ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Князєва В. С. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21)
за заявою ОСОБА_1 (далі - відповідачка) про перегляд за виключними обставинами постанови колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 серпня 2018 року (далі - заява про перегляд судового рішення)
у зв`язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) (далі також - рішення ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ) при вирішенні судом справи
у справі за позовом ОСОБА_2 (далі - позивач) до відповідачки за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідачки - Органу опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - третя особа), - про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (далі - Сполучене Королівство).
13 квітня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду заяву ОСОБА_1 про перегляд судового рішення задоволено. Постанову колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 серпня 2018 року скасовано й ухвалено нове рішення, згідно з яким касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року йухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року - без змін.
Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом (пункт 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
Велика Палата Верховного Суду вважала, що з урахуванням порушення статті 8 ЄКПЛ, яке констатовано у рішенні ЄСПЛ, відповідачка і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не стала адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішення національного суду, про перегляд якого просить відповідачка.
У своїх висновках Велика Палата Верховного Суду взяладо уваги, що суди першої й апеляційної інстанцій зробили їхні висновки, проаналізувавши показання допитаного в суді першої інстанції психолога, який пояснив, що проблем з адаптацією у дитини за місцем проживання та у дитячому садочку немає; дитина сприймає місце проживання в Україні постійним і комфортним для себе та своєї сім`ї; існує серйозний ризик того, що повернення до країни походження створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди. Учасники справи могли ставити запитання психологу під час його допиту на судовому засіданні у суді першої інстанції. Тому принцип змагальності під час дослідження вищевказаних доказів був додержаний, а достовірність висновків психолога перевірена під час його допиту (пункт 33 зазначеного рішення ЄСПЛ).
Із заявою про призначення експертизи для з`ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, за правилами статті 143 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, позивач до суду не звертався. За обставин цієї справи складені психологом як спеціалістом висновки є належними, допустимими та достатніми доказами.
Велика Палата Верховного Суду у своїх мотивах врахувала досліджені судами першої й апеляційної інстанцій докази, що мають значення для застосування пункту «b» першого абзацу статті 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Гаазька конвенція) та підтверджують наявність обґрунтованих ризиків заподіяння шкоди психіці дитини внаслідок її повернення до Сполученого Королівства.
На запитання Великої Палати Верховного Суду стосовно наявності підстав для з`ясування думки дитини, яка не досягла десятирічного віку, про можливість її повернення до місця проживання позивача у Сполученому Королівстві представники позивача та відповідача однаково зазначили, що такі підстави відсутні з огляду на недосягнення дитиною того віку та рівня зрілості, про які йде мова у Гаазькій конвенції.
Велика Палата Верхового Суду вважала, що факти, встановлені судами, а також наведені пояснення представника відповідачки підтверджують її доводи про відсутність у неї можливості вільно їздити до Сполученого Королівства у разі задоволення позову та розлучення із дитиною. За такої ситуації у суду тим більше немає підстав ставити під сумнів наявність ризиків, про які зазначив у письмових висновках психолог, допитаний у суді першої інстанції.
З урахуванням змісту цього рішення ЄСПЛ, фактів, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій, доказів, а також пояснень сторін, Велика Палата Верховного Суду вважала, що висновки колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, яка не взяла до уваги відповідні доводи відповідачки, не є належно обґрунтованими.
У контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, досліджені судами у цій справі належні та допустимі докази є достатніми для підтвердження заперечень відповідачки проти повернення дитини до Сполученого Королівства.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначала, що право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 ЄКПЛ. Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у пункті 2 цієї статті, та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.
Вказувала, що відмова у задоволенні позову у цій справі становить втручання у гарантоване статтею 8 ЄКПЛ право позивача, відсутні підстави виснувати про порушення такого права у світлі пункту 2 статті 8 ЄКПЛ; ґрунтується на приписах Гаазької конвенції, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини.
Отже, на думку Великої Палати Верховного Суду,за пунктом 2 статті 8 ЄКПЛ втручання у право позивача є таким, що встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови у поверненні дитини, зокрема через існування серйозного ризику заподіяння шкоди психіці дитини у разі її повернення.
Проте повністю з такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку.
За обставинами справи вбачається, що 10 квітня 2010 року позивач і відповідачка уклали шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Шеффілді (Південний Йоркшир, Сполучене Королівство) у подружжя народилася дитина, яка з того часу постійно проживала з позивачем і відповідачкою за адресою: АДРЕСА_1 ( АДРЕСА_1 ).
11 квітня 2012 року дитина у супроводі позивача та відповідачки прибула в Україну з метою відвідування родичів відповідачки. 22 квітня 2012 року позивач і відповідачка планували повернення до Сполученого Королівства, проте позивачеві довелося повернутися раніше - 14 квітня 2012 року.
Відповідачка з дитиною, які мали авіаквитки для повернення в обумовлену раніше дату, до Сполученого Королівства не повернулись. Відповідачка самостійно змінила місце проживання дитини з порушенням прав позивача, який ні усної, ні письмової згоди на зміну постійного місця проживання дитини не давав.
Відповідачка незаконно утримує дитину на території України, а тому на спірні правовідносини поширюються приписи Гаазької конвенції. Дії щодо утримування дитини в Україні порушують права піклування позивача.
10 серпня 2012 року позивач через Центральний орган Англії та Уельсу подав до Міністерства юстиції України заяву про повернення дитини.
12 вересня 2012 року на адресу Головного управління юстиції у м. Києві надійшли пояснення відповідачки, у яких вона повідомила, що відмовляється добровільно повертати дитину до Сполученого Королівства.
Справа судами розглядалася неодноразово. Ухвалювалися як рішення про задоволення позову, так і про відмову у задоволенні позову.
Остаточно, 27 травня 2016 року Печерський районний суд міста Києва ухвалив рішення, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року, згідно з яким у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за результатами психологічних досліджень дитина сприймає своє місце проживання в Україні постійним і комфортним; знаходиться у житлі, у якому створені необхідні для цього умови; відвідує дитячий садок; пройшла обряд хрещення у православній церкві. Тому існує ризик, що повернення до Сполученого Королівства завдасть шкоди психіці дитини.
Крім того, суд першої інстанції вказав, що спеціаліст - психолог Центру психологічної експертизи та психодіагностики Міжнародного інституту глибинної психології ОСОБА_3 - пояснила, що у дитини немає проблем із адаптацією за місцем проживання та у дитячому садочку; дитина сприймає таке місце в Україні постійним і комфортним для себе та своєї сім`ї; існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди, що підтверджується висновками за результатами психологічних досліджень від 12 лютого, 30 грудня 2013 року та 28 липня 2015 року.
Cуд апеляційної інстанції вказував, що звернення до суду з позовом є реалізацією прав позивача, проте наявні у справі матеріали доводять надання ним мовчазної згоди на утримування дитини матір`ю, оскільки «відсутні вимоги про повернення дитини до звернення до суду із такою заявою» відповідно до Гаазької конвенції.
Зазначав, що позивач не здійснював права піклування щодо дитини до моменту її переміщення, що підтверджує листування з Шеффілдським центром захисту від домашнього насильства; позивач не надав належних і допустимих доказів того, що він здійснював би такі права, якби не утримування дитини в Україні.
Погодився з висновками суду першої інстанції на підставі показань спеціаліста та складених ним висновків про існування серйозного ризику того, що повернення дитини батькові загрожуватиме завданням їй психічної шкоди.
29 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалив постанову, згідно з якою рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року скасував. Ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив: визнав незаконним утримання на території України дитини та зобов`язав повернути останню до Сполученого Королівства за адресою місця проживання позивача.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди першої й апеляційної інстанцій вдалися до з`ясування обставин, які не є предметом доказування у спорах про повернення дитини у контексті цілей Гаазької конвенції, зокрема: наявності чи відсутності у матері та батька житла у власності; можливості забезпечення належних умов для проживання малолітньої дитини; її ставлення до кожного з батьків; реалізації матір`ю батьківських обов`язків з догляду, утримання та виховання дитини в Україні.
Суд касаційної інстанції зазначав, що у справі не надано переконливих доказів того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання, спілкування з родичами, вивчення культури та мови країни походження загрожуватиме заподіянням дитині фізичної або психічної шкоди. Висновки судів попередніх інстанцій щодо існування серйозного ризику створення нетерпимої обстановки для дитини з боку позивача у Сполученому Королівстві ґрунтуються на припущеннях.
Після неповернення дитини у квітні 2012 року до Сполученого Королівства позивач вже у липні 2012 року звернувся до Центрального органу Англії та Уельсу за місцем постійного проживання дитини та до органів медіації, з якими відповідачка відмовилась контактувати. З моменту незаконного переміщення дитини до моменту звернення батька до суду минуло менше року, а тому суди першої й апеляційної інстанцій невиправдано застосували абзац другий статті 12 Гаазької конвенції, положення якого є виключними обставинами лише в разі, коли процедура повернення розпочата після спливу річного терміну з моменту викрадення дитини. Тому неповернення дитини протягом шести тижнів із дати початку процедур, передбачених Гаазькою конвенцією, не є підставою для відмови у поверненні дитини.
Зазначав, що відповідачка на законних підставах вивезла сина з держави його постійного місця проживання, але подальше утримання дитини на території України без отримання згоди батька є підставою для застосування передбаченого Гаазькою конвенцією механізму, згідно з яким дитину треба повернути до Сполученого Королівства.
Суд касаційної інстанції також вказував на те, що, визнавши фактично, що дитина з 2012 року утримується на території України незаконно, суди попередніх інстанцій безпідставно застосували одночасно кілька передбачених статтями 12 і 13 Гаазької конвенції виняткових підстав для відмови у поверненні дитини до держави її постійного місця проживання. Вони неправильно витлумачили положення Гаазької конвенції стосовно винятків, передбачених у статтях 12, 13 (a) і 13 (b), вдалися до з`ясування обставин, які не входять до предмета доказування у такій категорії справ, і відмовили у поверненні дитини без законних та достатніх на те підстав.
Позивач не мав ефективного засобу юридичного захисту відповідно до статті 13 ЄКПЛ, оскільки суди допустили надмірно тривале провадження у справі та не розглянули питання повернення дитини «протягом шести тижнів, як то рекомендує Гаазька конвенція».
28 січня 2021 року за зверненням відповідачки та дитини ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) щодо порушення Україною зобов`язань за статтею 8 ЄКПЛ у її процесуальному аспекті. Згідно із цим рішенням оголосив заяву прийнятою. За статтею 41 ЄКПЛ зобов`язано Україну впродовж трьох місяців сплатити заявникам спільно: 1 200 (одну тисячу двісті) євро як відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; 1 500 (одну тисячу п`ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, як компенсацію витрат на правову допомогу; 30 (три