ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 травня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/6513/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранець О. М. - головуючий, Кондратова І.Д., Мамалуй О.О.,
за участю секретаря Низенко В.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Управління справами Апарату Верховної Ради України
на рішення Господарського суду міста Києва
у складі судді Паламар П.І.
від 07.10.2020
та постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів Демидової А.М., Владимиренко С.В., Ходаківської І.П.
від 19.01.2021
за позовом Управління справами Апарату Верховної Ради України
до 1. Державного підприємства "Державний будівельний комбінат Управління справами Апарату Верховної Ради України"
2. Товариства з обмеженою відповідальністю "СВ-Телеком"
про визнання договору недійсним
за участю представників:
від позивача: Куценко М.О.
від відповідача-1: не з`явилися
від відповідача-2: не з`явилися
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог.
У травні 2020 року Управління справами Апарату Верховної Ради України (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства "Державний будівельний комбінат Управління справами Апарату Верховної Ради України" (далі - відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "СВ-Телеком" (далі - відповідач-2) про визнання недійсним договору підряду № 9-248 на виконання монтажних робіт від 15.09.2016.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір укладено відповідачем-1 із відповідачем-2 без проведення процедури закупівлі відповідно до Закону України "Про публічні закупівлі", а також без погодження із позивачем як уповноваженим органом управління відповідача-1, що відповідно до положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання судом вказаного договору недійсним.
Позивач зазначає, що про укладення оспорюваного договору йому стало відомо лише у березні 2020 року з надісланих на його адресу листів відповідача-1 від 25.03.2020 № 91-03/20 та 25.03.2020 № 92-03/20.
Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.
Суди попередніх інстанцій встановили, що 10.06.2016 між Управлінням справами Апарату Верховної Ради України і Державним підприємством "Державний будівельний комбінат Управління справами" був укладений договір № 91 (далі - договір № 91), за умовами якого відповідач-1 (підрядник) зобов`язався виконати роботи з капітального ремонту адміністративного будинку Верховної ради України по вул. Великій Житомирській, 11 у Шевченківському районі м. Києва для переселення двох комітетів Верховної Ради України загальною вартістю 19 494 122,26 грн, а позивач (замовник) - прийняти та оплатити такі роботи.
Оплата за виконані роботи здійснюється замовником за рахунок коштів загального фонду Державного бюджету України за КЕКВ 3132 КПКВ 0111010 (пункт 3.4 договору).
За змістом пункту 5.4.2 договору підрядник має право залучати до виконання робіт інших осіб (субпідрядників) за погодженням із замовником, залишаючись відповідальним перед замовником за результати їхньої роботи. У цьому разі підрядник виступає перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником - як замовник.
Відповідно до пункту 4.1 договору № 91 від 10.06.2016 в редакції додаткової угоди № 1 від 12.08.2016 визначені цим договором роботи повинні бути виконані на пізніше 15.12.2016.
15.09.2016 між відповідачами у справі був укладений договір підряду № 9-248 на виконання монтажних робіт (далі - договір № 9-248), за умовами якого відповідач-2 (підрядник) за завданням відповідача-1 (замовника) зобов`язався на свій ризик, власними силами виконати капітальний ремонт аварійних приміщень адміністративного будинку Верховної Ради України по вул. Великій Житомирській, 11 у Шевченківському районі м. Києва загальною вартістю 9 834 956,90 грн.
На думку позивача, залучення субпідрядника до виконання робіт з капітального ремонту адміністративного будинку Верховної Ради України по вул. Великій Житомирській, 11 та, відповідно, укладення відповідачами договору підряду № 9-248 на виконання монтажних робіт потребувало проведення процедури закупівлі та погодження із Управлінням справами.
При цьому позивач звернув увагу на те, що конкретної форми такого погодження законом не визначено. Як правило, процедура погодження укладення правочинів, на підставі яких Державне підприємство "Державний будівельний комбінат Управління справами" бере на себе значні господарські зобов`язання, полягає у направленні відповідного запиту, складеного в довільній формі, та отриманні відповіді (погодження/затвердження) від Управління справами. Водночас оспорюваний правочин наведену процедуру не проходив.
Крім того, позивач стверджує, що дізнався про існування оспорюваного договору з листів відповідача-1 від 25.03.2020 № 91-03/20 та 25.03.2020 № 92-03/20, які були зареєстровані в Апараті Верховної Ради України 26.03.2020.
Короткий зміст рішення та постанови судів попередніх інстанцій і мотиви їх прийняття.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.10.2020 у справі № 910/6513/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.01.2021, у задоволенні позовних вимог Управління справами Апарату Верховної Ради України відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивач, не будучи стороною спірного правочину, не набув законного інтересу у відносинах публічних закупівель, що позбавляє його можливості ставити в суді питання про недійсність правочину з підстав недодержання процедури закупівлі відповідно до Закону України "Про публічні закупівлі".
У частині позовних вимог, обґрунтованих укладенням оспорюваного договору відповідачем-1 без необхідного обсягу цивільної дієздатності, суди першої та апеляційної інстанції встановили відсутність звернення відповідача-1 та погодження з позивачем залучення відповідача-2 до виконання робіт з капітального ремонту адміністративного будинку Верховної Ради України по вул. Великій Житомирській, 11 у Шевченківському районі м. Києва. Водночас суди також з`ясували, що про обставини існування договірних відносин відповідачів позивачу було відомо ще у січні 2017 року, коли його представник приймав результати виконаних Товариством з обмеженою відповідальністю "СВ-Телеком" робіт, про що свідчать наявні у матеріалах справи акти робочої комісії про прийняття в експлуатацію закінчених робіт по монтажу мережі радіофікації, про прийняття в експлуатацію пусконалагоджувальних робіт мережі радіофікації, про прийняття в експлуатацію закінчених робіт по монтажу мережі телефонного зв`язку від 11.01.2017, про прийняття в експлуатацію закінчених робіт по монтажу комп`ютерної мережі та про прийняття в експлуатацію закінчених пусконалагоджувальних робіт комп`ютерної мережі від 12.01.2017.
За наведених обставин, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивач пропустив строк позовної давності, встановлений статтею 257 Цивільного кодексу України, у зв`язку з чим підстави для задоволення позовних вимог були відсутні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи.
Управління справами Апарату Верховної Ради України звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 07.10.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.01.2021 у справі № 910/6513/20; прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача у повному обсязі.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме:
- судові рішення судів попередніх інстанцій прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 та 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц щодо застосування строків позовної давності;
- суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази (листи Державного підприємства "Державний будівельний комбінат Управління справами Апарату Верховної Ради України" від 25.03.2020 № 91-03/20 та 25.03.2020 № 92-03/20, з моменту отримання яких відраховується строк позовної давності), що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи;
- порушили положення частини четвертої статті 191 Господарського процесуального кодексу України, що виявилось у ненаданні оцінки заяві Державного підприємства "Державний будівельний комбінат Управління справами Апарату Верховної Ради України" про визнання позову.
Відповідачі своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу не скористались.
Склад суду у даній справі визначений згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 16.02.2021.
У зв`язку з відпусткою судді Студенця В.І. протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 11.05.2021 визначено новий склад колегії суддів: Баранець О.М. - головуючий, Кондратова І.Д., Мамалуй О.О.
Розгляд клопотань.
У судове засідання, призначене на 13.05.2021, з`явився представник позивача. Відповідач-1 (його представник) не з`явився, був своєчасно та належним чином повідомлений про дату, час та місце проведення судового засідання.
12.05.2021 до Касаційного господарського суду від представника відповідача-2 надійшло клопотання про відкладення судового засідання від 12.05.2021, у якому представник відповідача-2 зазначив про те, що він не зможе взяти участь у судовому засіданні суду касаційної інстанції, призначеному на 13.05.2021, у зв`язку з його зайнятістю у цей же день в іншому судовому засіданні, призначеному об 11 год. 30 хв. в Дніпровському районному суді міста Києва.
Відповідно до частини першої статті 216 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу.
За змістом частини другої статті 202 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав:
1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання;
2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними;
3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи;
4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.
Розглянувши клопотання відповідача-2 про відкладення розгляду справи від 12.05.2021, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкладення розгляду справи, визначених у частині другій статті 202 Господарського процесуального кодексу України, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "СВ-Телеком" було належним чином повідомлене про дату, час і місце судових засідань суду касаційної інстанції, що не заперечується представником, участь учасників справи в судовому засіданні судом касаційної інстанції обов`язковою не визнавалась, а наведені представником відповідача-2 в обґрунтування відкладення розгляду справи доводи про неможливість його участі в судовому засіданні касаційного господарського суду у зв`язку з його зайнятістю у цей же день в іншому судовому засіданні є безпідставними та відхиляються судом касаційної інстанції, оскільки відповідач-2 як юридична особа не позбавлений права надавати повноваження на представництво своїх інтересів будь-якій кількості осіб та будь-якому іншому представникові, у тому числі безпосередньому керівнику, а нез`явлення в судове засіданні представників учасників справи, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду касаційної скарги, не перешкоджає розгляду справи у судовому засіданні.
З огляду на викладене колегією суддів відхиляється клопотання відповідача-2 про відкладення розгляду справи та прийнято рішення про проведення судового засідання за відсутності представників відповідачів.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції
В силу вимог статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Управлінням справами Апарату Верховної Ради України оспорюється відмова у задоволенні судами попередніх інстанцій позовних вимог про визнання договору недійсним, зокрема, з підстав неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування строків позовної давності, встановлених статтею 257 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 та 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц.
Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).
Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 № 925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018 № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та 13.09.2017 у справі № 923/682/16.
Отже для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, що переглядається.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
Спірні правовідносини у справах № 367/6105/16-ц та № 910/18560/16, які наведені скаржником в обґрунтування вимог касаційної скарги, виникли у сфері земельних відносин.
Предметом спору у справі № 367/6105/16-ц стали вимоги про визнання недійсним рішення Бучанської міськради від 02.10.2008 № 941-38-V про затвердження проекту землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками Навчально-дослідного господарства "Ворзель" Національного авіаційного університету, переведення їх до категорії земель житлової забудови та передачі їх до земель запасу Бучанської міськради в межах м. Буча (мікрорайон "Рокач"); визнання недійсними рішень про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також витребування із незаконного володіння на користь держави відповідних земельних ділянок. В обґрунтування позову прокурор посилався на те, що Національний університет біоресурсів і природокористування України та Бучанська міськрада не мали повноважень на вчинення дій щодо розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення, які перебували у державній власності та оперативному управлінні університету, без згоди відповідного органу виконавчої влади, а вилучення, надання у власність земельних ділянок Бучанською міськрадою здійснено з порушенням законодавства, яке регулює містобудівну діяльність.
У свою чергу предметом спору у справі № 910/18560/16 стало рішення Київської міської ради, яким передано Товариству з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" земельну ділянку для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва та, як наслідок, договір оренди земельної ділянки, укладений Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Будтехнології", а також визнання відсутнім у Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" права користування земельною ділянкою. Підставами скасування рішення та, як наслідок, спірного договору, стали доводи позивача про те, що рада, приймаючи оскаржуване рішення, вийшла за межі наданих їй повноважень та передала в оренду підприємству земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони та є державною власністю без зміни її цільового призначення, а також за відсутності відмови землекористувача - Київського квартирно-експлуатаційного управління від права користування спірною земельною ділянкою.
У наведених вище справах прокурори виступали в інтересах держави, відповідачами - органи місцевого самоврядування, які приймали спірні рішення про затвердження проектів землеустрою та передачу земельної ділянки, а також приватні підприємства, з якими укладено спірні договори за результатами реалізації рішень органів місцевого самоврядування.
При цьому у справі № 910/18560/16 Велика Палата Верховного Суду формувала правовий висновок щодо застосування і трактування норм права у правовідносинах стосовно: 1) переходу права на земельну ділянку у зв`язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України; 2) визначення розміру таких земельних ділянок; 3) процедури автоматичного переходу права користування земельною ділянкою до власника об`єкта нерухомості, розташованої на ній, чи необхідності отримання відмови Кабінету Міністрів України від указаних земель з метою реалізації такого права; 4) процедури розпорядження земельними ділянками, які мають правовий режим земель оборони, у разі встановлення обставин неправомірного набуття іншими особами такої земельної ділянки; 5) визначення особи, на користь якої повинна витребовуватися спірна земельна ділянка.
У справі № 367/6105/16-ц підставою для направлення справи на новий розгляд стало відсутність у судових рішеннях, які переглядаються, висновків щодо наявності чи відсутності порушення відповідачами прав позивачів та не встановлення обставин, які б давали можливість дійти висновків, зокрема, про наявність чи відсутність підстав для застосування положень статті 388 Цивільного кодексу України, яка судами не була застосована.
Враховуючи викладене, вказані вище постанови Великої Палати Верховного Суду були прийняті за іншого матеріально-правового та процесуально-правового регулювання спірних правовідносин, та/або іншого предмета і підстав заявлених позовних вимог, та/або іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у ній доказів), ніж у даній справі. Відтак зазначені справи і справа № 910/6513/20 є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зважаючи на те, що наведена заявником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, Верховний Суд на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Управління справами Апарату Верховної Ради України на рішення Господарського суду міста Києва від 07.10.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.01.2021 у справі № 910/6513/20 в цій частині.
Додатковою підставою звернення до Верховного Суду з касаційною скаргою, стало, на думку скаржника, не дослідження судами зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: листів Державного підприємства "Державний будівельний комбінат Управління справами Апарату Верховної Ради України" від 25.03.2020 № 91-03/20 та 25.03.2020 № 92-03/20.
Так, скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково встановили дату, з якої Управління справами Апарату Верховної Ради України дізналося про порушення своїх прав, що призвело до неправильного застосування позовної давності у цій справі. Зокрема, підписання представником позивача 11.01.2017 та 12.01.2017 актів робочої комісії про прийняття в експлуатацію закінчених робіт за договором від 15.09.2016 № 9-248 не може свідчити про обізнаність позивача стосовно порушення відповідачем-1 процедури укладання цього договору.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 Цивільного кодексу України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).
Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.
При цьому за змістом зазначеної норми (статті 261 Цивільного кодексу України) законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.
Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.
Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.
Отже, при визначенні початку перебігу строку позовної давності суду слід з`ясовувати та враховувати обставини як щодо моменту, коли особа довідалась, так і щодо моменту, коли особа могла дізнатися (мала можливість дізнатися) про порушення свого права в їх сукупності, як обов`язкових складових визначення початку перебігу позовної давності.
Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин, що випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Як встановлено місцевим господарським судом та перевірено судом апеляційної інстанції, з наявних у матеріалах справи актів робочої комісії про прийняття в експлуатацію закінчених робіт по монтажу мережі радіофікації, про прийняття в експлуатацію пусконалагоджувальних робіт мережі радіофікації, про прийняття в експлуатацію закінчених робіт по монтажу мережі телефонного зв`язку від 11.01.2017, про прийняття в експлуатацію закінчених робіт по монтажу комп`ютерної мережі та про прийняття в експлуатацію закінчених пусконалагоджувальних робіт комп`ютерної мережі від 12.01.2017 вбачається, що про обставини існування договірних відносин відповідачів скаржнику було відомо ще у січні 2017 року, коли його представник - Е. Денисов - оцінював та приймав результати виконаних відповідачем-2 робіт.
Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що позивач мав реальну можливість довідатись про порушення своїх прав та інтересів спірним договором. Тобто про укладення відповідачами оскаржуваного договору без його попередньої згоди та з порушенням вимог законодавства у сфері публічних закупівель позивач міг дізнатись у день підписання наведених вище актів - 12.01.2017.
Водночас з позовом у даній справі позивач звернувся 06.05.2020 (відбиток поштового штемпеля на конверті), у зв`язку з чим колегія суддів погоджується з висновками судів про пропущення позивачем встановленого статтею 257 Цивільного кодексу України строку позовної давності, про застосування якого заявив відповідач-2 у відзиві на позов.
При цьому судами встановлено, що матеріали справи не містять доказів поважності причин пропущення позивачем строку позовної давності, у зв`язку з чим підстави для захисту порушеного права відсутні.
Доводи, викладені у касаційній скарзі в цій частині, колегією суддів Касаційного господарського суду відхиляються, оскільки є такими, що не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів (актів робочої комісії у сукупності з листами Державного підприємства "Державний будівельний комбінат Управління справами Апарату Верховної Ради України" від 25.03.2020 № 91-03/20 та 25.03.2020 № 92-03/20), що суперечить положенням статті 300 Господарського процесуального кодексу України.
Крім того, в обґрунтування вимог касаційної скарги, скаржник посилався на порушення судами першої та апеляційної інстанцій положень частини четвертої статті 191 Господарського процесуального кодексу України, що виявилось у неприйнятті процесуального рішення за результатами розгляду заяви Державного підприємства "Державний будівельний комбінат Управління справами Апарату Верховної Ради України" про визнання позову.
В силу положень пункту 1 частини другої статті 46 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) - на будь-якій стадії судового процесу.
Відповідно до частини четвертої статті 191 Господарського процесуального кодексу України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Відповідно до частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
При цьому суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду, зокрема, з`ясовує обставини, на які посилаються учасники справи як на підставу своїх вимог і заперечень; за клопотанням сторін та інших учасників справи вирішує питання про виклик свідків, призначення експертизи, витребування доказів, судових доручень щодо збирання доказів, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача; вчиняє інші дії, пов`язані із забезпеченням апеляційного розгляду справи (частина перша статті 267 Господарського процесуального кодексу України).
За змістом статті 232 Господарського процесуального кодексу України судовим рішенням є, зокрема, ухвали. Процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, у тому числі заяви про призначення експертизи вирішуються судом шляхом постановлення протокольних ухвал або ухвал, у яких відповідно до статті 234 цього Кодексу має бути зазначено, зокрема, мотиви, з яких суд дійшов висновків, постановляючи ухвалу.
Як з`ясовано Верховним Судом, 07.07.2020 до Господарського суду міста Києва надійшла заява Державного підприємства "Державний будівельний комбінат Управління справами Апарату Верховної Ради України" про визнання позову у справі № 910/6513/20, а 04.08.2020 - заперечення на відповідь на відзив, в яких відповідач-1 також просив суд задовольнити позов Управління справами Апарату Верховної Ради України та визнати недійсним оскаржуваний договір.
Враховуючи те, що Товариство з обмеженою відповідальністю "СВ-Телеком" як другий відповідач проти задоволення позовних вимог Управління справами Апарату Верховної Ради України повністю заперечувало, процесуально необхідними були дії суду першої апеляційної інстанції у вигляді постановлення ухвали про відмову у прийнятті визнання відповідачем-1 позову і продовження судового розгляду справи № 910/6513/20.
Разом з тим жодної ухвали про відмову у прийнятті визнання позову і продовження судового розгляду матеріали господарської справи не містять.
В апеляційній скарзі скаржник також посилався на ненадання правової оцінки судом першої інстанції заяві Державного підприємства "Державний будівельний комбінат Управління справами Апарату Верховної Ради України" про визнання позову.
Водночас Північний апеляційний господарський суд, переглядаючи судове рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, не взяв до уваги доводи скаржника та не надав оцінки залишенню Господарським судом міста Києва поза увагою наявної у матеріалах справи заяви відповідача-1.