Постанова
іменем України
12 травня 2021 року
м. Київ
справа № 520/1024/16-к
провадження № 51-5917км20
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Ковтуновича М. І.,
суддів Луганського Ю. М., Фоміна С. Б.,
за участю:
секретаря судового засідання Лагоди І. О.,
прокурора Рибачук Г. А.,
у режимі відеоконференції:
захисника Потопальського С. М.,
засудженої ОСОБА_1,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженої ОСОБА_1 на вирок Київського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2019 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015160480005811, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки м. Одеси та проживаючої у цьому АДРЕСА_1,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ст. 166, ч. 2 ст. 121 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Київського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2019 року ОСОБА_1 визнано винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ст. 166, ч. 2 ст. 121 КК, і призначено їй покарання за: ст. 166 КК - у виді обмеження волі на строк 3 роки; ч. 2 ст. 121 КК - у виді позбавлення волі на строк 8 років. На підставі ч. 1 ст. 70 цього Кодексу за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_1 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК ОСОБА_1 зараховано строк попереднього ув`язнення в межах цього кримінального провадження з 19 листопада 2015 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.
Ухвалено обчислювати початок строку відбуття покарання ОСОБА_1 з 19 листопада 2015 року.
Вирішено питання щодо речових доказів у кримінальному провадженні.
За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватою і засуджено за те, що вона, будучи матір`ю малолітньої ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, допустила злісне невиконання встановлених законом обов`язків по догляду за своєю дитиною, а саме: з моменту народження дочки своєчасно не оформила свідоцтва про народження дитини; зловживала спиртними напоями; систематично залишала впродовж тривалого часу дочку без будь-якого нагляду, тим самим не створювала їй безпечних умов перебування за місцем проживання; не забезпечувала належного харчування дитини; не піклувалася про здоров`я дитини та її фізичний розвиток; на неодноразові звернення представників органів опіки та піклування з приводу неналежного виконання зазначених вище обов`язків не реагувала, що спричинило тяжкі наслідки.
Крім того, ОСОБА_1, 05 листопада 2015 року приблизно о 17 год., будучи в стані алкогольного сп`яніння, перебуваючи у квартирі АДРЕСА_2, з метою припинення плачу дитини взяла її на руки та, тримаючи двома руками в горизонтальному положенні, зі значною силою, умисно нанесла декілька ударів головою дитини об шафу, заподіявши тим самим останній тяжкі тілесні ушкодження, від яких ОСОБА_2 померла у лікарні ІНФОРМАЦІЯ_3.
Одеський апеляційний суд ухвалою від 29 жовтня 2020 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 залишив без змін.
Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала, та заперечення інших учасників провадження
У касаційній скарзі засуджена ОСОБА_1, посилаючись на неповноту судового розгляду, неправильно надану оцінку доказам, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати постановлені щодо неї судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Суть її доводів у касаційній скарзі зводиться до вказівок на те, що постановлені щодо неї судові рішення є незаконними та ґрунтуються на сумнівних і суперечливих доказах.
Зокрема, як стверджує засуджена, суд не перевірив того, чи міг ОСОБА_3 бачити заподіяння нею тілесних ушкоджень дитині, оскільки під час проведення слідчого експерименту з потерпілим у квартирі було відсутнє дзеркало, внаслідок чого неможливо встановити, чи міг він щось бачити у віддзеркаленні з місця, де нібито стояв.
Вважає показання свідка ОСОБА_4 недопустимим доказом, оскільки її пояснення прокурор здобув поза межами досудового розслідування.
Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що суд не встановив способу заподіяння ОСОБА_2 тілесних ушкоджень.
На думку засудженої, у зв`язку з наявною у неї патологією, встановленою судово-медичною експертизою від 23 серпня 2019 року № 117, вона не мала фізичної можливості заподіяти ОСОБА_2 тілесні ушкодження зі значною силою.
Вказує, що слідчий з метою проведення судово-медичних експертиз від 14 листопада 2015 року № 1135-3646/2015, від 24 грудня 2015 року № 1167/3642/2015 та від 15 січня 2016 року № 35-3642/2015 надавав медичну документацію щодо ОСОБА_2 судовим експертам не у встановленому кримінальним процесуальним законом порядку. При цьому засуджена зазначає, що медична документація щодо потерпілої відсутня в матеріалах кримінального провадження та до неї не здійснювався тимчасовий доступ у порядку, передбаченому процесуальним законодавством.
Також вказує, що апеляційний суд не розглянув заявлених її захисником клопотань про дослідження доказів (висновків експертиз), не надав засудженій останнього слова та не провів судових дебатів.
Крім того, зазначає, що суддя Грідіна Н. В., яка брала участь під час апеляційного розгляду кримінального провадження, брала участь у цьому кримінальному провадженні під час досудового розслідування.
Заперечень на касаційну скаргу засудженої до Верховного Суду не надходило.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні засуджена ОСОБА_1 і захисник Потопальський С. М. підтримали подану засудженою касаційну скаргу та просили її задовольнити.
Прокурор Рибачук Г. А., надавши відповідні пояснення, заперечила проти задоволення касаційної скарги сторони захисту та просила постановлені у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 судові рішення залишити без змін.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження і доводи, викладені у касаційній скарзі, Суд дійшов висновку,що касаційна скарга засудженої не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно з ч. 2 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Відповідно до вимог ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
Висновків суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення, правильності кваліфікації її дійза ст. 166 КК Верховний Суд не перевіряє, оскільки законності й обґрунтованості судових рішень у цій частині засуджена не оскаржує.
Що стосується доводів засудженої щодо невизнання нею винуватості у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, то вони є необґрунтованими з огляду на таке.
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Виходячи з наведених положень процесуального закону суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, а також питання про достовірність доказів не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку. Під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.
Незважаючи на те, що засуджена ОСОБА_1 посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, суть доводів, наведених у її касаційній скарзі, полягає у незгоді з встановленими фактичними обставинами справи, що з урахуванням вимог ст. 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.
Натомість зазначені обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції в межах її доводів у апеляційній скарзі, який порушень процесуального порядку збирання, дослідження та оцінки наведених судом у вироку доказів не встановив.
Під час перевірки судових рішень не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 370, п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК вказані висновки ґрунтуються на об`єктивно з`ясованих обставинах, які підтверджено доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом згідно зі ст. 94 цього Кодексу. Зміст обставин і доказів докладно наведено у вироку.
Так, постановляючи вирок, суд першої інстанції врахував показання:
- потерпілого ОСОБА_3, про те, що ОСОБА_1, повернувшись додому з роботи, пішла до ОСОБА_2 в кімнату і взяла її на руки, бо дитина дуже плакала. В цей час потерпілий був у коридорі й у дзеркалі, яке стояло навпроти входу до дитячої кімнати, побачив, що ОСОБА_1, яка, будучи в стані алкогольного сп`яніння, тримаючи на руках дитину, колихала її і в процесі цього декілька разів ударила дитину головою об шафу. Потім засуджена поклала дитину в ліжечко і втекла. Потерпілий, який узяв дитину на руки, бо вона плакала не бачив у неї крові, лише коли поклав її у ліжечко, побачив кров на своїй футболці;
- свідка ОСОБА_4, яка є племінницею ОСОБА_3 та вказала, що останнього разу відвідувала потерпілого приблизно за тиждень до події, зазначила, що у квартирі в коридорі було дзеркало-трюмо, яке можна було рухати.
Винуватість засудженої також підтверджується даними, що містяться у: протоколах слідчих дій, а саме: проведення слідчого експерименту та відеозапису до нього від 13 січня 2016 року за участю ОСОБА_3, згідно з яким потерпілий розповів про обставини нанесення ОСОБА_1 дитині тілесних ушкоджень та продемонстрував, як засуджена качала дитину, вдаряючи при цьому головою об шафу. Також потерпілий показав, де перебував у той момент, коли ОСОБА_1 наносила дитині удари, вказав на тумбу, яка розташована навпроти вхідних дверей кімнати, і пояснив, що на тому місці раніше було велике дзеркало;
Крім того, її винуватість доведена: висновком експерта від 24 грудня 2015 року № 1167-3642/2015, відповідно до якого в ході судово-медичної експертизи трупа ОСОБА_2 встановлено, що її смерть перебуває в прямому причинному зв`язку з наявною у неї закритою черепно-мозковою травмою у виді лінійних переломів кісток черепа, крововиливу під твердою і м`якими мозковими оболонками, забиття головного мозку. Всі тілесні ушкодження, наявні у потерпілої, заподіяно зі значною силою; судово-психіатричним висновком від 29 грудня 2015 року № 153, згідно з яким ОСОБА_1 в період вчинення інкримінованого їй кримінального правопорушення не страждала будь-яким хворобливим психічним розладом, у тому числі й тимчасовим хворобливим психічним розладом, недоумством; висновком комісійної судово-медичної експертизи від 23 серпня 2019 року № 117, відповідно до якого встановлено, що ОСОБА_1 в період інкримінованого їй кримінального правопорушення могла утримувати на руках дитину - ОСОБА_2 протягом часу, звичайного для будь-якої людини, до моменту, коли настає фізіологічна втома. Також вказано, що ОСОБА_1 (з урахуванням стану її здоров`я) могла спричинити тілесні ушкодження потерпілій за обставинами, викладеними в обвинувальному акті, тобто шляхом нанесення декількох ударів головою ОСОБА_2 об шафу.
Встановивши фактичні обставини справи, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази у їх сукупності, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_1 в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілої, і правильно кваліфікував її дії за ч. 2 ст. 121 КК.
Не погоджуючись із вироком місцевого суду, засуджена ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просила скасувати вирок місцевого суду та закрити кримінальне провадження щодо неї у зв`язку з відсутністю достатніх доказів для доведення її винуватості в суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку ретельно перевірив усі посилання й доводи, викладені засудженою у згаданій апеляційній скарзі, і вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши аргументи та підстави для прийняття такого рішення.
Що стосується доводів у касаційній скарзі засудженої щодо заперечення доведеності її винуватості у завданні нею малолітній ОСОБА_2 смертельних тілесних ушкоджень та її посилання на заподіяння цих тілесних ушкоджень потерпілим ОСОБА_3, то вони є неспроможними.
На обґрунтування своєї версії ОСОБА_1, серед іншого, вказувала про те, що не могла утримувати дитину на руках через наявну в неї патологію (наслідки перенесення забою головного мозку, у виді псевдобульбарного синдрому та помірно вираженого центрального монопарезу лівої руки, переважно з ураженням кисті, помірно виражене порушення функцій лівої кисті).
Вказані доводи засудженої були предметом перевірки судів попередніх інстанцій, які, оцінивши сукупність доказів, зокрема детальні та послідовні показання потерпілого ОСОБА_3 щодо нанесення ОСОБА_1 дитині тілесних ушкоджень (ці показання у свою чергу узгоджуються з висновками експертів, у тому числі комісійної судово-медичної експертизи від 23 серпня 2019 року № 117, відповідно до якої встановлено, що ОСОБА_1 в період інкримінованого їй кримінального правопорушення могла утримувати на руках дитину), дійшли правильного висновку про заподіяння засудженою малолітній ОСОБА_2 тілесних ушкоджень і правильно кваліфікували такі дії засудженої за ч. 2 ст. 121 КК.
Посилання засудженої на те, що слідчий експеримент за участю ОСОБА_3 є недопустимим доказом, оскільки під час його проведення у квартирі було відсутнє дзеркало, в яке потерпілий міг бачити нанесення дитині тілесних ушкоджень, є безпідставними.
Як встановлено процесуальним законом, з метою перевірки й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань (ч. 1 ст. 240 КПК).
Так, за матеріалами кримінального провадження, 13 січня 2016 року у квартирі АДРЕСА_3 проводився слідчий експеримент за участю потерпілого ОСОБА_3, понятих, прокурора та судово-медичного експерта ОСОБА_5 .
Зі змісту протоколу проведення вказаної слідчої дії вбачається, що метою її проведення була перевірка показань ОСОБА_3 стосовно механізму заподіяння ОСОБА_1 малолітній ОСОБА_2 тілесних ушкоджень.
Також надалі результати проведеного з потерпілим слідчого експерименту були використані в ході судово-медичної експертизи (додаткової), за наслідками якої експерт встановив, що заподіяння тілесних ушкоджень дитині не виключається за механізмом та у спосіб, продемонстровані під час слідчого експерименту ОСОБА_3 .
Протокол, складений за результатом проведення слідчого експерименту, було досліджено та належним чином оцінено судом і правильно покладено в основу обвинувального вироку.
З огляду на викладене, наявність чи відсутність дзеркала під час проведення цієї слідчої дії не має принципового характеру та не впливає на її результати.
Безпідставними є і твердження засудженої про те, що показання свідка ОСОБА_4 є недопустимим доказом, оскільки її пояснення прокурором здобуті поза межами досудового розслідування.
Як правильно вказав суд апеляційної інстанції, з чим погоджується і суд касаційної інстанції, показання щодо наявності в коридорі дзеркала надані цим свідком безпосередньо в судовому засіданні, як і передбачено статтями 23, 352 КПК.
Понад те, Верховний Суд враховує, що зміст показань свідка ОСОБА_4 до безпосереднього її допиту в суді першої інстанції було відкрито стороні захисту, а під час вирішення клопотання прокурора ні ОСОБА_1, ні захисник не заперечували щодо допиту цього свідка. Отже, колегія суддів не вбачає підстав вважати ці показання недопустимим доказом.
Верховний Суд відхиляє доводи засудженої про те, що слідчий з метою проведення судово-медичних експертиз від 14 листопада 2015 року № 1135-3646/2015, від 24 грудня 2015 року № 1167/3642/2015 та від 15 січня 2016 року № 35-3642/2015 надавав медичну документацію щодо ОСОБА_2 судовим експертам не у встановленому кримінальним процесуальним законом порядку, а також що медична документація стосовно ОСОБА_2 відсутня в матеріалах кримінального провадження і до неї не було надано тимчасового доступу в порядку передбаченому процесуальним законодавством.
Відповідно до ч. 1 ст. 159 КПК тимчасовий доступ до речей і документів надається особою, у володінні якої вони знаходяться. Лише у разі відмови особи надати такий доступ процесуальний закон вимагає втручання слідчого судді, який своєю ухвалою може зобов`язати володільця надати тимчасовий доступ до речей і документів органу досудового розслідування.
Як убачається з висновку експерта від 24 грудня 2015 року № 1167-3642/2015, який суд поклав в основу обвинувального вироку, під час судово-медичної експертизи трупа ОСОБА_2 було використано медичну карту стаціонарного хворого № 6286. Сторона захисту не надала підтвердження тому, що доступ до цієї медичної документації не був наданий добровільно.
За таких обставин Верховний Суд не має підстав вважати, що медичну документацію надано експерту з порушенням процесуального закону.
Також суд касаційної інстанції відхиляє довід і про порушення правил ст. 290 КПК щодо медичної документації. Як уже зазначав Верховний Суд, відсутність у матеріалах кримінального провадження медичних документів, на підставі яких сформовано висновок експерта, невідкриття цих документів стороні захисту на стадії виконання ст. 290 КПК не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону в значенні ст. 412 цього Кодексу і не веде до визнання висновку експерта недопустимим доказом, якщо сторона не клопотала про надання доступу до медичних документів або під час здійснення судового чи апеляційного провадження їй було забезпечено можливість реалізувати право на ознайомлення з такими документами. Зазначене узгоджується з правовою позицією об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27 січня 2020 року (справа № 754/14281/17, провадження № 51-218кмо19).
Більше того, Верховний Суд враховує і те, що питання про недопустимість висновків експерта сторона захисту порушила в апеляційній інстанції, яка не проводила процедури повторного дослідження обставин та доказів.
Водночас під час дослідження вищевказаних висновків експерта в суді першої інстанції сторона захисту не заперечувала законності отримання матеріалів, на підставі яких вони були зроблені, та не порушувала питання про необхідність надання стороні захисту цих матеріалів для ознайомлення з їх змістом.
Виходячи з наведеного, Верховний Суд відхиляє цей довід засудженої.
Не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження і твердження засудженої про те, що апеляційний суд, усупереч ст. 404 КПК не розглянув заявлених її захисником клопотань про дослідження доказів, у зв`язку з таким.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
За змістом цієї норми процесуального закону учасник судового провадження має право не лише формально заявити клопотання про повторне дослідження обставин або доказів, а й навести, які конкретно обставини (докази) потрібно дослідити та обґрунтувати, чому вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями чи взагалі не досліджені.
Як убачається з журналу судового засідання від 29 жовтня 2020 року та відповідного технічного запису судового процесу, за клопотанням сторони захисту суд апеляційної інстанції прийняв рішення про відмову у повторному дослідженні доказів, оскільки не було зазначено передбачених ст. 404 КПК підстав для повторного дослідження доказів й апеляційний суд не встановив таких.
Таким чином, апеляційний суд виходив із доказів, досліджених судом першої інстанції, у зв`язку з чим повторне дослідження вже встановлених обставин не було потрібно, а сторона захисту протилежного не довела.
Безпідставними є і доводи, зазначені в касаційній скарзі засудженої, про порушення вимог процесуального закону через ненадання апеляційним судом можливості засудженій виступити в судових дебатах та з останнім словом, а також про порушення під час апеляційного перегляду, на її думку, положень ст. 76 КПК, оскільки суддя Грідіна Н. В. брала участь у кримінальному провадженні під час досудового розслідування.
Так, з аудіозапису та журналу судового засідання від 29 жовтня 2020 року вбачається, що засуджена ОСОБА_1 скористалася своїм правом на виступ у судових дебатах, а також їй було надано можливість виступити з останнім словом.
Засуджена лише формально вказала в касаційній скарзі щодо допущених, на її думку, порушень ст. 76 КПК, та не навела обґрунтувань у чому полягають вказані нею порушення, і не надала доказів про їх наявність.
Разом з тим, за матеріалами кримінального провадження, під час з`ясування судом апеляційної інстанції наявності в учасників судового провадження відводів складу суду ані засуджена, ані її захисник - Нестеренко Д. Г. - із цих підстав відводів судді Грідіній Н. В. не заявляли.
Більш того, ні матеріали кримінального провадження, ні Єдиний реєстр судових рішень не містить відомостей, що вказували б на повторну участь судді Грідіної Н. В. під час апеляційної процедури.
Інших обґрунтувань, які би свідчили про будь-яку можливу упередженість цієї судді у вищезазначеному кримінальному провадженні, засудженою не наведено.
Таким чином, підстави для заборони участі судді Грідіної Н. В. у цьому кримінальному провадженні не встановлені, а отже, суд апеляційної інстанції не порушив вимог ч. 1 ст. 76 КПК.
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і умотивованість наведених висновків судів першої та апеляційної інстанцій, у касаційній скарзі засуджена не навела.
Тому з урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно вмотивованими й обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися, постановляючи рішення.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.
Беручи до уваги вищенаведене, колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу засудженої ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а постановлені щодо неї судові рішення - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд