Постанова
Іменем України
11 травня 2021 року
м. Київ
справа № 464/4759/19
провадження № 61-15267св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 05 грудня 2019 року у складі судді Горбань О. Ю. та постанову Львівського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Левика Я. А.,Мікуш Ю. Р.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення грошової компенсації вартості частки та припинення права на частку у спільному майні.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він є власником 1/2 ідеальної частки квартири АДРЕСА_1, а власником іншої 1/2 частки вказаної квартири є ОСОБА_2 .
Вказував на те, що він не має можливості користуватись та розпоряджатись своєю часткою квартири, оскільки відповідачі чинять йому в цьому перешкоди.
Враховуючи те, що виділ йому в натурі саме 1/2 частки квартири неможливий, вважав, що наявні правові відстави для припинення його права власності на його частку квартири зі стягненням з відповідачів її вартості.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив солідарно стягнути з відповідачів вартість своєї частки квартири у розмірі 567 800,00 грн, припинити його право власності на 1/2 частку у праві спільної часткової власності з дня отримання ним повної суми грошової компенсації у розмірі 567 800,00 грн та визнати з цієї дати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку вказаної квартири.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 05 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, у задоволенні вищевказаного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, враховуючи розмір пенсії ОСОБА_2, яка є її єдиним постійним доходом, дійшов висновку про те, що сплата позивачу компенсації у розмірі 567 800,00 грн становитиме надмірний тягар для ОСОБА_2 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позову.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що він правомірно заявив вимоги про стягнення компенсації вартості його частки у спірній квартирі до ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які хоча і не є співвласниками цієї квартири, однак зареєстровані та проживають у ній, користуються належною йому часткою у квартирі.
Також вказував на те, що неспроможність відповідача за своїм матеріальним станом сплатити компенсацію іншому власнику сама по собі не може бути підставою для відмови у сплаті такої компенсації.
Крім того, суди не врахували наявність у ОСОБА_2 крім спірної квартири, іншої нерухомості, яка розташована у с. Вижняни Львівської області.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суди попередніх інстанції в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 квітня 2020 року у справі № 521/2993/13-ц (провадження № 14-736цс19), від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справа № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18); а також необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 січня 2016 року провадження № 6-2925цс15).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У листопаді 2020 року ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 подали відзив на касаційну скаргу, в якому просили відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк на усунення її недоліків.
У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності в рівних частках ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Вказана квартира поділена як спільне майно подружжя рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 21 січня 2015 року у справі № 464/11076/14-ц.
Відповідно до технічного паспорту, квартира АДРЕСА_1 складається із трьох кімнат, загальною площею 66,8 кв. м, з комунальними вигодами: ванна, туалет, газ, водопровід.
Згідно з довідкою з місця проживання про склад сім`ї і реєстрацію, виданої ЖБК № 205, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані такі особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до акту, складеного головою ЖБК № 205, ОСОБА_4 проживає у квартирі АДРЕСА_1 без реєстрації.
Згідно зі звітом про оцінку майна від 15 квітня 2019 року, загальна вартість квартири АДРЕСА_1, становить 1 135 600,00 грн, вартість 1/2 частки квартири становить 567 800,00 грн.
Відповідно до висновку щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1, об`єкт не може бути поділено, виділ належної позивачу частки квартири в натурі є неможливим.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до положень статей 317, 319 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Відповідно до частин першої-третьої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Відповідно до частин першої, другої статті 364 ЦК України кожен із співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі належної йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
При цьому слід також враховувати, що у силу положень статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, в тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.
Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування та розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.
З урахуванням закріплених у пункті 6 статті 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, що спонукають суд до врахування при вирішенні спору інтересів обох сторін, при розгляді справ, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, суди мають встановити, зокрема, чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.
Така правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс16 і вона є незмінною.
Ураховуючи наведене, слід дійти висновку, що припинення права власності позивача на 1/2 частку квартири можливе лише за умови встановлення судами спроможності іншого співвласника цього майна виплатити компенсацію вартості відповідної частки у праві власності позивачу та за відсутності в нього надмірного тягаря щодо її сплати.
Установивши, що ОСОБА_2, яка є співвласником спірної квартири, є особою пенсійного віку та особою з інвалідністю третьої групи, розмір її пенсії за період з жовтня 2018 року по вересень 2019 року складав 21 796,63 грн, що в середньому становило 1 816,39 грн на місяць, вона потребує витрат на лікування (встановлений діагноз: цукровий діабет другого типу), суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно виходив із того, що сплата ОСОБА_2 грошової компенсації у розмірі 567 800,00 грн становитиме надмірний тягар для неї як співвласника.
За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, належним чином дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, врахувавши положення статей 319, 358, 364 ЦК України, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 квітня 2020 року у справі № 521/2993/13-ц (провадження № 14-736цс19), від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справа № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.
Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами попередніх інстанцій всебічно, повно та об`єктивно надав оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.
При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Toriya v. Spaine), §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), § 2).
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, касаційний суд не встановив.