Ухвала суду № 695/867/17 від 28.04.2021 про встановлення факту, що має юридичне значення

У Х В А Л А

28 квітня 2021 року

м. Київ

Справа № 695/867/17

Провадження № 14-58цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.

перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду

цивільної справи за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2017 року у складі судді Середи Л. В. та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 24 травня 2017 року у складі колегії суддів Фетісової Т. Л., Бородійчука В. Г., Василенко Л. І. та

ВСТАНОВИЛА:

23 березня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення: факту його поранення при виконанні обов`язку військової служби 18 лютого 2015 року на території Донецької області в районі селища Логвинове внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Заява мотивована тим, що 28 серпня 2014 року на підставі Указу Президента України від 21 липня 2014 року № 607/2014 "Про часткову мобілізацію" його призвано на військову службу у військову частину В3002. З 29 вересня 2014 року його переведено до військової частини 3017, яку в жовтні 2014 року передислоковано до м. Мелітополя Запорізької області, а згодом до с. Кримського, що знаходиться у Новоайдарському районі Луганській області, та потім до м. Дебальцева Горлівського району Донецької області.

18 лютого 2015 року в ході бойових дій у зоні проведення антитерористичної операції в районі с. Логвинового Бахмутського району Донецької області він потрапив у засідку противника і під час перестрілки отримав вогнепальне поранення.

28 березня 2017 року ухвалою Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області відмовлено у відкритті провадження у цій справі.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що юридичний факт поранення при виконанні обов`язку військової служби не може встановлюватися у справах окремого провадження.

24 травня 2017 року ухвалою Апеляційного суду Черкаської області апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 відхилено, ухвалу Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2017 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції керувався тим, що, встановивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, та ухвалив у справі законне й обґрунтоване рішення.

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 24 травня 2017 року і направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не з`ясували суті його заяви, оскільки він просив установити не просто факт його поранення при виконанні обов`язку військової служби, а факт такого поранення внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Установлення такого факту в інший, позасудовий, спосіб законодавством не передбачено, тому він позбавлений можливості його встановити інакше, ніж шляхом звернення до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, та не може скористатися своїм правом отримати допомогу гуманітарних та інших міжнародних організацій.

22 червня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у цій справі.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

20 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.

04 липня 2019 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.

17 березня 2021 року колегією суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Судупостановлено ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 ЦПК України, оскільки існують різні підходи Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду до визнання певних подій юридичними фактами, тому справа містить виключну правову проблему і питання, яке потребує пояснення, а саме: чи підлягає встановленню в судовому порядку юридичний факт поранення фізичної особи внаслідок збройної агресії Російської Федерації щодо України.

Обґрунтування підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Вказуючи на наявність виключної правової проблеми у цій справі, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду послалася на постанови Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 285/3000/17-ц (провадження № 61-46св18), від 23 січня 2019 року у справі № 127/16029/18 (провадження № 61-43781св18), від 18 грудня 2019 року у справі № 638/17042/18 (провадження № 61-7525св19), від 16 липня 2020 року у справі № 711/7922/17 (провадження № 61-41461св18), від 14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16-ц (провадження № 61-4043св18), від 06 червня 2018 року у справі № 428/13977/16-ц (провадження 61-3831св18) та постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 536/1039/17 (провадження № 14-610цс18), від 27 березня 2019 року у справах № 569/7589/17 (провадження № 14-560цс18) та № 310/8703/17 (провадження № 14-98цс19), від 10 квітня 2019 року у справах № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) та № 162/760/17 (провадження № 14-550цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18 (провадження № 14-215цс19), від 03 липня 2019 року у справі № 233/2929/17 (провадження № 14-284цс19), від 08 листопада 2019 року у справі № 161/853/19 (провадження № 14-481цс19), від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18 (провадження № 14-505цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц (провадження № 14-354цс19).

Так, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у справі № 285/3000/17-ц про встановлення юридичного факту поранення внаслідок збройної агресії Російської Федерації щодо України прийняв постанову від 18 липня 2018 року, якою скасував судові рішення судів попередніх інстанцій про відмову заявникові у встановленні вказаного юридичного факту та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на те, що суд першої інстанції належним чином не з`ясував суті вимог заявника, зокрема: для встановлення якого саме юридичного факту він звернувся до суду - факту поранення чи факту збройної агресії Російської Федерації, внаслідок якої він отримав поранення. Апеляційний суд на порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України 2004 року належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, не зазначив конкретних обставин і фактів, що їх спростовують, та дійшов передчасного висновку про відмову в її задоволенні. У вказаній постанові суд касаційної інстанції вказав, що метою встановлення цього факту є отримання заявником статусу жертви міжнародного збройного конфлікту з подальшим отриманням допомоги від гуманітарних організацій. При цьому заявник акцентував увагу на відсутності іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між отриманням ним поранення та військовою агресією Російської Федерації, оскільки такий порядок законодавством не визначено.

У постановівід 23 січня 2019 року у справі № 127/16029/18 за заявою про встановлення юридичного факту поранення внаслідок збройної агресії Російської Федерації щодо України Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вказав, що факт поранення в судовому порядку встановлений бути не може, проте, обґрунтовуючи необхідність встановлення факту того, що поранення при виконанні військової служби внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, заявник акцентував увагу на відсутності іншого (позасудового) способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між отриманням ним пораненням та військовою агресією Російської Федерації, оскільки такий порядок законодавством не визначено. Отже, по суті факт поранення був обґрунтуванням необхідності встановлення іншого факту, який суд не уточнив, а зі змісту обґрунтування заяви вбачається встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України, внаслідок якої заявник отримав поранення з наведенням мотивів, для чого йому й необхідне встановлення такого факту. Суд першої інстанції зазначених вимог не врахував, належним чином не з`ясував суті вимог заявника, зокрема, для встановлення якого юридичного факту він звернувся до суду - факту поранення чи факту збройної агресії Російської Федерації, внаслідок якої він отримав поранення, та дійшов передчасного висновку про те, що така заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд на порушення вимог статей 367, 382 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, не зазначив конкретних обставин і фактів, що їх спростовують. Вказавши, що законодавством визначений позасудовий порядок установлення факту, про встановлення якого просить заявник, апеляційний суд не вказав та не конкретизував, який саме це порядок. У зв`язку із зазначеним суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів попередніх інстанцій та передав справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

У постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 638/17042/18 за заявою про встановлення юридичного факту розвинення хвороби внаслідок збройної агресії Російської Федерації щодо України Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що заявник просив установити цей факт з метою отримання статусу жертви міжнародного збройного конфлікту з подальшим отриманням допомоги від гуманітарних організацій. Верховний Суд вказав, що факт розвинення захворювання (хвороби) в судовому порядку встановлений бути не може, проте, обґрунтовуючи необхідність встановлення факту розвинення хвороби при виконанні обов`язку військової служби по охороні ділянки державного кордону України внаслідок збройної агресії Російської Федерації, заявник акцентував увагу на відсутності іншого (позасудового) способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між розвиненим у нього захворюванням та військовою агресією Російської Федерації, оскільки такий порядок законодавством не визначено. Суд першої інстанції зазначених вимог не врахував, належним чином не з`ясував мету, для якої заявнику необхідно встановлення вказаного факту, суть вимог заявника, зокрема: для встановлення якого юридичного факту він звернувся до суду - факту розвинення захворювання чи факту збройної агресії Російської Федерації, внаслідок якої, за його твердженням, він отримав захворювання, та дійшов передчасного висновку про те, що така заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.У зв`язку із цим суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів попередніх інстанцій та передав справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

У справі № 711/7922/17 заявниця просила встановити юридичний факт загибелі її сина внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, розглянувши вказану справу, у постанові від 16 липня 2020 року зазначив, що судами встановлена наявність у заявниці достатньо переконливих доказів того, що її син загинув під час проведення антитерористичної операції (далі - АТО), та зробив обґрунтований висновок про відсутність у заявниці перепон для підтвердження факту загибелі її сина внаслідок проведення АТО. Також колегія суддів зробила висновок, що суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що юридичний факт, про встановлення якого порушує питання заявниця (наявність збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації), є загальновідомим та не підлягає встановленню в порядку окремого провадження. У зв`язку зі смертю сина було видано свідоцтво про смерть, а причина смерті не може бути встановлена у судовому порядку.

У постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16-ц та від 06 червня 2018 року у справі № 428/13977/16-ц колегії суддів задовольнили заяви про встановлення факту, що вимушене переселення з окупованої території відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області, зробивши висновки про те, що суди попередніх інстанцій всупереч вищевказаним положенням закону та нормам статей 212, 214, 234, 315 ЦПК України 2004 року не звернули уваги на те, що встановлення факту, що має юридичне значення, а саме: що вимушене переселення заявників з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого (позасудового) способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації. Суди, відмовляючи в задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично позбавили заявників права на встановлення причини їх внутрішнього переселення.

23 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 536/1039/17 (провадження № 14-610цс18) за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту втрати заявником статусу громадянина України - резидента і набуття статусу громадянина України - нерезидента, у якій вказала, що заявник не обґрунтовував, для відновлення яких саме порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів йому необхідно, щоби суд встановив факти втрати статусу громадянина-резидента та набуття статусу громадянина-нерезидента. З огляду на зміст заяви про встановлення факту заявник прагнув установити у суді цей факт для уникнення в майбутньому ймовірного порушення, невизнання чи оспорення його прав, зокрема, у випадках подвійного оподаткування доходів заявника, отриманих й оподаткованих у Республіці Болгарії, а також ввезення на територію України транспортного засобу особистого користування, зареєстрованого у Республіці Болгарії, на строк, що перевищує 60 днів протягом одного року. Жодних доводів про те, що будь-яка із заінтересованих осіб порушує, не визнає чи оспорює права заявника, як і про те, що є обґрунтовані фактами ризики їх порушення, невизнання чи оспорювання, у зазначеній заяві, як і в касаційній скарзі, немає. Велика Палата Верховного Суду вказала, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про закриття провадження у справі, оскільки вимога про встановлення таких фактів не може розглядатися у судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника. Указані факти можуть бути встановлені судом, зокрема, під час розгляду справ щодо оподаткування доходів заявника чи порушення ним митних правил, а не в окремому чи позовному провадженні за правилами цивільного судочинства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 569/7589/17 (провадження № 14-560цс18) за заявою про встановлення факту проживання заявника на території зони гарантованого добровільного відселення, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, зроблено висновок про те, що не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, оскільки законодавством передбачено позасудовий порядок встановлення факту постійного проживання на територіях радіоактивного забруднення, який надає право на передбачені законом пільги. Установлений нормативно-правовими актами порядок призначення пенсії на пільгових умовах передбачає і встановлення органом Пенсійного фонду України (далі - ПФУ) відповідного факту, а рішення вказаного органу щодо призначення підлягає оскарженню у встановленому законом порядку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 162/760/17 (провадження № 14-550цс18) за заявою про встановлення факту постійного проживання заявника на території зони гарантованого добровільного відселення, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, зроблено висновок про те, що судами не можуть розглядатися заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, оскільки законом передбачено позасудовий порядок установлення юридичного факту, про який просить заявник. Заявник має можливість одержати документ, що засвідчує цей факт, звернувшись до вищевказаних органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Також установлено, що між заявником і заінтересованими особами виник спір з приводу призначення заявнику пенсії на пільгових умовах, тому заява не підлягає розгляду в порядку окремого провадження, а спір між заявником та управлінням ПФУ, сільською радою щодо права на призначення пенсії на пільгових умовах підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 310/8703/17 (провадження № 14-98цс19) за заявою про встановлення факту залучення заявника до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції (далі - Чорнобильська АЕС, ЧАЕС) зроблено висновок, що заявник звернувся до суду з метою отримання доказу, який підтверджував би правомірність його дій, спрямованих на отримання статусу інваліда війни. Тому правильним є висновок судів про те, що оскільки законодавство передбачає спеціальний порядок встановлення статусу інваліда війни, то в окремому провадженні не може бути встановлений юридичний факт залучення заявника до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, який фактично підтвердить належність заявника до інвалідів війни. У випадку якщо заінтересована особа отримала від заявника документи, які підтверджують факт його залучення до формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, проте надала відмову, яку заявник, маючи документальні підтвердження зазначеного факту, вважає безпідставною, він може оскаржити такі дії заінтересованої особи до адміністративного суду, до повноважень якого належить, зокрема, перевірка законності й обґрунтованості відмови заінтересованої особи та оцінка наданих їй заявником документів як доказів його залучення до формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме порушення права заявника на захист під час розгляду кримінальної справи у суді касаційної інстанції вказано, що суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок, що вказане питання щодо права на захист підсудного має розглядатися під час судового розслідування (кримінального провадження) за правилами кримінального процесуального судочинства, тому обґрунтовано закрили провадження у справі на підставі частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки така справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Поряд із цим Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вимога заявника про встановлення факту порушення його права на захист під час розгляду кримінальної справи у суді касаційної інстанції стосується вчинення (невчинення) судом передбачених процесуальним законом дій. Закони України не передбачають можливості розгляду в суді заяв про визнання чи встановлення фактів незаконності дій/бездіяльності іншого суду під час вирішення та розгляду справ, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Зробила висновок, що встановлення судом вказаного факту за такою вимогою буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом, тому такі вимоги не можуть розглядатися шляхом встановлення такого факту за правилами будь-якого судочинства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18 (провадження № 14-215цс19) за заявою про встановлення факту належності до єврейської національності зроблено висновок, що національна належність особи є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою. Фіксація факту національності особи в документі, що її посвідчує, чи в актових записах цивільного стану створила би перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила б таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу. За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у зв`язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 233/2929/17 (провадження № 14-284цс19) за заявою про встановлення факту участі заявника у бойових діях із захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України та безпосередньої участі в АТО для отримання статусу учасника бойових дій суд зробив висновок, що заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки законодавство передбачає позасудову процедуру підтвердження особою її участі в бойових діях з метою отримання статусу учасника бойових дій, визначено орган, який уповноважений приймати таке рішення, встановлено перелік документів, необхідних для підтвердження участі особи в бойових діях. Перекладання на суд функцій такого органу суперечило б вимогам закону, створило б умови для уникнення встановленої законодавством процедури отримання статусу учасника бойових дій та поставило б у нерівні умови осіб, які отримують такий статус з дотриманням цієї процедури. Проте особа, якій рішенням уповноваженого органу (комісії) відмовлено у визнанні учасником бойових дій, не позбавлена права звернутися до суду з метою оскарження такого рішення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 161/853/19 (провадження № 14-481цс19) за заявою про встановлення факту безпосередньої участі заявника у проведення АТО та бойових діях зроблено висновок про те, що не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов`язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород. Відмова відповідного органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку, передбаченому законом. Порядок встановлення факту участі особи у бойових діях, у тому числі під час АТО на сході України, визначений Порядком надання статусу учасника бойових дій особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 413 (далі - Порядок № 413), тому суди дійшли вірного висновку про те, що заява про встановлення юридичного факту, який просить встановити заявник, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18 (провадження № 14-505цс19) за заявою про встановлення факту допущення описки щодо дати народження заявника у списку евакуйованих із зони відчуження громадян судом вказано, що чинним законодавством передбачено позасудовий порядок встановлення факту постійного проживання на територіях радіоактивного забруднення, який надає право на передбачені законом пільги. Установлений нормативно-правовими актами порядок призначення пенсії на пільгових умовах передбачає і встановлення органом ПФУ відповідного факту, а рішення вказаного органу щодо призначення пенсії на пільгових умовах підлягає оскарженню у встановленому законом порядку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц (провадження № 14-354цс19) за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме того, що заявниця разом з матір`ю була піддана репресіям згідно з рішенням особливої наради при Міністрі Державної Безпеки СРСР від 11 грудня 1946 року, перебувала у засланні та має бути реабілітована згідно зі статтею 1 Закону України від 17 квітня 1991 року № 962-XII "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" (далі - Закон № 962-XII) зроблено висновок про те, що підставою для звернення із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, стала відмова прокуратури надати заявниці довідку про реабілітацію за статтею 1 Закону № 962-XII, хоча мати заявниці (з якою вона, не будучи засудженою, відбувала заслання) отримала саме таку довідку. Тобто заявниця фактично оспорює правомірність дій прокуратури, яка щодо однієї сім`ї, що відбувала заслання, видала довідки про реабілітацію за різними статтями Закону № 962-XII: матері заявниці, засудженій позасудовим органом, видала довідку про реабілітацію на підставі статті 1 Закону № 962-XII, а заявниці - про реабілітацію на підставі статті 3 Закону № 962-XII. Оскільки законодавство України передбачає спеціальний порядок встановлення статусу реабілітованої особи, то юридичний факт реабілітації особи за конкретною статтею Закону № 962-XII не може бути встановлений за правилами цивільного судочинства в окремому провадженні. У разі якщо особа отримала від прокуратури документ, який підтверджує факт її реабілітації, проте не погоджується з обраною для реабілітації юридичною підставою, ця особа може оскаржити відповідні дії прокуратури до адміністративного суду, до повноважень якого належить, зокрема, перевірка законності й обґрунтованості дій відповідного суб`єкта владних повноважень у сфері публічно-правових відносин.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що при зверненні до суду із заявою про встановлення юридичного факту важливе значення має мета його встановлення, оскільки саме вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи передбачає він правові наслідки. Вирішальним є не так встановлення самого факту, як встановлення наслідків його настання та юридичне значення для розвитку правових відносин.

ОСОБА_1 звернувся до суду з метою встановлення факту, що має юридичне значення, у порядку, передбаченому статтею 315 ЦПК України. Метою встановлення такого факту є визначення статусу заявника як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (далі - Конвенція), яка набрала чинності 21 жовтня 1950 року, ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР від 03 липня 1954 року, тобто отримати статус жертви міжнародного збройного конфлікту, з подальшим отримання допомоги від гуманітарних організацій.

Колегія суддів зазначила, що факт поранення в судовому порядку встановлений бути не може, проте, обґрунтовуючи необхідність установлення факту того, що поранення при виконанні військової служби 17 березня 2015 року в районі с. Логвинового, що в Донецькій області, він отримав внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, заявник акцентував на відсутності іншого (позасудового) способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між отриманням ним поранення та військовою агресією Російської Федерації, оскільки такий порядок законодавством не визначений.

По суті факт поранення був обґрунтуванням необхідності встановлення іншого факту, який суд не уточнив. Зі змісту аргументування заяви вбачається необхідність установлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України, внаслідок якої заявник отримав поранення, з наведенням мотивів, для чого йому необхідне встановлення такого факту.

Підсумувавши, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що у зв`язку з різними підходами Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду до визнання певних подій юридичними фактами та певної сукупності подій і їх правових наслідків (юридичних складів) виключна правова проблема полягає у розв`язанні такого питання: чи підлягає встановленню в судовому порядку юридичний факт (юридичний склад) поранення фізичної особи внаслідок збройної агресії Російської Федерації щодо України.

Обґрунтування позиції Великої Палати Верховного Суду.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Вирішуючи питання про прийняття справи до провадження, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що таке окреме провадження.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини другої статті 293 ЦПК України).

Аналогічні положення містилися в частині першій статті 234 та пункті 5 частини другої статті 234 ЦПК України 2004 року (у редакції на час постановлення судом першої інстанції оскаржуваної ухвали).

Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Аналогічні положення містилися в частинах першій та другій статті 256 ЦПК України 2004 року (у редакції на час постановлення судом першої інстанції оскаржуваної ухвали).

Перелік юридичних фактів, що підлягають установленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України (статті 256 ЦПК України 2004 року), не є вичерпним.

При цьому не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов`язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород. Відмова відповідного органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в установленому законодавством порядку.

З аналізу статті 315 ЦПК України (статті 256 ЦПК України 2004 року) убачається, що в порядку цивільного судочинства підлягають встановленню факти, які мають юридичне значення при вирішенні значної кількості категорії спорів та є різноплановими і врегульовані нормами різних законів, які унормовують різні галузі права.

При цьому при вирішенні конкретної справи необхідно керуватися лише тим законодавством, яке врегульовує саме правовідносини, які є предметом визначеної справи.

Закон, що регулює інші правовідносини, може бути застосовано лише у разі відсутності належного законодавчого урегулювання спірних правовідносин і за подібності цих правовідносин та можливості застосування аналогії закону чи аналогії права.

Велика Палата Верховного Суду вважає висновки колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно із частиною п`ятою статті 403 ЦПК України помилковими.

Зазначена колегією суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду судова практика Великої Палати Верховного Суду не є релевантною, оскільки у постановах не вирішувалося питання про встановлення факту поранення та причинно-наслідкового зв`язку між пораненням та збройною агресією Російської Федерації проти України, а саме:

- у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 536/1039/17 (провадження № 14-610цс18) за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту втрати заявником статусу громадянина України - резидента і набуття статусу громадянина України - нерезидента, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про неможливість установлення факту втрати заявником статусу громадянина України - резидента і набуття статусу громадянина України - нерезидента;

- у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 569/7589/17 (провадження № 14-560цс18) та від 10 квітня 2019 року у справі № 162/760/17 (провадження № 14-550цс18) за заявами про встановлення факту постійного проживання заявника на території зони гарантованого добровільного відселення, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що заява про встановлення факту проживання заявника на території зони гарантованого добровільного відселення, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, не може розглядатися судами, оскільки законодавством передбачено позасудовий порядок встановлення факту постійного проживання на територіях радіоактивного забруднення, який надає право на передбачені законом пільги;

- постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 310/8703/17 (провадження № 14-98цс19) за заявою про встановлення факту залучення заявника до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС зроблено висновок, що законодавство передбачає спеціальний порядок встановлення статусу інваліда війни, то в окремому провадженні не може бути встановлений юридичний факт залучення заявника до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, який фактично підтвердить належність заявника до інвалідів війни;

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме порушення права заявника на захист під час розгляду кримінальної справи у суді касаційної інстанції, Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок, що встановлення такого факту буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом, тому такі вимоги не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства;

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18 (провадження № 14-215цс19) за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту належності до єврейської національності, Великою Палатою Верховного Суду зроблено правовий висновок про неможливість встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності;

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18 (провадження № 14-505цс19) за заявою про встановлення факту допущення описки щодо дати народження заявника у списку евакуйованих із зони відчуження громадян судом зазначено, що чинним законодавством передбачено позасудовий порядок встановлення факту постійного проживання на територіях радіоактивного забруднення, який надає право на передбачені законом пільги;

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц (провадження № 14-354цс19) за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме того, що заявниця разом із матір`ю була піддана репресіям згідно з рішенням особливої наради при Міністрі Державної Безпеки СРСР від 11 грудня 1946 року, перебувала у засланні та має бути реабілітована згідно зі статтею 1 Закону № 962-XII, Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок про те, що законодавство України передбачає спеціальний порядок встановлення статусу реабілітованої особи, тому юридичний факт реабілітації особи за конкретною статтею Закону № 962-XII не може бути встановлений за правилами цивільного судочинства в окремому провадженні.

Таким чином, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 536/1039/17 (провадження № 14-610цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 569/7589/17 (провадження № 14-560цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 310/8703/17 (провадження № 14-98цс19), від 10 квітня 2019 року у справах № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) та № 162/760/17 (провадження № 14-550цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18 (провадження № 14-215цс19), від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18 (провадження № 14-505цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц (провадження № 14-354цс19) зроблені висновки щодо можливості/неможливості встановлення в судовому порядку інших фактів, що мають юридичне значення, відмінних від юридичного факту, який ОСОБА_1 просить встановити в цій справі, а саме факту його поранення внаслідок збройної агресії Російської Федерації щодо України.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду послався на наявність великої кількості справ щодо встановлення юридичних фактів та причинно-наслідкового зв`язку.

Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. Тобто саме на Велику Палату Верховного Суду покладено обов`язок висловлення правових позицій з приводу розгляду, у зазначеному випадку, цивільних справ.

Великою Палатою Верховного Суду вже висловлювалася правова позиція щодо неможливості встановлення в судовому порядку юридичного факту поранення.

ОСОБА_1 звернувся до суду з метою встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту його поранення при виконанні обов`язку військової служби 18 лютого 2015 року на території Донецької області в районі селища Логвинового внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Фактичною підставою звернення до суду стала необхідність встановлення причинного зв`язку між пораненням та збройною агресією Російської Федерації проти України з метою подальшого отримання допомоги від гуманітарних організацій і пенсії як ветерану війни (особі з інвалідністю внаслідок війни), який брав участь в АТО.

Статтею 4 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон № 3551-ХІІ) передбачено, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.

Згідно з пунктом 11 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа військовослужбовців (резервістів, військовозобов`язаних) Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовців військових прокуратур, осіб рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення АТО центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, поліцейських, осіб рядового, начальницького складу, військовослужбовців Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України та стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в АТО, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах АТО у період її проведення, під час безпосередньої участі у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, а також працівників підприємств, установ, організацій, які залучалися до забезпечення проведення АТО, до забезпечення здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримуваннязбройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях і стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час забезпечення проведення АТО безпосередньо в районах та у період її проведення, під час забезпечення здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів.

Порядок надання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни особам, зазначеним, зокрема, у пункті 11 частини другої цієї статті, визначається Кабінетом Міністрів України (пункт 15 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ).

В абзаці другому пункту 2 Порядку надання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни особам, які отримали інвалідність внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх проведення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2015 року № 685 (далі - Порядок № 685) визначено, що статус особи з інвалідністю внаслідок війни надається, зокрема, військовослужбовцям (резервістам, військовозобов`язаним) Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, військовослужбовцям військових прокуратур, поліцейським, особам рядового і начальницького складу, військовослужбовцям МВС, Управління державної охорони, Держспецзв`язку, ДСНС, Державної кримінально-виконавчої служби, особам рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення АТО ДФС, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в АТО, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах АТО у період її проведення, під час безпосередньої участі у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів.

У підпункті 2 пункту 4 Порядку № 685 передбачено, що підставою для надання особам статусу особи з інвалідністю внаслідок війни для осіб, зазначених, зокрема, в абзаці другому пункту 2 цього Порядку № 685 є: довідка медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності; документи про безпосередню участь особи, яка захищала незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України та брала безпосередню участь в АТО, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах АТО у період її проведення, здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів.

Відповідно до пункту 7 Порядку № 685 рішення про надання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни приймається органами соціального захисту населення у місячний строк з дня подання документів. Рішення органу соціального захисту населення може бути оскаржене в судовому порядку (абзац п`ятий пункту 8 Порядку № 685).

Ці норми законодавства враховані Великою Палатою Верховного Суду при формулюванні висновків про застосування норм права, які регулюють спірні правовідносини, зроблених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 233/2929/17 (провадження № 14-284цс19), від 08 листопада 2019 року у справі № 161/853/19 (провадження № 14-481цс19) та від 27 березня 2019 року у справі № 310/8703/17 (провадження № 14-98цс19).

Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 233/2929/17 (провадження № 14-284цс19) за заявою про встановлення факту участі заявника у бойових діях із захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України та безпосередньої участі в АТО для отримання статусу учасника бойових дій вказано, що з аналізу норм Порядку № 413 та Положення про комісії Міністерства оборони України з питань розгляду матеріалів про визнання учасників бойових дій, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 7 травня 2015 року № 200 (далі - Положення), встановлення факту участі особи в АТО є складовою процесу надання їй статусу учасника бойових дій, для якого визначений позасудовий порядок, який здійснюють спеціально уповноважені на це органи (комісії, міжвідомчі комісії). Насамперед передбачено звернення особи, яка претендує на надання статусу учасника бойових дій, до комісії, а в разі відмови в наданні такого статусу особа має право звертатися до суду для оскарження рішення комісії, у тому числі щодо встановлення факту участі в АТО чи інших подіях, які дають право на визнання його учасником бойових дій. Під час вирішення комісією питання про надання особі статусу учасника бойових дій підлягають дослідженню ті самі обставини, на які заявник послався, обґрунтовуючи заяву про встановлення факту його участі у бойових діях.

Розгляд такої заяви судом є фактично перебиранням на себе органом судової влади функції, яку покладено на спеціально уповноважений орган, що має відповідну компетенцію. При цьому вказано, що заявник не навів обставин, які б свідчили про неможливість отримання документа, що посвідчує його участь у бойових діях в інший спосіб. Адже в силу положень Порядку № 413 та Положення показання певних осіб, визначених ними, входить до переліку документів, які підтверджують участь у бойових діях та надаються до відповідної комісії для підтвердження такої участі.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що заява про встановлення факту участі заявника у бойових діях та безпосередньої участі в АТО не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки законодавство передбачає позасудову процедуру підтвердження особою її участі в бойових діях з метою отримання статусу учасника бойових дій, визначено орган, який уповноважений приймати таке рішення, встановлено перелік документів, необхідних для підтвердження участі особи в бойових діях. Перекладання на суд функцій такого органу суперечило б вимогам закону, створило б умови для уникнення встановленої законодавством процедури отримання статусу учасника бойових дій та поставило б у нерівні умови осіб, які отримують такий статус з дотриманням цієї процедури. Проте особа, якій рішенням уповноваженого органу (комісії) відмовлено у визнанні учасником бойових дій, не позбавлена права звернутися до суду з метою оскарження такого рішення.

У цій справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що заява про встановлення юридичного факту безпосередньої участі заявника у проведенні АТО та бойових діях не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Вказала, що порядок встановлення факту участі особи у бойових діях, у тому числі під час АТО на сході України, визначений Порядком № 413, відповідно до абзацу третього пункту 2 якого статус учасника бойових дій надається особам, які у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, брали безпосередню участь в АТО, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах АТО у період її проведення, за умови, що в подальшому такі добровольчі формування згідно з переліком, визначеним Антитерористичним центром при СБУ та Генеральним штабом Збройних Сил, були включені до складу Збройних Сил, МВС, Національної поліції, Національної гвардії та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів. Згідно з абзацом другим пункту 6 Порядку № 413 для надання статусу учасника бойових дій: особам, зазначеним в абзацах 2 і 3 пункту 2 цього Порядку № 413, які брали участь в АТО, командири (начальники) військових частин (органів, підрозділів) або інші керівники підприємств, установ та організацій у місячний строк після завершення особами виконання завдань АТО в районах її проведення (після видання відповідного наказу керівника Антитерористичного центру при СБУ або особи, яка його заміщує, першого заступника чи заступника керівника Антитерористичного центру при СБУ) зобов`язані подати на розгляд комісії, утвореної міністерством, центральним органом виконавчої влади чи іншим державним органом, у підпорядкуванні яких перебували військові частини (органи, підрозділи), установи та заклади, у складі яких проходили службу особи, довідки за формою згідно з додатком 1 та документи, передбачені пунктом 4 Порядку № 413, які є підставою для надання особам статусу учасника бойових дій. У разі коли місце постійної дислокації військової частини (органу, підрозділу) або підприємства, установи та організації розташоване безпосередньо в районі проведення АТО, документи командирами (начальниками) або іншими керівниками підприємств, установ та організацій подаються на розгляд комісії не раніше ніж через 30 календарних днів після зарахування осіб до списків військової частини (органу, підрозділу) або підприємства, установи та організації чи призначення їх на відповідні посади.

Саме в довідці про безпосередню участь особи в АТО, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України зазначається період, в якій особа безпосередньо брала участь в АТО, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі/районах проведення АТО.

Отже, наявні висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені в раніше ухвалених рішеннях Великої Палати Верховного Суду, в яких вона послідовно й однозначно висловилася з приводу неможливості встановлення в судовому порядку факту поранення.

Крім того, у цій справі сам позивач зазначав, що його участь в АТО, забезпечення її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України підтверджується довідкою № 3799 від 09 вересня 2015 року, випискою з акту огляду МСЕК, посвідченням учасника бойових дій серії МВ № 010252 від 13 травня 2015 року.

І як у позові, так і в апеляційній та касаційній скаргах ОСОБА_1 наполягав на необхідності встановлення факту отримання поранення внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, тобто причини поранення.

Посилання колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на практику цього касаційного суду на можливість прийняття до розгляду вказаної справи не впливає, оскільки у частинах першій та другій статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів із цієї ж палати або у складі такої палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Тобто випрацювання єдиної практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у вказаній категорії справ є компетенцією судової палати чи об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.

Згідно із частиною шостою статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.

Також суди іншої юрисдикції по-іншому не вирішували подібні заяви, то підстав для прийняття справи до провадження не вбачається.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.

Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

................

Перейти до повного тексту