Постанова
Іменем України
12 травня 2021 року
м. Київ
справа № 750/10362/17
провадження № 51-5319 км 20
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Фоміна С.Б.,
суддів Анісімова Г.М., Іваненка І.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Бульби І. А.,
прокурора Єременка М.В.
виправданих ОСОБА_1, ОСОБА_2,
захисників Завгороднього М.М., Росомахи М.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні Наливайко Т.І. на ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року щодо
ОСОБА_1,ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця
м Капустін Яр-1, Астраханської області, Російської Федерації, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, раніше не судимого,
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженця с Велика Клецька, Корецького району, Рівненської області, проживаючого за адресою: АДРЕСА_2, раніше не судимого,
визнаних невинуватими у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК)
Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Деснянського районного суду міста Чернігова від 04 червня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано невинуватими та виправдано у пред`явленому обвинуваченні за частиною 3 статті 368 КК у зв`язку з недоведеністю у їх діях складу інкримінованого кримінального правопорушення.
Згідно з вироком, ОСОБА_1 наказом Державної служби України з безпеки на транспорті від 14 грудня 2015 року № 133-К був призначений заступником начальника відділу державного контролю та нагляду за безпекою на транспорті Управління Укртрансбезпеки у Чернігівській області та, виконуючи організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції, як державний службовець 6 рангу, відповідно, був службовою особою. ОСОБА_2 наказом Державної служби України з безпеки на транспорті від 28 квітня 2016 року № 782-К був призначений начальником Управління Укртрансбезпеки у Чернігівській області та, виконуючи організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції, як державний службовець 6 рангу, відповідно був службовою особою.
Відповідно до обвинувального акта на початку квітня 2017 року ОСОБА_2 в ході особистої розмови із ОСОБА_3, перебуваючи у приміщенні управління Укртрансбезпеки в Чернігівській області за адресою: м Чернігів, вул П`ятницька, 39, повідомив останню про те, що з питання щодо отримання ліцензії для здійснення господарської діяльності, пов`язаної з наданням послуг з перевезення пасажирів, їй необхідно звернутися до заступника начальника відділу державного контролю та нагляду за безпекою на транспорті управління Укртрансбезпеки в Чернігівській області ОСОБА_1, який і надасть їй інформацію щодо порядку та необхідного переліку документів для отримання ліцензії для здійснення зазначеного виду діяльності.
У середині квітня 2017 року ОСОБА_1, діючи за попередньою змовою з ОСОБА_2, будучи службовими особами, з метою особистого збагачення, переслідуючи корисливий мотив, повідомив ОСОБА_3 про можливість здійснення нею господарської діяльності з перевезення пасажирів без отримання ліцензії, запевнивши, що він та ОСОБА_2 не будуть вчиняти дій щодо притягнення її до адміністративної відповідальності за здійснення господарської діяльності без спеціального дозволу, за що остання має щомісячно надавати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 неправомірну вигоду у виді грошових коштів у сумі 3 000 грн.
Реалізуючи свій злочинний умисел, 07 червня 2017 року, об 11 год. 11 хв. ОСОБА_1, перебуваючи у зазначеному приміщенні управління Укртрансбезпеки в Чернігівській області, діючи за попередньою змовою з ОСОБА_2, отримав заздалегідь визначену неправомірну вигоду в виді грошових коштів у сумі 3 000 грн, частину з яких того ж дня о 13 год. 07 хв., перебуваючи у службовому кабінеті начальника управління Укртрансбезпеки в Чернігівській області, передав ОСОБА_2 .
Далі, продовжуючи свою злочинну діяльність, 23 червня 2017 року, ОСОБА_1, діючи за попередньою змовою з ОСОБА_2, перебуваючи в своєму службовому кабінеті, під час особистої зустрічі із ОСОБА_3, запропонував їй надати неправомірну вигоду у сумі 6 000 грн за непритягнення до адміністративної відповідальності за здійснення господарської діяльності без передбаченої законом ліцензії, та, реалізуючи свій злочинний умисел, з метою особистого збагачення, діючи за попередньою змовою з ОСОБА_2, 27 червня 2017 року о 12 год. 20 хв., перебуваючи у службовому кабінеті, отримав від ОСОБА_3 неправомірну вигоду у виді грошових коштів у сумі 6 000 грн, частину якої планував в подальшому передати ОСОБА_2, проте, був затриманий працівниками поліції.
Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без змін.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор Наливайко Т.І. не погоджується з ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року, просить її скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
В обґрунтування зазначеної позиції прокурор посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність судом апеляційної інстанції, що призвело до уникнення особами, винуватими у вчиненні кримінального правопорушення, від відповідальності і справедливого покарання. Зокрема, прокурор зазначає, що суд апеляційної інстанції не дотримався вимог частини 2 статті 419 КПК щодо необхідності зазначення в ухвалі обставин, встановлених апеляційним судом, та посилання на мотиви визнання доказів, наданих стороною обвинувачення, недопустимими чи неналежними. Так, судом не зазначено в оскарженій ухвалі підстави, з яких не взято до уваги докази, надані стороною обвинувачення, зокрема: протокол обшуку від 27 червня 2017 року, протоколи допиту свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, які надали суду показання про обставини залучення їх у кримінальному провадженні в якості понятих при проведенні у відповідності до вимог КПК слідчих дій щодо огляду, помітки та вручення грошових коштів, речові докази у кримінальному провадженні, які надані суду, зокрема предмет неправомірної вигоди - грошові кошти, які у відповідності до вимог КПК були оглянуті, помічені та передані ОСОБА_3 для подальшої передачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, показань ОСОБА_3 щодо надання нею неправомірної вигоди виправданим особам, результати проведених оперативно-розшукових заходів, що свідчать про відсутність провокації та систематичність отримання неправомірної вигоди ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Крім того, прокурор посилається на те, що судом апеляційної інстанції взагалі не надано оцінку визнання судом першої інстанції недопустимими протоколів про результати негласних слідчих (розшукових) дій з додатками до них у вигляді аудіо-відеозаписів на матеріальних носіях інформації, а також протоколів дослідження інформації, отриманої при застосуванні технічних засобів; наполягає на тому, що висновки суду щодо невстановлення складу інкримінованого злочину суперечать матеріалам кримінального провадження, адже відсутність факту вимагання неправомірної вигоди ніяким чином не виключає встановленого факту її отримання.
Заперечень від інших учасників кримінального провадження до Суду не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
Прокурор Єременко М.В. у судовому засіданні підтримав доводи касаційної скарги, вимагав скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Виправдані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заперечили проти задоволення вимог касаційної скарги прокурора, посилаючись на законність та вмотивованість оскарженого судового рішення.
Захисники Росомаха М.О. та Завгородній М.М. підтримали заперечення своїх підзахисних, вважають, що доводи касаційної скарги прокурора не відповідають матеріалам кримінального провадження, а тому у задоволенні вимог сторони обвинувачення слід відмовити.
Мотиви Суду
Згідно з положеннями статті 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах вимог касаційної скарги.
Зі змісту статті 370 КПК, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості й вмотивованості судового рішення, убачається, що: законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Відповідно до приписів статті 404 КПК, апеляційна процедура передбачає оцінку оскаржуваного вироку щодо його відповідності нормам кримінального та процесуального законів, фактичним обставинам кримінального провадження, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.
Статтею 419 КПК встановлено, що в ухвалі апеляційного суду має бути зазначено, зокрема, суть апеляційної скарги та докладні мотиви прийнятого рішення, а при залишенні апеляційної скарги без задоволення - підстави, на яких її визнано необґрунтованою.
Зважаючи на законодавчі приписи, а також керуючись положеннями статті 419 КПК, суд апеляційної інстанції зобов`язаний проаналізувати й зіставити з наявними у кримінальному провадженні та додатково поданими матеріалами всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права. При залишенні заявлених вимог без задоволення в ухвалі має бути зазначено підстави, на яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
До того ж, суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (частина 1 статті 409 КПК), і це покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених статтею 404 КПК. Недотримання вказаних положень є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке тягне за собою скасування судового рішення.
Під час перегляду вироку щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 апеляційний суд зазначених вимог закону в повному обсязі не дотримався.
Так, прокурор в апеляційній скарзі не погоджувався з визнанням судом першої інстанції недопустимими доказами результатів обшуку у приміщеннях Управління Укртрансбезпеки в Чернігівській області. Такий висновок місцевий суд зробив у зв`язку з недотриманням, яке на його думку мало місце, вимог частини 1 статті 236 КПК, які полягають у покладенні на слідчого чи прокурора обов`язку особисто провести обшук та неприпустимості надання доручення в порядку пункту 3 частини 2 статті 40 КПК на його проведення оперативним підрозділам.
Дослідивши відеозапис обшуку суд першої інстанції зазначив, що незважаючи на надання дозволу на проведення обшуку шести слідчим, жоден з них цю слідчу (розшукову) дію не проводив, а проводили її співробітники УЗЕ ДЗЕ в Чернігівській області. З переглянутого відеозапису суд встановив, що слідчий не керував ходом обшуку.
Визнавши недопустимими як докази результатів обшуку, а також оглядів речей та документів від 27 червня та 03 серпня 2017 року суд першої інстанції послався на висновок колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 29 січня 2019 року, не зазначивши при цьому номер кримінального провадження, що, безумовно, ускладнює сприйняття такої позиції як учасниками судового провадження, так і судами вищих інстанцій.
Дійсно, Верховний Суд неодноразово висловлював позицію, зокрема і у постанові від 29 січня 2019 року у справі № 466/896/17 (провадження № 51-7795 км 18), про те, що ухвала слідчого судді про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи виконується слідчим або прокурором. З метою одержання допомоги з питань, що потребують спеціальних знань, слідчий, прокурор для участі в обшуку мають право запросити спеціалістів, однак це не звільняє їх від обов`язку особистого виконання обшуку.
Проте, у кримінальному провадженні, за результатами розгляду якого суд касаційної інстанції прийняв вищеозначене рішення, правова ситуація була дещо іншою, ніж у даній справі, а саме: обшук, дозвіл на проведення якого був наданий слідчому, проводився без його участі за дорученням, виданим слідчим на підставі пункту 3 частини 2 статті 40 КПК відповідному оперативному підрозділу.
У матеріалах провадження, яке розглядається зараз, містяться протокол обшуку, де зазначено, що він проводився за участю слідчого та прокурора, зауважень щодо його проведення від учасників цієї слідчої (розшукової) дії не надходило.
З огляду на це посилання суду першої інстанції на правову позицію Верховного Суду є нерелеватним, а доводи прокурора у цій частині залишилися не перевіреними апеляційним судом.
Невирішення апеляційним судом питання про допустимість результатів обшуку не дозволило йому відповісти на інший довід прокурора, зазначений в апеляційній скарзі, а саме те, що потребує належної оцінки факт виявлення та вилучення грошових купюр, що були вручені працівниками поліції свідку ОСОБА_3 для подальшої передачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Натомість, суд зазначив, що виявлення серед коштів під час обшуку у кабінеті ОСОБА_2 декількох купюр, які за серією та номером співпадають з тими, що були вручені свідку ОСОБА_3 07 червня 2017 року не є беззаперечним доказом його змови з ОСОБА_1 на одержання неправомірної вигоди, попри те, що в апеляційній скарзі прокурора йшлося про порушення правил оцінки доказів у їх взаємозв`язку.
В порушення вимог статей 23, 419 КПК не перевірив апеляційний суд й показання свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 щодо обставин залучення їх у кримінальному провадженні в якості понятих при проведенні у відповідності до вимог КПК слідчих дій щодо огляду, помітки та вручення грошових коштів.
Також залишилися неперевіреними судом апеляційної інстанції доводи прокурора в частині безпідставного, за її твердженням, визнання недопустимими результатів НСРД з підстав залучення ОСОБА_3 до конфеденційного співробітництва не уповноваженою процесуальним законом особою.
Висновок суду першої інстанції про те, що виключно слідчий має право залучати осіб в рамках конфеденційного співробітництва, не відповідає загальному положенню про негласні слідчі (розшукові) дії, визначеному в частині 6 статті 246 КПК, згідно з яким за рішенням слідчого чи прокурора до проведення НСРД можуть залучатися також інші особи.
Суд першої інстанції визнав недопустимими матеріали, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" у зв`язку з тим, що стороні захисту не відкрито, а суду не було надано постанову про заведення оперативно-розшукової справи.
Стосовно використання матеріалів оперативно-розшукової справи у кримінальному провадженні колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Оперативно-розшукова діяльність як система гласних і негласних пошукових та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів, є самостійним видом державної правової діяльності, завданням якої є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави (статті 1, 2 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність").
Не підлягають передачі і розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну таємницю (частина 13 статті 9 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність").
До державної таємниці, серед іншого, відноситься інформація про форми, методи і результати оперативно-розшукової діяльності (абзац 3 пункту 4 частини 1 статті 8 Закону України "Про державну таємницю").
Нагляд за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності здійснюється Генеральним прокурором, його заступниками, керівниками обласних прокуратур, їх першими заступниками та заступниками, а також уповноваженими наказом Генерального прокурора прокурорами Офісу Генерального прокурора та уповноваженими наказом керівника обласної прокуратури прокурорами відповідних обласних прокуратур (частина 1 статті 14 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність").
Інформація про результати перевірок, здійснюваних згідно з законом прокурором у порядку відповідного нагляду за додержанням законів, та про зміст матеріалів оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування також віднесена до державної таємниці (абзац 11 пункту 4 частини 1 статті 8 Закону України "Про державну таємницю").
Матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", за умови відповідності вимогам статті 99 КПК, є документами та можуть використовуватися в кримінальному провадженні як докази (абзац 2 частини 2 статті 99 КПК).
У випадках коли сторона обвинувачення вважає за необхідне посилатися на матеріали, отримані за результатами проведення оперативно-розшукової діяльності, вона має дотримуватися вимог, які висуваються КПК до визначення допустимості доказів.
У цьому провадження були розсекречені та відкриті стороні захисту та надані суду протоколи проведення оперативно-розшукових заходів і ухвали апеляційного суду, якими надавалися дозволи на їх проведення, що з огляду на позиції Великої палати Верховного Суду, висловлених у постановах від 16 січня 2019 року у провадженні № 13-37кс18 та 16 жовтня 2019 року у провадженні № 13-43кс19,є достатньою умовою для дослідження їх під час судового розгляду і надання їм відповідної оцінки, що не було зроблено судом апеляційної інстанції.
Підсумовуючи, колегія суддів зазначає, що першим кроком у перевірці апеляційним судом законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції мала стати перевірка доводів прокурора щодо допустимості доказів, досліджених під час судового розгляду, і лише після цього суд мав перейти до вирішення питань, пов`язаних із заявою сторони захисту про наявність провокації у діях органів правопорядку і висновків, зроблених судом першої інстанції стосовно цього питання.
У цій частині суд апеляційної інстанції мав ретельно перевірити доводи сторін з урахуванням позицій, напрацьованих ЄСПЛ стосовно відмежування провокування вчинення злочину, яке суперечить ст. 6 Конвенції, від дозволеної поведінки під час законних таємних методів у кримінальних розслідуваннях (справи "Баннікова проти Російської Федерації" від 04 листопада 2010 року, "Вєсєлов та інші проти Російської Федерації" від 02 жовтня 2010 року, "Матановіч проти Хорватії" від 04 квітня 2017 року, "Раманаускас проти Литви" від 20 лютого 2018 року тощо), а саме:
- чи існували об`єктивні підозри в тому, що обвинувачені були причетними до злочинної діяльності або схильними до вчинення кримінального правопорушення;
- у який момент була залучена особа до конфіденційного співробітництва: до першої зустрічі з посадовцями (що може свідчити про провокацію) або після того, як посадові особи висунули їй вимоги щодо отримання неправомірної вигоди;
- хто був ініціатором зустрічей - першої та подальших;
- чи носили дії органів правопорядку пасивний характер коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діяли за їхніми вказівками, з метою встановлення злочину, тобто отримання доказів протиправної діяльності, впливали на суб`єкта, схиляючи його до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би вчинений;
- чи була особа, яка залучена до конфеденційного співробітництва, залежною від правоохоронних органів.
В обґрунтування своїх вимог прокурор, зокрема, посилався на те, що доказом відсутності провокації вчинення виправданими інкримінованого їм злочину є долучені до кримінального провадження матеріали оперативно-розшукової справи № 27/39/124-2016 від 29 листопада 2016 року, а саме ухвали слідчого судді апеляційного суду Чернігівської області від 24 січня 2017 року № 278 та від 22 березня 2017 року №1013 про дозвіл на проведення оперативно-розшукових заходів та протокол за результатами проведення обстеження публічно недоступного місця та аудіо- відео контролю особи від 31 липня 2017 року, які підтверджують, що до появи свідка ОСОБА_3 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за попередньою змовою систематично займались вимаганням та отриманням неправомірної вигоди з громадян, які здійснюють свою діяльність у сфері пасажирських автоперевезень та перевезень вантажів, постійно проводили між собою наради, на яких обговорювали питання щодо отриманої неправомірної вигоди та можливостей її отримання від суб`єктів господарювання.
Суд апеляційної інстанції перевіривши доводи прокурора, визнав допустимими матеріали оперативно-розшукової справи №27/39/124-2016, долучені до кримінального провадження, проте, не надав належної оцінки щодо їх значення для підтвердження факту відсутності провокації вчинення злочину, як того вимагала сторона обвинувачення.
Доводи прокурора щодо ненадання оцінки судом показанням свідка ОСОБА_3 також знаходять підтвердження, адже, зі змісту оскарженого судового рішення вбачається, що висновок апеляційного суду про активну діяльність свідка за дорученням співробітників УЗЕ та неправдивість іншої інформації не відповідає показанням зазначеної особи, які колегія суддів не проаналізувала окремо та у сукупності з іншими доказами по справі (особливо результатами негласних слідчих (розшукових) дій) та передчасно дійшла висновку про наявність провокації у діях допитаної особи.
Система аргументів, які суд першої інстанції поклав в основу висновку про провокацію злочину, побудована на тому, що стороною обвинувачення не надані докази, що свідок ОСОБА_3 займалася навіть незаконною господарською діяльністю, а після затримання обвинувачених вона як керівник ТОВ "Евеліна ОІЛ Інвест" зверталась за ліцензією на право здійснення господарської діяльності з перевезення пасажирів.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 1.12.4. Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, затвердженої наказом Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Адміністрації Державної
прикордонної служби України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 16 листопада 2012 року № 114/1042/516/1199/936/1687/5 (далі - Інструкція) спеціальний слідчий експеримент полягає у створенні слідчим та оперативним підрозділом відповідних умов в обстановці, максимально наближеній до реальної, з метою перевірки дійсних намірів певної особи, у діях якої вбачаються ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину, спостереження за її поведінкою та прийняттям нею рішень щодо вчинення злочину.
Таким чином, однією з ознак спеціального слідчого експерименту є мета його проведення, зокрема перевірка дійсних намірів певної особи, у діях якої вбачаються ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину, спостереження за її поведінкою та прийняттям нею рішення щодо вчинення злочину. При цьому, тяжкість вчиненого злочину є необхідною умовою проведення цієї НСРД.
Інша ознака спеціального слідчого експерименту полягає у тому, що під час його проведення допускається використовувати не лише природні (звичайні) умови, а й створювати штучну обстановку або штучні умови. Такий висновок випливає із визначення поняття "спеціальний слідчий експеримент" наданого в Інструкції, а саме: що це "створення слідчим та оперативним підрозділом відповідних умов в обстановці, максимально наближеній до реальної".
Отже, обстановка повинна відповідати наступним вимогам: 1) вона повинна складатися на основі інформації про злочинну діяльність особи, наявної в слідчого або оперативного підрозділу; 2) ця обстановка повинна бути максимально наближеною до презюмованої злочинної діяльності особи, щодо якої проводиться експеримент.
Фактичним початком спеціального слідчого експерименту слід вважати дії зі створення штучної обстановки, незалежно від дій особи, щодо якої проводиться такий експеримент.
Таким чином, висновок суду першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, стосовно того, що штучно створена обстановка спеціального слідчого експерименту безальтернативно свідчить про провокацію злочину є необґрунтованим.
Доводи, про які прокурор зазначав в апеляційній скарзі, залишились поза увагою апеляційного суду, що суперечить вимогам частини 2 статті 419 КПК, у зв`язку з чим він дійшов передчасного висновку про правильність рішення місцевого суду щодо недоведеності у діяннях ОСОБА_1 та ОСОБА_2 складу злочину, передбаченого частиною 3 статті 368 КК.
За встановлених обставин колегія суддів дійшла висновку, що апеляційний розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 здійснено формально, без належної перевірки наведених у апеляційній скарзі доводів та надання обґрунтованих відповідей на них. Апеляційний суд у своєму рішенні не обґрунтував безпідставність доводів сторони обвинувачення, без мотивів, з яких він виходив при постановленні ухвали, в зв`язку з чим рішення апеляційного суду не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК, а тому, вимоги касаційної скарги підлягають частковому задоволенню, а ухвала апеляційного суду, відповідно до статті 438 КПК - скасуванню.
Під час нового розгляду суду апеляційної інстанції необхідно врахувати наведене, ретельно перевірити доводи апеляційної скарги прокурора, дати їм належну оцінку та, з урахуванням усіх встановлених обставин, прийняти законне й обґрунтоване рішення.
Керуючись частиною 2 статті 376, статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд