ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 травня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/4391/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Малашенкової Т.М., Селіваненка В.П.,
за участю секретаря судового засідання Малихіної О.В.,
представників учасників справи:
позивача - 1 - фізичної особи - підприємця Пустовіта Григорія Олександровича - Колосар М.Є., адвокат (ордер від 26.03.2019 КВ № 208832),
позивача - 2 - фізичної особи - підприємця Пустовіта Павла Олександровича - Колосар М.Є., адвокат (ордер від 26.03.2019 КВ № 208832),
відповідача - акціонерного товариства "Альфа - Банк" - Руденко Д.А., адвокат (довіреність від 30.06.2020 № 013232/20),
розглянув у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа - Банк"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.02.2021 (головуючий суддя: Куксов В.В., судді: Яковлєв М.Л., Шаптала Є.Ю.)
у справі № 910/4391/19
за позовом фізичної особи - підприємця Пустовіта Григорія Олександровича (далі - ФОП Пустовіт Г.О.) та фізичної особи - підприємця Пустовіта Павла Олександровича (далі - ФОП Пустовіт П.О.)
до акціонерного товариства "Альфа - Банк" (далі - Банк)
про стягнення 4 015 650,40 грн.
1. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
ФОП Пустовіт Г.О. (позивач-1) та ФОП Пустовіт П.О. (позивач-2) звернулися до господарського суду міста Києва з позовом до Банку про стягнення у рівних частинах заборгованості у розмірі 4 015 650,40 грн. (з них: 1 610 091,98 грн. заборгованості з орендної плати за період з 01.09.2014 по 30.04.2016; 1 140 356,76 грн. заборгованості з орендної плати у подвійному розмірі за період з 01.05.2016 по 29.09.2016; 1 168 487,36 грн. інфляційних втрат, нарахованих на заборгованість з орендної плати, згідно з розрахунком станом на 01.04.2019; 96 714,31 грн. - 3% річних, нарахованих за період з 12.04.2016 по 26.10.2017), яка виникла у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем умов договору оренди (найму) від 19.06.2014 (далі - Договір).
У розгляді справи № 910/4391/19 місцевим господарським судом Банком заявлено про сплив позовної давності в частині вимог про: стягнення з Банку заборгованості з орендної плати за період з 01.09.2014 по 31.03.2016; суми інфляційного збільшення стосовно суми основного боргу, яка виникла за період з 01.09.2014 по 31.03.2016; суми 3% річних, нарахованих на суму основного боргу, яка виникла за період з 01.09.2014 по 31.03.2016.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Справа № 910/4391/19 розглядалася судами неодноразово.
Рішенням господарського суду міста Києва від 15.10.2020 зі справи № 910/4391/19 позов задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача-1 344 801,83 грн. боргу, 285 089,19 грн. неустойки, 28 044,64 грн. - 3% річних, 126 049,63 грн. інфляційних втрат, 23 519,56 грн. судового збору за подання позовної заяви та 4 745,27 грн. судового збору за подання апеляційної скарги; стягнуто з відповідача на користь позивача-2 344 801,83 грн. боргу, 285 089,19 грн. неустойки, 28 044,64 грн. - 3% річних, 126 049,63 грн. інфляційних втрат, 30 534,13 грн. судового збору за подання апеляційної скарги та 47 039,12 грн. судового збору за подання касаційної скарги. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Додатковим рішенням від 29.10.2020 зі справи стягнуто з Банку на користь ФОП Пустовіта Г.О. 35 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Згідно з постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.02.2021 зі справи рішення суду першої інстанції скасовано, викладено його пункти 2, 3 резолютивної частини в іншій редакції, а саме стягнуто з відповідача на користь позивача-1 344 801,83 грн. боргу, 285 089,19 грн. неустойки, 48? 357,15 грн. - 3% річних, 584 243,68 грн. інфляційних втрат, 37 874,75 грн. судового збору за подання позовної заяви та 4 745,27 грн. судового збору за подання апеляційної скарги; стягнуто з Банку на користь позивача-2 344 801,83 грн. боргу, 285 089,19 грн. неустойки, 48?357,15 грн. - 3% річних, 584 243,68 грн. інфляційних втрат, 30 534,13 грн. судового збору за подання апеляційної скарги та 47 039,12 грн. судового збору за подання касаційної скарги. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Стягнуто з Банку на користь ФОП Пустовіта П.О. 21 532,79 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована з посиланням, зокрема, на безпідставність висновку суду першої інстанції про пропуск позовної давності позивачами для звернення до суду з вимогами про стягнення з Банку нарахованих сум орендної плати за період з 01.09.2014 по 31.03.2016, а також 3% та інфляційних втрат за вказані періоди. Суд апеляційної інстанції зазначив про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі?? статті 625 Цивільного кодексу України? (далі - ЦК України) виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Трирічний строк, що передував зверненню позивачів до суду у даній справі, обмежується датами з 05.04.2016 по 05.04.2019. Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що 3% річних у сумі 96 714,31 грн. були нараховані на борг з орендної плати за період прострочення з 12.04.2016 по 26.10.2017, тобто в межах трирічного строку, що передував зверненню до суду.
Відповідно до додаткової постанови Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2021 стягнуто з Банка на користь ФОП Пустовіта Г.О. 10 947,66 грн. судових витрат на професійну правничу допомогу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі Банк просить скасувати повністю постанову суду апеляційної інстанції від 03.02.2021, а рішення суду першої інстанції від 15.10.2020 залишити в силі.
2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник зазначає про те, що не погоджується із законністю та обґрунтованістю постанови суду апеляційної інстанції в частині стягнення з Банку на користь позивачів: 3% річних у розмірі 96 714,31 грн., нарахованих на період з 12.04.2016 по 26.10.2017 на суму прострочених орендних платежів за вересень 2014 року - вересень 2016 року; інфляційних втрат у розмірі 1 168 487,35 грн. за вересень 2014 року - вересень 2016 року станом на 01.04.2019.
Банк посилається на те, що у цій справі існує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права - статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті того, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі?? статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову), зробленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові зі справи № 127/15672/16-ц та Верховним Судом у постановах зі справ: № 910/16945/14, № 908/1394/17, № 918/117/18, № 905/2324/17, № 922/175/18, № 924/312/18, який (висновок) застосований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні зі справи (пункт 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, далі - ГПК України).
На думку скаржника, висновок, зроблений Великою Палатою Верховного Суду у постанові зі справи № 127/15672/16-ц та Верховним Судом у наведених вище постановах, не відповідає статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та висновку, зробленому в рішенні Європейського Суду з прав людини від 20 вересня 2011 року по справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії".
Також скаржник вказує на те, що такий висновок суперечить принципу справедливості, добросовісності та розумності, що є складовою принципу верховенства права, оскільки має своїм наслідком фактично нескінченну у часі відповідальність боржника на підставі статті 625 ЦК України.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу позивачі просили залишити постанову суду апеляційної інстанції без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись, зокрема, на неприйнятність доводів касаційної скарги та усталену судову практику з питання, яке стало підставою для касаційного перегляду судового рішення попередньої інстанції.
13.05.2021 на електронну адресу Суду від позивачів надійшла заява в порядку частини восьмої статті 129 ГПК України (стосовно подання у подальшому - протягом 5-днів після ухвалення судового рішення доказів на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу).
Згідно з розпорядженням Заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 11.05.2021 № 29.3-02/1135 проведено повторний автоматичний розподіл справи № 910/4391/19 у зв`язку з перебуванням судді Бенедисюка І.М. у відпустці.
3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з рішенням господарського суду міста Києва від 09.03.2017 зі справи №? 910/7495/16 за позовом ФОП Пустовіта Г.О. та ФОП Пустовіта П.О. до Банку про стягнення 267 753,16 грн. заборгованості за Договором та зобов`язання вчинити дії, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.09.2018 та постановою Верховного Суду від 18.12.2018, позов задоволено частково: стягнуто з Банку на користь ФОП Пустовіта Г.О. суму заборгованості за вказаним договором у розмірі 132 443,53 грн. (у тому числі: 15 474,24 грн. - 3% річних та 116 969,28 грн. пені, які нараховані на суму основного боргу); на користь ФОП Пустовіта П.О. стягнуто суму заборгованості за цим договором у розмірі 135 309,63 грн. (у тому числі: 15 474,25 грн. - 3% річних та 116 969,29 грн. пені, які нараховані на суму основного боргу, 2 866,09 грн. заборгованості за компенсаційними виплатами - спожиту електроенергія за грудень 2014 року - березень 2015 року); на користь ФОП Пустовіта П.О. стягнуто з Банку 4 016,31 грн. судового збору. В іншій частині позову відмовлено.
Сума основного боргу за Договором позивачами до стягнення в межах справи №? 910/7495/16 не заявлялася.
Судовими рішеннями у справі №? 910/7495/16 встановлено, що 19.06.2014 ФОП Пустовітом Г.О., ФОП Пустовітом П.О. як орендодавцями та Банком як орендарем укладений Договір, за умовами якого орендодавці надали, а орендар прийняв у платне строкове користування (в оренду) нежитлове приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літера А-5 за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, 97, загальною площею 145 кв.м.
Вказаний правочин посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Ченцовою Н.А. та зареєстрований в реєстрі за № 1664.
Відповідно до пунктів 2.1, 2.2 Договору передача приміщення в оренду оформлюється актом прийому-передачі приміщення (дата початку строку оренди), який підписується орендарем та орендодавцем 01.07.2014, але не раніше набуття чинності цього договору. У момент підписання акта прийому-передачі приміщення орендодавець передає орендареві ключі від приміщення та необхідну технічну документацію до нього, після чого орендар одержує безперешкодний доступ до приміщення.
У пункті 2.10 вказаного правочину сторони передбачили, що нарахування орендної плати здійснюється щомісячно в розмірі відповідно до розділу 3 Договору "Орендна плата та інші платежі", починаючи від дня підписання уповноваженими представниками сторін акта прийому-передачі приміщення та припиняється з дати підписання сторонами акта прийому-передачі приміщення при його поверненні орендодавцю, або на 10 (десятий) день з дати направлення на адресу орендодавця, що вказана в розділі 11 цього договору, двох примірників підписаного та скріпленого печаткою орендаря акта прийому-передачі приміщення, у випадку якщо орендодавець ухиляється від підписання акта приймання-передачі приміщення при його поверненні, за умови фактичного звільнення приміщення орендарем.
За умовами пункту 3.1 Договору розмір орендної плати за один повний календарний місяць оренди, починаючи з дати підписання акта прийому-передачі по 30.06.2015 включно, становить 53 765,63 грн. без ПДВ, є фіксованим і не підлягає будь-якій індексації.
Згідно з підпунктом 3.1.1 пункту 3.1 Договору, починаючи з 1 липня 2015 року, базовий розмір орендної плати за один повний календарний місяць оренди становить 53 765,63 грн. без ПДВ, що є еквівалентом 4 555,05 долара США за офіційно встановленим курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 10.06.2014, що становить 11,803521 грн. за один долар США.
У випадку збільшення курсу долара США по відношенню до гривні розмір щомісячної орендної плати, передбачений цим пунктом, підлягає індексації відповідно до коефіцієнту зміни курсу долара США до гривні, встановленого НБУ.
Згідно з пунктом 3.5 зазначеного правочину орендна плата сплачується орендарем щомісячно в рівних долях орендодавцям на підставі рахунків, які виставляються останніми орендареві у період з першого по п`яте число місяця за користування приміщенням, в якому вноситься орендна плата. Орендар має сплатити орендну плату не пізніше п`яти робочих днів з дати отримання відповідних рахунків.
Відповідно до пункту 8.1 Договору останній набуває чинності з дня його підписання уповноваженими представниками сторін,нотаріального посвідчення, скріплення їх підписів печатками і діє до моменту повернення приміщення орендодавцю, що визначається з урахуванням умов розділу 2 цього договору. У випадку підписання сторонами акта приймання-передачі приміщення при поверненні приміщення Договір припиняє чинність у дату, вказану у відповідному акті.
Строк оренди приміщення складає 5 років і обчислюється з дати надання приміщення орендодавцем орендарю за цим договором згідно з відповідним актом прийому-передачі приміщення. Строк оренди також є припиненим у дату його дострокового розірвання (припинення дії) (пункт 8.2 цього правочину).
01.07.2014 позивачі передали відповідачу приміщення за Договором, про що складений відповідний акт прийому-передачі приміщення в оренду.
Судами у розгляді справи № 910/7495/16 також встановлено, що з вересня 2014 року відповідач припинив вносити орендну плату за орендоване майно.
03.04.2015 позивачі направили Банку повідомлення про відмову від договору оренди, в якому, з посиланням на частину другу статті 782 ЦК України, повідомили про розірвання вищенаведеного договору в односторонньому порядку з моменту одержання наймачем цього повідомлення та просили передати орендоване приміщення в належному стані представнику орендодавців з підписанням актів прийому-передачі та оформленням договору про розірвання договору оренди. Зазначене повідомлення було отримане відповідачем 06.04.2015.
Крім того, 17.08.2015 та 15.09.2015 позивачі зверталися до відповідача з листами, в яких повідомляли про відмову від договору оренди в порядку частини другої статті 782 ЦК України, про розірвання договору та про обов`язок орендаря негайно повернути майно.
Відповідач надіслав на адресу позивачів проект акта приймання-передачі приміщення з орендного користування 27.09.2016 та повернув майно за актом приймання-передачі 30.09.2016.
Отже, нежитлове приміщення, орендоване відповідачем за Договором, фактично перебувало у користуванні останнього у період з 01.07.2014 по 30.09.2016.
Згідно з частиною четвертою статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
З посиланням на наявність заборгованості за Договором зі сплати орендної плати, заборгованості з орендної плати у подвійному розмірі, наявність підстав для нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму заборгованості, позивач звернувся з цим позовом до суду.
4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Джерела права. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивачів у рівних частинах заборгованості у розмірі 4 015 650,40 грн. (з них: 1 610 091,98 грн. заборгованості з орендної плати за період з 01.09.2014 по 30.04.2016; 1 140 356,76 грн. заборгованості з орендної плати у подвійному розмірі за період з 01.05.2016 по 29.09.2016; 1 168 487,36 грн. інфляційних втрат, нарахованих на заборгованість з орендної плати, згідно з розрахунком станом на 01.04.2019; 96 714,31 грн. - 3% річних, нарахованих за період з 12.04.2016 по 26.10.2017), яка виникла у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем умов Договору.
Підставою касаційного перегляду стало питання правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права у розгляді спору в частині стягнення з відповідача на користь позивачів нарахованих інфляційних втрат та 3% річних. У решті судове рішення попередньої інстанції жодною із сторін спору не оскаржуються.
Так, скасовуючи судове рішення попередньої інстанції, зокрема, в частині часткової відмови у стягненні нарахованих позивачами 3% річних та інфляційних втрат та ухвалюючи у цій частині нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції зазначив про безпідставність висновку суду першої інстанції про пропуск позовної давності позивачами для звернення до суду з вимогами про стягнення з Банку нарахованих сум орендної плати за період з 01.09.2014 по 31.03.2016, а також 3% та інфляційних втрат за вказані періоди. Суд апеляційної інстанції виходив, зокрема, з того, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі?? статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Трирічний строк, що передував зверненню позивачів до суду у даній справі, обмежується датами з 05.04.2016 по 05.04.2019. Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що 3% річних у сумі 96 714,31 грн. були нараховані на борг з орендної плати за період прострочення з 12.04.2016 по 26.10.2017, тобто в межах трирічного строку, що передував зверненню до суду.
При цьому суд апеляційної інстанції зазначив про те, що відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду зі справи № 127/15672/16-ц та Верховним Судом у постановах зі справ: № 910/16945/14, № 908/1394/17, № 918/117/18, № 905/2324/17, № 922/175/18, № 924/312/18.
У доводах касаційної скарги Банк посилається на те, що у цій справі існує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права - статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті того, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі?? статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову), що викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові зі справи № 127/15672/16-ц та Верховним Судом у постановах зі справ: № 910/16945/14, № 908/1394/17, № 918/117/18, № 905/2324/17, № 922/175/18, № 924/312/18, який (висновок) застосований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні зі справи.
На думку скаржника, висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові зі справи № 127/15672/16-ц та Верховним Судом у наведених вище постановах, не відповідає статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та висновку, зробленому в рішенні Європейського Суду з прав людини від 20 вересня 2011 року по справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії".
Також скаржник вказує на те, що такий висновок суперечить принципу справедливості, добросовісності та розумності, що є складовою принципу верховенства права, оскільки має своїм наслідком фактично нескінченну у часі відповідальність боржника на підставі статті 625 ЦК України.
Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.
Так, відповідно до пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Згідно з приписами частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов`язання та є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Вимагати сплати суми боргу з урахуванням індексу інфляції, а також 3% річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.
Разом з тим главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
До правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу). Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 зі справи № 127//15672/16-ц, у постанові Верховного Суду від 12.02.2020 зі справи № 917/1421/18.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).
Порядок відліку позовної давності наведений у статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.
Отже, з урахуванням того, що законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3% річних за увесь час прострочення таке зобов`язання є триваючим.
Враховуючи викладене, Верховний Суд відхиляє як безпідставний довід скаржника про те, що застосований судом апеляційної інстанції у вирішенні спору висновок про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі?? статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову, - суперечить принципу справедливості, добросовісності та розумності, що є складовою принципу верховенства права, оскільки, на думку скаржника, має своїм наслідком фактично нескінченну у часі відповідальність боржника на підставі статті 625 ЦК України. Такий довід Банку є помилковим, оскільки не враховує того, що безпосередньо на законодавчому рівні (за змістом статті 625 ЦК України) визначений обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3% річних за увесь час прострочення, у зв`язку з чим таке зобов`язання є триваючим, а право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.
Скаржник також посилається на те, що наведений висновок не відповідає статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та висновку, зробленому в рішенні Європейського Суду з прав людини від 20 вересня 2011 року по справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії".
Так, скаржник зазначає про те, що Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Також скаржник зазначає, що у постанові Верховного Суду від 28.10.2019 зі справи № 626/1799/17 названий Суд зазначив, що позивач вказував, що згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 20 вересня 2011 року по справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення; боржник має певні матеріально-правові права, які безпосередньо пов`язані з позовною давністю; будь-який суд національної юрисдикції, вирішуючи питання про пропуск кредитором позовної давності, фактично вирішує питання не тільки про право кредитора на звернення до суду за захистом свого порушеного права, але й про право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду. Виходячи з норми статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка має вищу юридичну силу по відношенню до національного законодавства, з урахуванням тлумачення її змісту Європейським судом з прав людини, зі спливом строку позовної давності припиняється право вимоги (переслідування або притягнення до суду) боржника, а, отже, припиняється зобов`язання боржника перед кредитором в розумінні статті 509 ЦК України.
На думку Банку, застосування позовної давності щодо основного боргу є фактичним припиненням зобов`язання, а тому є підставою для припинення застосування положень статті 625 ЦК України, застосування яких є нерозривно пов`язаним з існуванням грошового зобов`язання та можливою відповідальністю за його невиконання.
Стосовно наведеного Суд зазначає таке.
Банк, у даному випадку, не враховує того, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статті 625 ЦК України, дійсно застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки, однак з урахуванням того, що зобов`язання зі сплати 3% річних та інфляційних втрат є триваючим, відповідно, право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.
Крім того, посилаючись на постанову Верховного Суду від 28.10.2019 зі справи № 626/1799/17, скаржник не враховує того, що у ній взагалі не розглядалося та не вирішувалося питання стосовного стягнення нарахувань, передбачених статтею 625 ЦК України, визначення їх правової природи, як і питання застосування позовної давності до таких нарахувань (предметом позову у справі № 626/1799/17 було визнання іпотеки припиненою, у зв`язку зі спливом позовної давності до вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки). Більше того, посилаючись на зміст постанови Верховного Суду у справі № 626/1799/17, Банк не враховує того, що наведена ним частина постанови відображає зміст доводів касаційної скарги особи - скаржника у наведеній справі і не є позицією (висновком) Верховного Суду.
Так само жодним чином не розглядалося питання нарахувань, передбачених статтею 625 ЦК України, визначення їх правової природи, як і питання застосування позовної давності до таких нарахувань у рішенні Європейського Суду з прав людини від 20 вересня 2011 року по справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії", на яке посилається скаржник.
У своїх доводах Банк залишає поза увагою і те, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК України не є додатковими вимогами у розумінні статті 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних втрат. Стягнення 3% річних та інфляційних втрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми трьома роками, які передували подачі позову. Відповідна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 26.04.2017 зі справи № 3-1522гс16, у постановах Верховного Суду від 26.10.2018 зі справи № 922/4099/17, від 03.07.2019 зі справи № 541/3253/15-ц.
Стосовно доводу Банку про те, що у цій справі існує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права (статті 625 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, Суд зазначає таке.
У даному випадку Суд звертається до висновку Європейського суду з прав людини, викладеного у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom), згідно з яким: "в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом Суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту".
У постанові від 04.09.2018 Великої Палати Верховного Суду зі справи № 823/2042/16 викладений такий висновок: "З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання".
Отже, враховуючи необхідність забезпечення єдності та сталості судової практики, дотримання принципу юридичної визначеності як складового елементу верховенства права, що має важливе значення для питання довіри до судової системи, з урахуванням тих мотивів Верховного Суду у застосуванні приписів статті 625 ЦК України, які наведені вище, Суд не вбачає достатніх, переконливих та вагомих аргументів касаційної скарги у розрізі вмотивованої обґрунтованості наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України щодо відступлення від висновку із застосування норми права (статті 625 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові зі справи № 127/15672/16-ц та Верховним Судом у постановах зі справ: № 910/16945/14, № 908/1394/17, № 918/117/18, № 905/2324/17, № 922/175/18, № 924/312/18, який (висновок) був застосований судом апеляційної інстанції у справі, що розглядається. У зв`язку з чим Верховний Суд вважає, що скаржник не навів існування та наявності у цій справі, за встановлених судом апеляційної інстанції обставин, передумов для передачі справи згідно з приписами ГПК України для відступу від раніше викладеного висновку Верховного Суду щодо застосування норми права (статті 625 ЦК України) у подібних правовідносинах.
Таким чином, доводи касаційної скарги визнаються Верховним Судом необґрунтованими.
Верховний Суд у прийнятті цієї постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 03.12.2003 у справі "Рябих проти Росії", від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 18.11.2004 у справі "Праведная проти Росії", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у цій справі скаржник не зазначив й не обґрунтував.