ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 квітня 2021 року
м. Київ
Справа № 922/624/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г.М. - головуючого, Краснова Є.В., Уркевича В.Ю.
секретар судового засідання Лихошерст І.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Харківської міської ради
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.11.2020 (колегія суддів у складі: Пушай В.І. - головуючий, судді Барбашова С.В., Пелипенко Н.М.) та рішення Господарського суду Харківської області від 03.08.2020 (суддя Аюпова Р.М.)
за позовом Керівника Харківської місцевої прокуратури № 4
до 1.Харківської міської ради 2. Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради 3.Фізичної особи - підприємця Самойлова Руслана Борисовича
про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору
за участю:
прокурора: Збарих С.М. (посвідчення),
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. Керівник Харківської місцевої прокуратури № 4 (далі-прокурор) звернувся до суду до Харківської міської ради (далі-відповідач-1), Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі-відповідач-2) та Фізичної особи - підприємця Самойлова Руслана Борисовича (далі-відповідач-3), згідно з яким просив визнати:
- незаконним та скасувати рішення 7-ої сесії відповідача-1 7-ого скликання від 06.07.2016 № 283/16 "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м.Харкова" в частині пункту 17 додатку 1 до рішення (далі-Рішення);
- недійсним договір купівлі-продажу нежитлових будівель від 06.09.2016 № 5376-В-С, який укладений між відповідачем-2 та відповідачем-3 (далі-договір);
- скасувати рішення від 30.09.2016 № 31646692 про проведену державну реєстрацію права власності на Приміщення за відповідачем-3 (далі - запис);
- зобов`язати відповідача-3 повернути територіальній громаді міста Харкова в особі відповідача-1 нежитлові приміщення підвалу № 0-49-:-0-52, площею 64,5 кв.м., розташовані у житловій будівлі літ. "А-12" за адресою: м.Харків, пр.Тракторобудівників, 85, (далі - Приміщення);
- визнати за територіальною громадою міста Харкова в особі відповідача-1 права власності на Приміщення.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Рішення та договір є незаконними, оскільки вони вчинені з порушенням вимог законодавства, що є порушенням прав та інтересів територіальної громади міста Харкова, тому Приміщення підлягають поверненню, а рішення про запис права власності на нього за відповідачем-3 - скасуванню.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 03.08.2020, в позові відмовлено.
2.2. Свій висновок суд мотивував тим, що прокурор довів правомірність заявлених позовних вимог, але прокурором пропущений строк позовної давності, на застосуванні наслідків спливу якого наполягали відповідачі 2 та 3.
2.3. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.11.2020, вказане рішення суду скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено частково, визнано незаконним та скасовано Рішення, визнано недійсним договір, скасовано рішення про запис, в частині визнання права власності на Приміщення у задоволенні позову відмовлено.
2.4. Апеляційний суд виходив з того, що відповідачі 1, 2 недотрималися процедури розпорядження комунальною власністю, що є порушенням вимог законодавства. Щодо частини позову, у якій судом апеляційної інстанції відмовлено суд зазначив про безпідставність позовних вимог у цій частині. Також апеляційний суд послався на те, що прокурором з поважних причин пропущено позовну давність.
3. Короткий зміст касаційної скарги та позиція інших учасників справи
3.1. У касаційній скарзі відповідач-1 просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.
3.2. На обґрунтування касаційної скарги заявник посилався на те, що оскаржувані судові рішення прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник касаційної скарги вважає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 24.06.2020 у справі № 903/206/19, від 29.10.2019 у справі № 905/2236/18, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц. Також заявник вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування строків позовної давності у подібних правовідносинах.
3.3. У відзиві на касаційну скаргу прокурор Харківської обласної прокуратури просить залишити без змін постанову суду апеляційної інстанції, посилаючись на те, що вона прийнята у відповідності до норм матеріального та процесуального права, надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи, викладені у касаційній скарзі, їх не спростовують.
4. Мотивувальна частина
4.1. Як встановлено судами 16.09.2015 між відповідачем-2 (орендодавець) та відповідачем-3 (орендар) укладено договір оренди № 1351 (далі - договір оренди) на Приміщення, за умовами якого та на підставі відповідного акту орендар прийняв його у користування під магазин непродовольчих товарів.
4.2. Згідно з пунктом 5.2 договору оренди, орендар має право здійснювати капітальний ремонт, реконструкцію орендованого майна у встановленому порядку за наявності письмової згоди орендодавця.
4.3. Умовами пункту 5.6 договору оренди визначено, що орендар, який належно виконує свої обов`язки, у разі продажу майна, що передане в оренду, має переважне право перед іншими особами на його придбання.
4.4. Відповідно до пункту 10.1 договору оренди, цей договір діє з 16.09.2015 до 16.08.2018.
4.5. 13.10.2015 відповідач-3 звернувся до відповідача-2 з проханням дозволити приватизацію Приміщення шляхом викупу.
4.6. Рішенням відповідача-1 вирішено провести відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова шляхом викупу (згідно з додатком), зокрема приватизації (відчуженню) шляхом викупу орендарем підлягають Приміщення.
4.7. 06.09.2016 між відповідачем-2 (продавець) та відповідачем-3 (покупець) було укладено договір № 5376-В-С купівлі - продажу нежитлових приміщень, орендованих відповідачем-3, відповідно до умов якого, продавець передав у власність, а покупець прийняв Приміщення.
4.8. 30.09.2016 здійснено реєстрацію права власності на Приміщення за відповідачем-3 шляхом проведення запису.
4.9. Відповідно до частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
4.10. Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
4.11. Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі за касаційною скаргою відповідача-1 були, зокрема, приписи пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, згідно з якими скаржник стверджував про неврахування апеляційним господарським судом висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 29.10.2019 у справі № 905/2236/18, від 24.06.2020 у справі № 903/206/19.
4.12. Так, з постанови Верховного Суду від 29.10.2019 у справі № 905/2236/18 вбачається, що правова позиція, на яку посилається скаржник, обґрунтована встановленими обставинами надання орендарем доказів виконання капітального ремонту орендованого приміщення у листопаді 2016 року, а саме аудиторський висновок про фінансування невід`ємних поліпшень орендованого майна на суму більше 25% ринкової вартості об`єкта, який зроблений 25.01.2017 Товариством з обмеженою відповідальністю "ЗовнішІнформАудіт Л", в якому встановлено, що загальна сума понесених орендарем витрат на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого майна склала 37 896,00 грн., що складає 32,72% від ринкової вартості майна станом на 31.05.2013. Незалежно від того, що підприємець звернувся 20.09.2016 до Управління комунальної власності Слов`янської міської ради із заявою про включення до переліку об`єктів, що підлягають приватизації від 19.09.2016 об`єкта приватизації з метою приватизації шляхом викупу, тобто до проведення невід`ємних поліпшень орендованого майна, рішення про приватизацію орендованого майна міською радою прийнято 15.02.2017, а договір купівлі-продажу нежитлового приміщення 06.04.2017. Тобто на момент прийняття рішення про приватизацію орендованого майна шляхом викупу та укладення договору купівлі-продажу орендарем було здійснено та сплачено за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна.
4.13. У той час як у справі № 922/624/20 суди встановили, що відповідач-1 прийнявши Рішення, на підставі якого вирішено відчужити об`єкти комунальної власності територіальної громади м. Харкова шляхом викупу, у тому числі ті, що орендувалися відповідачем-3, який звернувся із заявою до відповідача-2 про приватизацію орендованого нежитлового приміщення, на підставі якої було укладено договір. При цьому доказів щодо проведення невід`ємних поліпшень орендованого майна за час його оренди чи під час процедури приватизації орендарем не надано та судами під час розгляду справи не встановлено.
4.14. Крім того, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, у якій досліджувалися обставини подібності зі справою № 905/2236/16, зазначив, що передача права власності на майно, у тому числі в результаті приватизації, передбачає наявність волевиявлення як у продавця, так і у покупця такого майна. Отже, покупець, звертаючись до органів місцевого самоврядування про приватизацію орендованого нежитлового приміщення, та достовірно знаючи, що поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, ним не здійснені та жодні дії, які би свідчили про намір здійснити такі поліпшення, ним не вчинялись, усвідомлював що його звернення є протиправним, оскільки суперечить пункту 1 частини 1 статті 182 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". Продаж майна на неконкурентних засадах порушує такі основоположні принципи приватизації, як рівність прав участі громадян України у процесі приватизації, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, забезпечення конкурентності продажу, передбачених статтею 2 Закону України "Про приватизацію державного майна". Порушення Харківською міськрадою умов та порядку приватизації призвели не лише до можливих економічних збитків (недотримання територіальною громадою коштів від відкритого продажу майна конкурентним способом), а позбавили інших зацікавлених фізичних та юридичних осіб можливості придбати комунальне майно на відкритому конкурсі, створили для них і орендаря несправедливі умови конкуренції на ринку продажу комунального майна. Орендар, відповідно, отримав непередбачені законом привілеї викупити майно неконкурентним способом. Харківська міськрада, розпорядившись таким чином майном, діяла всупереч суспільним інтересам, поставивши в нерівні умови орендаря, який лише декілька місяців орендував комунальне майно і не здійснив його невід`ємних поліпшень, та інших потенційних покупців комунального майна, фактично протиправно позбавивши останніх права на участь у приватизації. Суд наголосив на тому, що позбавлення ФОП Нагорної С. М. майна не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право власності, оскільки викуп нею орендованого майна здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, а саме пункту 1 частини першої статті 182 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" внаслідок її недобросовісних дій.
4.15. З огляду на різні фактичні обставини, встановлені у справі № 905/2236/18, в якій орендар, звернувшись із заявою про викуп орендованого майна, здійснив поліпшення цього майна, та у справі № 922/623/20, в якій орендар таких поліпшень не зробив, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 22.01.2021 закрив касаційне провадження, оскільки висновок у справі № 905/2236/18 не є релевантним до правовідносин у справі № 922/623/20, тому касаційне провадження в цій частині також підлягає закриттю в порядку пункту 5 частини 1 ст. 296 ГПК України.
4.16. Стосовно доводів відповідача-1 про неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24.06.2020 у справі №903/206/19, то вони є помилковими, оскільки у справі №903/206/19 доводи відповідача-2 про наявність у неї переважного права викупу спірного приміщення, відповідно до умов пункту 6.4 договору оренди №109 від 18.08.2014, обґрунтовувались саме проведенням нею поліпшення орендованого майна не менше ніж на 25 відсотків його ринкової вартості.
Оскільки фактичні обставини, встановлені у даній справі та у справі № 903/206/19 не є подібними, касаційне провадження, відкрите за касаційною скаргою відповідача-1 з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 ст. 287 ГПК України у зв`язку з неврахуванням судом апеляційної інстанції під час ухвалення постанови висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24.06.2020 у справі №903/206/19, підлягає закриттю в порядку пункту 5 частини 1 ст. 296 ГПК України.
Подібних висновків про закриття касаційного провадження дійшов Верховний Суд в ухвалах від 03.03.2021 у справі № 922/3890/19, від 30.03.2021 у справі № 922/733/20, за участю Харківської міської ради та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, тобто тих саме сторін та у подібних правовідносинах, що і у справі, яка переглядається.
Також постановою Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, до якої зупинялося провадження у справі №922/624/20, було закрито касаційне провадження за подібних правових підстав, дана справа розглядалась за участю Харківської міської ради та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради.
4.17. Правових підстав для відступу від сформованих Верховним Судом висновків, які викладені у вище перелічених постановах, колегія суддів не вбачає.
4.18. Крім того, відповідач-1 посилався на неврахування апеляційним господарським судом висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц щодо застосування статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
4.19. У справі № 587/430/16-ц заступник керівника Сумської місцевої прокуратури Сумської області звертався з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області та фізичної особи про визнання незаконними та скасування наказів, визнання недійсним договору оренди і повернення земельної ділянки.
4.20. Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та направляючи справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц зробила такі висновки щодо представництва прокурора у цій справі.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший, другий і третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому випадку прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній до 15.12.2017). Аналогічний припис закріплений у частині четвертій статті 56 ЦПК України, чинного з 15.12.2017.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.
4.21. Водночас у справі, що переглядається, відсутні підстави вважати підтвердженими посилання відповідача-1 у касаційній скарзі на порушення статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у суді, оскільки, відкриваючи провадження у цій справі, суди встановили відповідність поданої прокурором заяви вимогам ГПК України і не знайшли підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження. Тобто жодних недоліків цієї заяви, зокрема в частині представництва прокурором інтересів держави в суді, суди не встановили.
4.22. Таким чином, відповідач-1 безпідставно посилається на неврахування судами у справі № 922/624/20 правових висновків, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, у тому числі з тих підстав, що правовідносини у цих справах не є подібними.
4.23. Оскільки доводи скаржника про неврахування апеляційним господарським судом відповідних висновків, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, не знайшли свого підтвердження, то касаційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
4.24. Доводи відповідача-1 з посиланням на приписи пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України мотивовані тим, що у даному спорі та за даних обставин відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо застосування позовної давності.
Ухвалою Верховного Суду від 21.12.2020 було відкрите касаційне провадження у справі також з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
4.25. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17 застосовуючи положення статті 261 ЦК України зазначено наступне.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).
Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.
Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, якщо прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
4.26. У даній справі, що переглядається у касаційному порядку, суд апеляційної інстанції зазначив в оскарженій постанові, що прокурор довідався про незаконність Рішення та договору за результатами опрацювання приватизаційної справи отриманої у ході досудового розслідування кримінального провадження №42017221080000002, тому позовну давність пропущено ним з поважних причин.
4.27. У справі № 712/8916/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16(пункт 138)) (п.27). Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний закономінтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний закономінтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51)) (п. 28.).
4.28. Застосовуючи положення статті 267 ЦК у подібних відносинах щодо поважності причин пропущення позовної давності суд касаційної інстанції у своїй постанові від 17.03.2021 зі справи № 922/1017/20 зазначив, що у частині 5 статті 267 ЦК України встановлено, що в разі, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Отже, за приписом зазначеної норми позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. Поважними причинами пропуску позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим. Якщо суд дійде висновку про те, що позовна давність пропущена з поважної причини, то у своєму рішенні наводить відповідні мотиви на підтвердження цих висновків. Оскільки поважність причин пропуску є оціночним поняттям та за відсутності визначеного законом переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, вирішення цього питання відноситься до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір, з урахуванням у кожному конкретному випадку фактичних обставин справи. За таких обставин до висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі (подібні за змістом висновки наведено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19).
4.29. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача і у такому випадку перебіг позовної давності починається від дня, коли прокурор довідався або міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила.
4.30. У даній справі, що переглядається у касаційному порядку, апеляційний суд встановив, що прокурором з поважних причин пропущено позовну давність.
4.31. Відповідно до положень статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (ч.1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч.2).
4.32. Колегія суддів перевірила доводи, викладені у касаційній скарзі щодо правильності застосування судами норм права лише в межах доводів та вимог касаційної скарги.
4.33. Із доводів, викладених у касаційній скарзі у вказаній частині, встановлених судами обставин справи не вбачається, що наведені судом апеляційної інстанції висновки щодо пропущення прокурором з поважних причин позовної давності є необґрунтованими, а отже, не вбачається, підстав для задоволення касаційної скарги у цій частині касаційного оскарження.
4.34. Оскільки касаційна скарга не містить інших доводів щодо неправильного застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, крім наведених вище, відповідно до вимог статті 300 частини 1 ГПК України судові рішення на предмет інших мотивів, наведених у них, стосовно застосування норм матеріального і процесуального права, судом касаційної інстанції не перевіряються.
4.35. Відповідно до положень статті 129 ГПК України судові витрати у справі покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 315, 317 ГПК України,