Постанова
Іменем України
21 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 183/685/17
провадження № 61-6227св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство "Марфін Банк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "МТБ Банк",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4,
третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Новомосковської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи(письмового провадження) касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "МТБ Банк" на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 лютого 2018 року в складі судді Сороки О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року в складі колегії суддів: Варенко О. П., Лаченкової О. В., Свистунової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2017 року Публічне акціонерне товариство "Марфін Банк" (далі - ПАТ "Марфін Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, та просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 00044/RD від 01 лютого 2007 року та відшкодування судових витрат, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 03 грудня 1999 року, шляхом продажу даного майна на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, за початковою ціною 1 092 200, 00 грн, на користь ПАТ "Марфін Банк", а також виселити відповідачів з вказаної квартири.
В обґрунтування позову зазначало, що 01 лютого 2007 року між ВАТ "Морський транспортний банк", правонаступником якого є ПАТ "Марфін Банк", та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 00044/RD, відповідно до якого банк зобов`язався надати грошові кошти у розмірі 88 537 доларів США, а позичальник зобов`язався використати кредит на визначені договором цілі, забезпечити його повернення, сплату нарахованих відсотків у встановлений термін. Договір був укладений строком до 31 січня 2012 року, за користування кредитом була встановлена процента ставка у розмірі 16% річних.
З метою забезпечення повного і своєчасного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, між банком та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, відповідно до якого остання передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 .
У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 своїх зобов`язань за кредитним договором утворилася заборгованість.
Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду від 28 травня 2015 року позов ПАТ "Марфін Банк" до ОСОБА_2, ОСОБА_1, СФГ "Присамар`я" задоволено у повному обсязі, стягнуто солідарно з відповідачів загальну суму заборгованості в розмірі 1 527 933, 97 грн, яка ними не погашена.
Станом на 06 лютого 2017 року заборгованість за кредитним договором № 00044/RD від 01 лютого 2007 року становить 68 801,41 доларів США, яка складається із заборгованості по кредиту в розмірі 45 780,74 доларів США, заборгованості зі сплати процентів у розмірі 23 020,67 доларів США, а також заборгованості за пенею і штрафами в розмірі 1 036 788,82 грн.
Враховуючи наведене, ПАТ "Марфін Банк" просило позов задовольнити.
Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права - звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу даного майна на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження на користь ПАТ "Марфін Банк" порушує встановлений законом України "Про іпотеку" порядок звернення стягнення на предмет іпотеки та нівелює юридичне визначення прилюдних торгів.
В матеріалах справи міститься розрахунок заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором, відповідно до якого станом на 06 лютого 2017 року загальний розмір заборгованості становить 1 186 857, 70 грн, однак він не містить даних про виконання рішення суду в межах відкритих виконавчих проваджень, не містить розрахунку процентів за користування кредитом після ухвалення рішення за умови закінчення терміну дії основного зобов`язання.
Оскільки квартира, яка є предметом договору іпотеки, придбана відповідачем не за рахунок отриманого кредиту, суд позбавлений можливості задовольнити вимоги позивача про виселення відповідачів без надання їм іншого постійного жилого приміщення.
Під час дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна(об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У березні 2019 року Публічне акціонерне товариство "МТБ Банк" (далі - ПАТ "МТБ Банк"), яке є правонаступником ПАТ "Марфін Банк", звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 лютого 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В обґрунтування касаційної скарги зазначало, що незазначення позивачем у справі відомостей про погашення боргу за кредитним договором є не недоліком розрахунку, а фіксує відсутність таких погашень станом на час його складання.
Банк звертався до виконавчої служби із запитами про погашення боргу у виконавчому провадженні з виконання рішення суду про стягнення боргу за кредитним договором і під час перегляду справи в апеляційному порядку було отримано відповідь Новомосковського міськрайонного ВДВС ГТУЮ в Дніпропетровській області від 28 серпня 2019 року про погашення 2 154, 72 грн зі стягнутих 1 524 279, 97 грн рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 травня 2015 року в справі № 183/5555/14.
В матеріалах справи відсутні докази повного виконання рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області у вищевказаній справі, тобто не було доведено виконання зобов`язань з повернення забезпеченого іпотекою кредиту.
Продаж предмета іпотеки може здійснюватися виключно в межах відкритого виконавчого провадження з виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з прилюдних торгів, тому висновки суду про те, що продаж предмета іпотеки на прилюдних торгах нівелює юридичне визначення прилюдних торгів та порушує встановлений Законом України "Про іпотеку" порядок звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставними.
Висновки судів про припинення кредитного договору після звернення кредитора з позовом про дострокове стягнення всієї заборгованості по кредиту не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, так як відповідно до змісту кредитного договору та статті 1050 ЦК України після вимоги про дострокове погашення кредиту змінюється лише умова договору про строк його повернення, а інша частина умов кредитного договору залишається без змін. Відтак банк не втрачає можливість нарахування та стягнення з позичальника процентів за кредитним договором, якщо строк його дії не сплинув, та якщо умови такого договору передбачають нарахування процентів за неправомірне використання кредиту.
Посилання апеляційного суду на Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" як на підставу для відмови в позові є необґрунтованим, оскільки законодавством України не передбачено, що за чинності мораторію на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, неможливо звернути стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку. Чинність мораторію є виключно підставою для відстрочення виконання судового рішення.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
23 квітня 2019 року справа № 183/685/17 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду в складі Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 направив відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IXустановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 01 лютого 2007 року ВАТ "Морський транспортний банк" (правонаступником якого є ПАТ "Марфін Банк", правонаступником якого є ПАТ "МТБ Банк") та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 00044/RD, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 80 000,00 доларів США на споживчі потреби (будівництво індивідуального житлового будинку з дворовими будівлями) строком до 31 січня 2012 року зі сплатою 16 % річних за користування кредитом.
З метою забезпечення належного виконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором 01 лютого 2007 року ОСОБА_1 уклала з ВАТ "Морський транспортний банк" договір іпотеки, за умовами якого передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно з пунктом 7 договору іпотеки квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житлову квартиру б/н від 03 грудня 1999 року, виданого Виконавчим комітетом Новомосковської міської Ради депутатів на підставі рішення № 956 від 24 листопада 1999 року.
Відповідно до пункту 11 іпотечного договору за згодою сторін вартість предмету іпотеки становить 574 781 грн.
ОСОБА_2 належним чином не виконував зобов`язання за кредитним договором, внаслідок чого утворилася заборгованість.
Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 травня 2015 року задоволено позов ПАТ "Марфін Банк" до ОСОБА_2, ОСОБА_1, СФГ "Присамар`я", стягнуто солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 527 933, 97 грн.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України "Про іпотеку").
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року в справі № 361/7543/17 (провадження № 14-546цс19) зазначено, що: "Наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором за наведеними вище положеннями законодавства не є підставою для припинення грошового зобов`язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством. Схожі правові висновки виклав Верховний Суд України у постановах від 03 лютого 2016 року у справі № 22- ц/796/716/2014 (провадження № 6-1080цс15) та від 09 вересня 2014 року у справі № 922/3658/13 (провадження № 3-71гс14)".
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.
Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Отже, законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.
Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки належить іпотекодержателю.
Законом визначені два способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду, та позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України "Про іпотеку").
Способами задоволення вимог іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є: 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону (частина третя статті 36 Закону).
Способами задоволення вимог іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону України "Про іпотеку") є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 41-47 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону).
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19).
Згідно зі статтею 41 Закону України "Про іпотеку" реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону.
Відповідно до пунктів 23, 24 договору іпотеки від 01 лютого 2007 року звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється шляхом позасудового врегулювання або в примусовому порядку. Іпотекодержатель має право на власний розсуд обрати спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки. Примусове стягнення і реалізація предмету іпотеки відбувається шляхом отримання іпотекодержателем виконавчого напису нотаріуса, або іншим передбаченим законом шляхом, за вибором іпотекодержателя.
Враховуючи викладене, безпідставними є висновки судів про те, що визначений банком спосіб захисту його порушених прав - звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу даного майна на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, порушує встановлений Законом України "Про іпотеку" порядок звернення стягнення на предмет іпотеки.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 726/1538/16-ц (провадження № 14-111цс19) зроблено висновок про те, що мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню.
Враховуючи наведене, та обставина, що Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" запроваджено мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не є підставою для відмови у задоволенні вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Окрім того, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначав про те, що не погоджується з розрахунком заборгованості за кредитним договором, поданим позивачем, оскільки у ньому відсутні дані про виконання рішення суду в межах відкритих виконавчих проваджень та розрахунок процентів за користування кредитом після ухвалення рішення.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши наявність між сторонами кредитних правовідносин, відмовив у задоволенні позову банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, зазначивши про недоведеність розміру кредитної заборгованості.
Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 травня 2015 року стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_1, СФГ "Присамар`я" на користь ПАТ "Марфін Банк" заборгованість за кредитним договором № 00044/RD від 01 лютого 2007 року в сумі 1 524 279, 97 грн, що складається із: заборгованості за тілом кредиту - 45 780, 74 доларів США, що за курсом НБУ станом на 04 березня 2015 року дорівнює 1 088 266, 01 грн; процентів за користування кредитом у розмірі 9 103, 33 доларів США, що в еквіваленті становить 216 397, 65 грн; пені за несплачену суму кредиту у розмірі 127 709, 60 грн; пені за несплачені проценти за користування кредитом у розмірі 100 955, 18 грн.
Звертаючись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, ПАТ "Марфін Банк" зазначало, що станом на 06 лютого 2017 року заборгованість за кредитним договором № 00044/RD від 01 лютого 2007 року становить 68 801, 41 доларів США, яка складається із заборгованості по кредиту в розмірі 45 780, 74 доларів США, заборгованості зі сплати процентів у розмірі 23 020, 67 доларів США, а також заборгованості за пенею і штрафами в розмірі 1 036 788, 82 грн.
Отже, після ухвалення заочного рішення від 28 травня 2015 банк продовжував нараховувати проценти, пеню і штрафи до 06 лютого 2017 року.
У пунктах 91-93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти та пеню за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Таким чином, право банку на нарахування відсотків та пені після спливу визначеного договором строку кредитування припинилося.
У постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6- 447цс15 зазначено, що: "за змістом статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР)".
Враховуючи наведене, правильними є висновки судів про відсутність правових підстав для задоволення вимог банку про виселення без надання іншого жилого приміщення, оскільки квартира, яка була передана в іпотеку банку, не була придбана за рахунок кредиту та належить іпотекодавцю ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житлову квартиру від 03 грудня 1999 року.