю, що постанова Великої Палати Верховного Суду не відповідає вимогам закону та є такою, що ухвалена із застосуванням аргументації, яка не є правовою та всупереч принципами та нормам законодавства щодо діяльності судової гілки влади в демократичній державі з таких підстав.
Факти, встановлені судами
Суди встановили, що ВРУ Постановою від 04 серпня 2006 року № 82-V призначила ОСОБА_1 суддею КСУ. Того ж дня вона склала присягу судді цього суду.
30 вересня 2010 року КСУ прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» (далі - Закон № 222-ІV) (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) Закон № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.
24 лютого 2014 року ВРУ прийняла Постанову № 775-VII, якою, зокрема, достроково припинила повноваження ОСОБА_1 та на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України звільнила її з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді.
У зазначеній Постанові вказано, що КСУ прийняв Рішення № 20-рп/2010, яким у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади.
Історичний аспект цієї справи
За останні декілька десятків років Україна як демократична держава переживала декілька політико-конституційних криз.
Аналізуючи історичні події в Україні, деякі науковці зазначали, що тріумф українського народу як носія державної влади та її суверенітету відбувся під час Помаранчевої революції 2004 - 2005 років. Одночасно застосування народом прямої форми втручання у здійснення державою своїх функції через безпосереднє волевиявлення у зв`язку з непродуманими політичними рішеннями політичних еліт потягли за собою політичну кризу. Однією з причин політико-правової кризи стала криза конституційного законодавства. Закон України № 2222-IV від 08 грудня 2004 року «Про внесення змін до Конституції України» (законопроект № 4180), усі положення якого набули чинності 25 травня 2006 року після початку каденції новообраного Парламенту, дав суспільству нову редакцію Конституції України, перетворивши Україну з президентсько-парламентської республіки у парламентсько-президентську. При цьому особливо значних змін отримала система конституційного законодавства.
За вищезазначеними нормами Конституції України держава здійснювала свою діяльність до 2010 року. Однак зазначені зміни не потягли за собою перебудову держави в парламентську-президентську республіку і не отримали свого розвитку в подальшому законодавчому процесі Парламенту.
При внесенні змін до Конституції України цим Законом КСУ у справі про внесення змін до статей 76, 78, 81, 82 та інших статей Конституції України 10 грудня 2003 року надав Висновок № 3-в/2003 (Справа N 1-47/2003).
У процесі доопрацювання законопроекту № 4180 та попереднього його схвалення 23 червня 2004 року більшістю від конституційного складу ВРУ до нього були внесені зміни, у тому числі доповнення, уточнення формулювань приписів та редакційні правки. На законопроект № 4180 з внесеними до нього поправками КСУ надав Висновок № 2-в/2004 від 12 жовтня 2004 року (справа № 1-32/2004).
Ухвалюючи зазначений висновок, КСУ зазначав, що порівняльний аналіз пропонованих у законопроекті змін до статей 76, 78, 81, 82, 83, 85, 87, 88, 89, 90, 93, 94, 98, 103, 106, 112, 113, 114, 115, 116, 118, 120, 121, 122, 126, 128, 141,
148 Конституції України та доповнення її розділом XVI «Прикінцеві положення, які стосуються змін до Конституції України» в частині пунктів 1, 5, 6, 7 свідчить про їх ідентичність пропонованим змінам, що містяться у проекті Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстраційний № 4105, далі - законопроект № 4105). КСУ у Висновку від 05 листопада
2003 року N 2-в/2003 визнав законопроект № 4105 таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Отже, законопроект в цій частині відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України.
Разом з тим, КСУ у Висновку від 05 листопада 2003 року № 2-в/2003 у зв`язку з неузгодженістю окремих положень законопроекту N 4105 з чинною Конституцією України та іншими підставами, виклав застереження до статей 76, 78, 83, 85, 89, 90, 106, 112, 120, 121, 126, 128, пункту 16 статті 148 та розділу XVI «Прикінцеві положення, які стосуються змін до Конституції України».
У 2008 році після ухвалення зазначеного Закону ВРУ 102 народних депутати звернулись до КСУ з поданням про визнання неконституційним Закону № 2222-IV (2222-15), оскільки його розглянуто у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом XIII Основного Закону України (254к/96-ВР), а саме: до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 4180) при його прийнятті були внесені зміни, які не перевірялися КСУ щодо їх відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України (254к/96-ВР). ВРУ, розглянувши цей законопроект та прийнявши відповідно Закон № 2222-IV (2222-15) без висновку в частині внесених змін КСУ щодо відповідності статтям 157 і 158 Конституції України (254к/96-ВР) проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» із внесеними до нього змінами, порушила конституційну процедуру його розгляду.
Ухвалою КСУ від 05 лютого 2008 року № 6-у/2008 (справа № 2-1/2008) було відмовлено у відкритті конституційного провадження, оскільки суб`єкт права на конституційне подання не дотримався вимог статей 39, 71 Закону України «Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР), неправильно вказано повне найменування, номер і дату прийняття правового акту, положення якого оспорюються, що не відповідає вимогам пункту 3 частини другої статті 39 Закону України «Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР). При цьому в ухвалі було зазначено про те, що з набуттям чинності Законом № 2222-IV (2222-15) його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України (254к/96-ВР), прийнятої 28 червня 1996 року (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., № 30, ст. 141), яка діє в редакції Закону№ 2222-IV.
У подальшому Рішенням КСУ № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року (справа № 20-рп/2010) за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) положення зазначеного закону було визнано неконституційними.
На обґрунтування подання суб`єкти звернення вважали, що підставою для визнання неконституційним Закону № 2222-IV у цілому є порушення встановленоїКонституцією України процедури його розгляду та ухвалення, оскільки відповідний проект закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 19 вересня 2003 року за реєстраційним № 4180 (далі - Законопроект № 4180) з поправками був розглянутий та ухвалений Радою як Закон № 2222-IV без обов`язкового втакому разі висновку КСУ щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України (стаття 159 Основного Закону України).
Вирішуючи питання, порушені в конституційному поданні, КСУ виходив з того, що конституційному контролю підлягає не зміст Закону № 2222-IV, а встановлена Конституцією України процедура його розгляду та ухвалення. Аналогічний підхід був застосований КСУ у Рішенні від 07 липня 2009 року № 17-рп/2009 у справі про конституційно встановлену процедуру набрання
чинності законом. Вказаним Рішенням визнано неконституційним Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо повноважень КСУ, особливостей провадження у справах за конституційними зверненнями та недопущення зловживань правом на конституційне подання» від 19 березня 2009 року № 1168-VI.
На обґрунтування цього рішення КСУ послався на те, щопорівняно із законопроектом № 4180, змістовно різняться змінені Законом № 2222-IV положення частин першої, другої статті 78, пункту 6 частини другої, частини шостої статті 81, пункту 26 частини першої статті 85, частини четвертої статті 90, частини четвертої статті 94, пунктів 14, 22 частини першої статті 106, пункту 9-2 статті 116, частини першої статті 120 Конституції України. Із запропонованих законопроектом № 4180 змін до Конституції України ВРУ виключені положення щодо доповнення пунктом 9-3 статті 116, частинами четвертою, восьмою, дев`ятою, десятою статті 118, частиною другою статті 120, пунктом 2 частини п`ятої статті 126, частиною другою статті 148 Конституції України.
КСУ зазначав, що з аналізу Закону № 2222-IV та Законопроекту № 4180 вбачається також наявність у Законі № 2222- IV редакційних доповнень, виправлень та уточнень, частково зумовлених вказаними змістовими змінами та вимогами правил законодавчої техніки. У такий спосіб змінені пункт 22 частини першої статті 85, частина перша статті 122 Конституції України та абзац перший пункту 1, підпункт «а» пункту 6, підпункт «а» пункту 7, пункти 8, 10, 11 розділу I Закону № 2222- IV. Крім того, з пункту 1 розділу I Законопроекту № 4180 вилучено фрази: «Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади», а з підпункту «а» пункту 6 розділу I - абзац дев`ятий: «пункт 14 виключити».
Відмінності наявні як у положеннях, що стосуються безпосередньо змін до Конституції України, так і в положеннях розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2222- IV. Зокрема, пункт 1 розділу II викладено в новій редакції, а пункти 4, 5, 6, 7, 8, 9, які передбачалися Законопроектом № 4180, виключено.
Таким чином, КСУ дійшов до висновку, що 8 грудня 2004 року ВРУ розглянула Законопроект № 4180 з поправками, щодо якого КСУ не давав висновку, і ухвалила Закон № 2222-IV, чим порушила вимоги частини другої статті 19, статті 159 Конституції України.
ВРУ 08 грудня 2004 року одним (одночасним) голосуванням прийняла Закон № 2222-IV разом із Постановою ВРУ «Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України» № 2223-IV та Законом України «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року» № 2221-IV. Одночасне прийняття самостійних правових актів, предмет регулювання яких та визначені у статтях 91, 155 Конституції України процедури їх розгляду й ухвалення є різними, свідчить про порушення ВРУ частини другої статті 19 Конституції України при прийнятті Закону № 2222- IV.
При цьому КСУ також посилався на те, що про недотримання конституційної процедури розгляду та ухвалення Закону № 2222-IV зауважили у своїх висновках європейські та вітчизняні публічні інститути, зокрема Парламентська асамблея Ради Європи, Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія). На їх думку, ця процедура була впроваджена з порушеннями принципів демократичної держави і верховенства права. У документах вказаних організацій йдеться про такі порушення, як розгляд ВРУ без висновку КСУ остаточного тексту Законопроекту № 4180, одночасне голосування за прийняття декількох нормативно-правових актів.
Приймаючи це Рішення, КСУ також зазначав, що КСУ виходить з того, що визнання неконституційним Закону № 2222-IV у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222-IV. Це забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.
Як зазначив КСУ у цьому рішенні, аналогічні правові наслідки мали місце після ухвалення Рішення КСУ від 07 липня 2009 року № 17-рп/2009 у справі про конституційно встановлену процедуру набрання чинності законом, у результаті якого положення Закону України «Про Конституційний Суд України» відновили свою дію в попередній редакції.
Після реалізації громадянами України свого права на волевиявлення на Майдані незалежності у 2013-2014 роках, ВРУ 21 лютого 2014 року було прийнято Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України». Прийнятим Законом було відновлено дію окремих положень Конституції України зі змінами, внесеними Законом України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV.
Аналіз постанови Великої Палати Верховного Суду
Ухвалюючи судове рішення, Велика Палата Верховного Суду з огляду на особливості правового статусу суддів КСУ та специфіку виконуваних ними обов`язків виходила з того, що законодавець невипадково не передбачив у Законі № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України», який діяв на час звільнення позивачки з посади, можливості притягнення судді органу конституційного контролю до дисциплінарної відповідальності, визначивши у статті 23 лише перелік підстав для звільнення та припинення повноважень члена КСУ, серед яких зазначено як підставу для звільнення порушення суддею присяги, яка в цій справі не є дисціплінарною санкцією.
Поряд з тим судді загальної юрисдикції підлягалидисциплінарній відповідальності в порядку та з підстав, визначених у розділі VI Закону № 2453-VI «Про статус суддів». Подібність підстав притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів загальної юрисдикції з тими, що передбачені для звільнення суддів КСУ, не означає тотожність зумовлюваної такими підставами виду відповідальності, адже має значення не сам факт найменування терміном «суди» КСУ та судів загальної юрисдикції, а нетотожність виконуваних ними обов`язків. Тому підстави звільнення у визначених законом випадках члена органу конституційного контролю не можна ототожнювати з дисциплінарною відповідальністю, що її можуть нести судді судів загальної юрисдикції за вчинення дисциплінарних проступків.
При цьому Велика Палата вдалась також до оцінки суспільних відносин у той час та оцінки суспільної реакції на спірне рішення КСУ, підмінивши при цьому підстави притягнення позивачки до відповідальності, зазначені в постанові ВРУ, на дії, які сприяли руйнації конституційного ладу в країні.
Загальні зауваження
Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина гарантується безпосередньо на підставі Конституції України.
Відповідно до статті 6 Конституції України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України(у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що перебачений Конституцією та законами України.
Аналізуючи зазначені положення, можна зробити висновок, що всі три гілки влади служать державі і повинні бути відповідальними за свої дії один перед одним. У демократичній державі, заснованій на принципах верховенства права, жодна з гілок державної влади не може діяти в своїх інтересах, вони діють в інтересах народу в цілому. Основою демократичного суспільства є Конституція держави і її порушення у будь якому випадку спричиняє політичну та/ або конституційну кризу.
Повноваження гілок влади у Конституції України є чітко виписаними, і використання ними інших повноважень тягне за собою не тільки порушення Конституції, а й спричинення суспільної кризи і невпевненості у застосуванні будь-якого закону, одночасно, надаючи приклад того, що свавільне рішення може бути виправдано політичною доцільністю або будь-якими іншими аргументами.
Але й величезною помилкою буде виходити з кризи, спричиненою порушенням Конституції України, шляхом нехтування тією ж Конституцією України, правом, законом, та лише керуючись політичною доцільністю та думкою більшості політичних еліт. Відновлення довіри до конституційного органу не відбувається порушенням Конституції України.
Законність дій та рішень органів державної влади, зокрема ВРУ має значення не тільки як принцип визначений Конституцією України, а й як приклад законослухняної поведінки для усіх юридичних та фізичних осіб, які мешкають у державі та як гарантія стабільності усіх правовідносин у країні.
У зв`язку з цим найбільш важливим є законність поведінки у взаємовідносинах окремих гілок державної влади та окремих державних органів.
Відповідно до пункту 26 частини першої статті 85 Конституції України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень ВРУ належить призначення третини складу Конституційного Суду України.
Згідно до статті 149 Конституції України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканості, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимога щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.
Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.
Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону (частина перша статті 129 Конституції України).
Згідно з пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.
Конституція України наділяє повноваженням звільнити суддів той орган, що їх обрав або призначив.
Так, звільнення з посади судді КСУ, призначеного ВРУ, з підстав, передбачених у пункті 5 частини шостої статті 126 Конституції України, а саме за порушення суддею присяги, здійснюється ВРУ. Аналогічні положення містяться в пункті 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР.
У Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи зазначено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для відповідальності судді, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункти 66,68).
Декларацією щодо принципів незалежності судової влади, прийнятою 14 жовтня 2015 року Конференцією голів верховних судів країн Центральної та Східної Європи (о. Бріюні, Хорватія), закріплено принципи, які встановлюють стандарти незалежності судової влади як однієї з трьох гілок державної влади, згідно з якими жоден суддя не повинен притягуватися до дисциплінарної чи звільнятись за винесені ним судові рішення, окрім як у разі недбалості чи навмисного порушення закону.
Відповідно до частини третьої статті 28 Закону України «Про Конституційний Суд України № 422/96-ВР (далі - Закон №422/96-ВР) судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про наявність ознак порушення суддею КСУ присяги, підлягають оцінці виключно дії судді, а не зміст та обґрунтування прийнятих ним судових рішень.
У Рішенні КСУ від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) зазначено, що незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.
Зазначені висновки КСУ в подальшому було реалізовано в змінах до статті 126 Конституції України від 2016 року, якими визначено, що суддю не можна притягнути до дисціплінарної відповідальності за ухвалене рішення, інакше ніж у зв`язку зі скоєнням дисціплінарного проступку або злочину.
Стаття 153 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначає порядок і діяльність Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначається законом.
Відповідно до частини першої статті 1, статті 2 Закону №422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), КСУ - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.
Згідно і з частиною першою статті 3 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) організація, повноваження та порядок діяльності КСУ визначаються Конституцією України та цим Законом.
Відповідно до статті 4 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) діяльність КСУ ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.
Відповідно до статті 9 Закону України № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддя КСУ призначається строком на дев`ять років без права бути призначеним повторно.
Суддя КСУ при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина» (стаття 17 Закону № 422/96-ВР).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддя КСУ звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.
Статтею 27 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що судді КСУ при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду КСУ.
Конституційний контроль, як вид судового контролю за іншими гілками влади повинен здійснюватися на принципах незалежності задля виконання своєї ролі по відношенню до інших гілок державної влади, суспільства в цілому.
Незалежність суддів, у тому числі й суддів КСУ не є прерогативою або привілеєм, що надається для захисту власних інтересів, але для захисту верховенства права і всіх тих, хто чекає справедливості. Судова незалежність - засіб, яким забезпечується неупередженість суддів. Тому вона є передумовою гарантії, що у всіх громадян (інших гілок влади) буде рівність перед судом.
Незалежність суду є невід`ємним елементом обов`язків судової влади з неупередженого вирішення спорів. Тільки незалежна судова влада може ефективно захищати права всіх членів суспільства, особливо представників уразливих та непопулярних груп населення.
Таким чином, незалежність - це фундаментальна вимога, яке дозволяє судовій владі охороняти демократію і права людини. Принцип поділу влади, як такий, є гарантією незалежності суду.
Щодо змісту постанови Великої Палати в цій справі
Приймаючи Постанову «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» та припиняючи достроково повноваження позивачки як судді КСУ, ВРУ посилалась на пункт 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, яким передбачено така підстава для звільнення суддів, як порушення суддею присяги. Саме така підстава для звільнення судді застосовувалась і у практ