ПОСТАНОВА
Іменем України
27 квітня 2021 року
Київ
справа №826/8332/17
адміністративне провадження №К/9901/5563/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Данилевич Н.А.,
суддів: Мацедонської В.Е., Шевцової Н.В.,
секретар - Мовчан А.В.,
за участю
позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача - Харабари Т.І.,
розглянув у відкритому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження як суд касаційної інстанції справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, Державного секретаря Міністерства економічного розвитку і торгівлі України Перевезенцева Олексія Юрійовича про поновлення на роботі, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою Міністерства економічного розвитку і торгівлі України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2018 року (головуючий суддя - Федорчук А.Б.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2019 року (головуючий суддя - Костюк Л.О., судді - Кузьменка В.В., Пилипенко О.Є.) у справі №826/8332/17, -
у с т а н о в и в :
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року позивач, в особі ОСОБА_1 (надалі - Позивач), звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України (надалі - Відповідач 1), Державного секретаря Міністерства економічного розвитку і торгівлі України Перевезенцева О.Ю. (надалі - Відповідач 2), в якому просить суд: визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 30 травня 2017 року № 448-р "Про звільнення ОСОБА_1"; зобов`язати Міністерство економічного розвитку і торгівлі України поновити мене на посаді, рівнозначній посаді директора департаменту; стягнути на користь ОСОБА_1 з Міністерства економічного розвитку і торгівлі України середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 2 червня 2017 року.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що зміна істотних умов праці, передбачена ч. 3 ст. 32 КЗпП, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв`язку зі зміною організації виробництва та праці на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП, оскільки передбачає продовження роботи за тією самою спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці. Запропонована посада начальника відділу проектів міжнародної технічної допомоги департаменту державних інвестиційних проектів є нижчою за попередню та не відповідає рівню її професійної компетентності, а отже не могла пропонуватися їй. Крім того, у відповідача відсутні жодні докази того, що позивач на момент звільнення відмовилася від запропонованої посади. При цьому на момент її звільнення у відповідача значилися ще декілька вакантних посад, які їй запропоновані не були.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2019 року, адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) задоволено повністю.
Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 30 травня 2017 року №448-р "Про звільнення ОСОБА_1".
Зобов`язано Міністерство економічного розвитку і торгівлі України поновити ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді директора Департаменту координації міжнародних програм Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.
Стягнуто з Міністерства економічного розвитку і торгівлі України на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 2 червня 2017 року.
Ухвалюючи судові рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідачем не заперечувалось та в матеріалах справи відсутні докази того, що Позивач відмовилася від запропонованої посади, а отже в даному випадку вважається, що остання погодилася на переведення та на продовження проходження державної служби. Суд дійшов висновку про відсутність реорганізації в Мінекономрозвитку України, пов`язаної зі скороченням посад, оскільки після проведення цієї реорганізації кількість штату збільшилась на 20 посад. Отже, суд дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_1 здійснено Відповідачем з порушенням вимог Закону України "Про державну службу" та Кодексу законів про працю України, а тому позовні вимоги про визнання протиправним та скасувати наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 30 травня 2017 року №448-р "Про звільнення ОСОБА_1" визнав обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. В частині позовних вимог щодо зобов`язання Міністерства економічного розвитку і торгівлі України поновити ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді директора Департаменту координації міжнародних програм Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, суд не взяв до уваги посилання Відповідача, що Позивачу не було запропоновано посаду її рівня через те, що у останньої відсутній дозвіл до державної таємниці, оскільки в матеріалах справи міститься Довідка з якої вбачається, що у Директорів: департаменту залучення інвестицій, департаменту управління державною власністю та департаменту міжнародного торгівельно-економічного співробітництва та європейської інтеграції станом на 30.05.2017 відсутні доступи до державної таємниці, у зв`язку з чим позовні вимоги в зазначеній частині задовольнив та стягнув на користь позивача суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)
26 лютого 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Міністерства економічного розвитку та торгівлі України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2019 року, в якій відповідач просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
На обґрунтування поданої касаційної скарги скаржник вказує, що вибір посади, яка була запропонована позивачу, залежав від ставлення позивача до виконання вимог чинного законодавства та доручень керівництва під час перебування на посаді до звільнення. Вказує на те, що Державному секретарю Мінекономрозвитку від начальника режимно-секретного управління було подано доповідну записку про невиконання позивачем вимог законодавства. Зазначає, що режимно-секретним управлінням було порушено перед Державним секретарем клопотання про переведення позивача на посаду, робота на якій не пов`язана з державною таємницею. Вказує, що факт обіймання позивачем посади директора департаменту автоматично передбачав наявність допуску до державної таємниці. Зазначає, що позивачу було запропоновано посаду, що відповідає рівню її освіти та кваліфікації. Вважає, що відповідачем при звільненні позивача дотримано вимоги ст. 43 Закону України "Про державну службу", оскільки відсутність від позивача заяви на згоду на призначення на посаду начальника відділу було розцінено Мінекономрозвитку як незгода останньої із запропонованою посадою. Вказує, що посади, на якій поновлено позивача, на цей час не існує, а отже рішення в цій частині виконати, на думку скаржника, неможливо. Вказує, що судами попередніх інстанцій не було досліджено обставин внесення змін до наказу про звільнення позивача у зв`язку з її перебуванням на лікарняному, у зв`язку з чим судами не вірно обраховано період вимушеного прогулу позивача. Вважає, що із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно вирахувати суму доходу, отриманого позивачем за цей період на іншій роботі. Також посилається на не зазначення судами попередніх інстанцій конкретної суми середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача. Вважає, що судами попередніх інстанцій порушено норми процесуального права, адже не залучено до участі у справі особу, яку доведеться звільнити задля виконання судового рішення у цій справі про поновлення позивача на посаді. Крім того, скаржник посилається на те, що наведена у судових рішеннях судів попередніх інстанцій судова практика Верховного Суду стосується інших, відмінних від спірних у цій справі, правовідносин.
Позивачем до Суду подано відзив на касаційну скаргу, в обґрунтування якого остання вказує на безпідставність викладених в ній доводів. Вказує, що вона вважалась такою, що погодилась на продовження проходження державної служби після ознайомлення зі змінами істотних умов праці, а отже її звільнення є незаконним. Зазначає, що доводи скаржника про незалучення до участі у справі певної людини, яку нібито доведеться звільнити задля поновлення позивача на займаній посаді, не заслуговують на увагу, адже суд не може залучати до участі у справі невідому особу, крім того, скаржник навіть не наводить статусу залучення цієї особи. Також зазначає, що з 2014 року сама виховує двох неповнолітніх дітей, які перебувають на її утриманні, а отже вважає своє звільнення таким, що зашкоджує не тільки її правам, а й правам її дітей. Просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2021 року зазначену адміністративну справу призначено до розгляду.
В судовому засіданні 27.04.2021 Судом здійснено процесуальну заміну відповідача у справі - Міністерства економічного розвитку та торгівлі України на належного відповідача - Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 27.04.2015 ОСОБА_1 працювала в Мінекономрозвитку на посаді директора Департаменту координації міжнародних програм.
У подальшому у зв`язку з змінами у структурі Міністерства 27.03.2017 Позивачу було запропоновано переведення на посаду начальника відділу проектів міжнародної технічної допомоги Департаменту державних інвестиційних проектів.
В матеріалах справи містяться дані про те, що в період з 02.06.2017 р. по 07.06.2017 р. Позивач перебувала на лікарняному по догляду за дитиною.
Наказом Мінекономрозвитку від 30.05.2017 №448-к ОСОБА_1 було звільнено з займаної посади з 12.06.2017. У відповідності до п. 1 Наказу Мінекономрозвитку України №448-к від 30.05.2017 ОСОБА_1 звільнено з посади директора департаменту координації міжнародних програм 2 червня 2017 року за ініціативою суб`єкта призначення (пункт 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу", пункт 1 статті 40 КЗпП України). Підстава: попередження, акт про ознайомлення із пропозицією посади від 27.03.2017, пункт 4 частини першої статті 83 Закону України "Про державну службу".
Наказом Мінекономрозвитку України від 12.06.2017 №483-к внесено зміни до наказу Мінекономрозвитку України від 30.05.2017 №448-к "Про звільнення ОСОБА_1": у пункт 1 слова та цифри: " 2 червня 2017 року" замінити словами та цифрами " 12 червня 2017 року"; у пункті 2 слова та цифри: "за 3 календарні дні щорічної відпустки за період роботи з 23.04.2017 по 02.06.2017" замінити словами та цифрами "за 4 календарні дні щорічної відпустки за період роботи з 23.04.2017 по 12.06.2017".
Суди також установили, що відповідачем не заперечувалось та в матеріалах відсутні докази того, що Позивач відмовилася від запропонованої посади.
Крім того, суди установили, що Наказом Мінекономрозвитку від 10.03.2017 №354 "Про внесення змін до структури апарату Міністерства економічного розвитку і торгівлі України" до структури Мінекономрозвитку внесено відповідні зміни - зокрема розділ "Департамент координації міжнародних програм" виключено.
Державним секретарем Мінекономрозвитку Перевезенцевим О.Ю. 16.03.2017 затверджено та 21.03.2017 погоджено з Міністерством фінансів України Перелік № 2 змін до Штатного розпису апарату Мінекономрозвитку на 2017 рік. Відповідно до вказаних змін із штатного розпису виведено Департамент координації міжнародних програм у повному складі. В матеріалах справи міститься Перелік № 2 змін до Штатного розпису апарату Мінекономрозвитку на 2017 рік, з якого вбачається, з урахуванням змін, затверджено 883 - кількість штатних одиниць, в той час, як до внесення змін кількість штатних одиниць складала 863 особи.
При дослідженні судами Переліку №2 змін до Штатного розпису апарату Мінекономрозвитку на 2017 рік встановлено, що фактично відбулося зміна структурних підрозділів та збільшення штату на 20 посад.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
Відповідно до статті 19 Конституції України суд, як орган державної влади, зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами.
Згідно з положеннями статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно з п.6 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну службу" рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу.
Відповідно до ч. 1 ст. 41 Закону України "Про державну службу" державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійної компетентності може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу: на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби; на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
Абзацами 2 та 3 частини 4 статті 43 Закону України "Про державну службу" встановлено, що у разі незгоди державного службовця на продовження проходження державної служби у зв`язку із зміною істотних умов державної служби він подає керівнику державної служби заяву про звільнення на підставі пункту 6 частини першої статті 83 цього Закону або заяву про переведення на іншу запропоновану йому посаду не пізніш як за 60 календарних днів з дня ознайомлення з повідомленням про зміну істотних умов державної служби.
Якщо протягом 60 календарних днів з дня ознайомлення державного службовця з повідомленням про зміну істотних умов служби від нього не надійшли заяви, зазначені в абзаці другому цієї частини, державний службовець вважається таким, що погодився на продовження проходження державної служби.
У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу" підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.
Частиною 3 ст. 87 того ж Закону передбачено, що процедура вивільнення державних службовців на підставі п. 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Звільнення на підставі п. 1 ч. 1 цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною 2 ст. 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини першої цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до ч. ч. 1 - 3 ст. 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до ст. 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у порядку.
Із пункту 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (надалі - Порядок), вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.
08 лютого 2020 року набрали чинності зміни до Кодексу адміністративного судочинства (далі -КАС України), внесені Законом України від 15.01.2020 № 460-ІХ, за правилом пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" якого, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина 1 статті 341 КАС України).
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 341 КАС України).
Зміст наведених правових норм свідчить, що законодавцем встановлений алгоритм дій, яких повинен дотримуватись керівник державної служби у випадку скорочення чисельності або штату державних службовців у зв`язку з реорганізацією державного органу для забезпечення дотримання та реалізації державним службовцем гарантованого Конституцією України права на працю, а саме: попередження про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці - 60 календарних днів до зміни істотних умов державної служби; пропозиція працівникові іншої рівноцінної посади державної служби, а за відсутності такої - нижчої вакантної посади; переведення державного службовця на вакантну посаду; звільнення державного службовця у випадку, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. При цьому одночасно з попередженням про вивільнення державного службовця, керівник державної служби протягом двох місяців повинен запропонувати державному службовцю всі наявні за відповідною кваліфікацією вакантні посади.
Скаржник в поданій касаційній скарзі вказує, що відповідачем при звільненні позивача дотримано вимоги ст. 43 Закону України "Про державну службу", оскільки відсутність від позивача заяви на згоду на призначення на посаду начальника відділу було розцінено Мінекономрозвитку як незгода останньої із запропонованою посадою.
Однак, колегія суддів вважає ці посилання безпідставними та такими, що не узгоджуються з приписами чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства.
Суд зауважує, що положення ст.ст. 43, 87 Закону України "Про державну службу" є чітко сформульованими та не викликають подвійного тлумачення.
За змістом положень абзацу 3 частини 4 статті 43 Закону України "Про державну службу", за відсутності заяв про звільнення чи призначення на іншу посаду державний службовець вважається таким, що погодився на продовження проходження державної служби.
Як встановили суди попередніх інстанцій, відповідачем не надано доказів подання позивачем заяви про відмову від запропонованої посади або про звільнення зі служби, у зв`язку з чим суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що позивач фактично погодилась на переведення та на продовження проходження державної служби.
Також Суд вважає обґрунтованим врахування судами попередніх інстанцій обставин фактичної відсутності реорганізації відповідача, адже, як було встановлено під час розгляду цієї справи, після внесення змін до Штатного розпису апарату Мінекономрозвитку на 2017 рік, кількість штатних одиниць посад збільшилась з 863 до 883.
Крім того, судами попередніх інстанцій правомірно відхилено посилання скаржника на неможливість призначення позивача на рівнозначну посаду через відсутність у останньої допуску до державної таємниці, адже, як встановили суди попередніх інстанцій, відповідно до наявної в матеріалах справи Довідки у Директорів: департаменту залучення інвестицій, департаменту управління державною власністю та департаменту міжнародного торговельно-економічного співробітництва та європейської інтеграції станом на 30.05.2017 відсутні доступи до державної таємниці.
Суд критично оцінює посилання скаржника на неможливість дослідження вказаної Довідки як доказу через те, що цей документ не стосується спірних правовідносин, оскільки зазначений доказ правомірно взято судами попередніх інстанцій до уваги як такий, що безпосередньо спростовує твердження відповідача про неможливість переведення позивача саме на рівнозначну посаду.
Решту доводів скаржника про те, що вибір посади, яка була запропонована позивачу, залежав від її ставлення до виконання вимог чинного законодавства та доручень керівництва під час перебування на посаді до звільнення, а також щодо того, що Державному секретарю Мінекономрозвитку від начальника режимно-секретного управління було подано доповідну записку про невиконання позивачем вимог законодавства, Суд вважає такими, що не стосуються предмету спірних правовідносин, адже звільнення позивача відбулось не в дисциплінарному порядку. Крім того, зазначені посилання скаржника не підтверджені відповідними доказами.
Водночас Суд не може погодитися із визначеним судами попередніх інстанцій способом захисту порушених прав позивача шляхом зобов`язання Міністерства економічного розвитку і торгівлі України поновити ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді директора Департаменту координації міжнародних програм Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.
Частиною першою статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Ураховуючи приписи частини 1 статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшли помилкового висновку про поновлення позивача не на посаді з якої його звільнено, а на рівнозначній цій посаді.
Верховний Суд зауважує, що звільнення ОСОБА_1 із порушенням процедури звільнення та без законної на те підстави, в силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для її поновлення на попередній роботі, а саме на посаді директора Департаменту координації міжнародних програм Міністерства економічного розвитку та торгівлі України з 13 червня 2017 року.
Щодо вирішення питання стягнення на користь позивача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу колегія суддів звертає увагу на таке.
Ураховуючи, що спеціальним законодавством, яке регулює відносини щодо проходження та звільнення з державної служби, не врегульовано питання виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу при звільненні працівника, то до спірних правовідносин підлягають положення КЗпП України.
Згідно із частинами першою, другою статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. При цьому Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин (аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16).
Таким чином, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку №100.
Проте, судами попередніх інстанцій не було встановлено фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, в частині визначення розміру заробітної плати позивача, необхідного для обчислення середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу.
Крім того, судами попередніх інстанцій було встановлено, що наказом Мінекономрозвитку України від 12.06.2017 №483-к внесено зміни до наказу Мінекономрозвитку України від 30.05.2017 №448-к "Про звільнення ОСОБА_1": у пункт 1 слова та цифри: " 2 червня 2017 року" замінено словами та цифрами "12 червня 2017 року"; у пункті 2 слова та цифри: "за 3 календарні дні щорічної відпустки за період роботи з 23.04.2017 по 02.06.2017" замінено словами та цифрами "за 4 календарні дні щорічної відпустки за період роботи з 23.04.2017 по 12.06.2017".
Проте при визначенні судами попередніх інстанцій періоду вимушеного прогулу позивача вказані обставини не були враховані.
У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Таким чином, беручи до уваги неправильне застосування судами попередніх інстанцій приписів ст. 235 КЗпП України, судові рішення в частині вирішення позовних вимог про зобов`язання Міністерства економічного розвитку і торгівлі України поновити ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді директора Департаменту координації міжнародних програм Міністерства економічного розвитку і торгівлі України підлягають скасуванню з прийняттям в цій частині нового рішення про задоволення позову шляхом поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту координації міжнародних програм Міністерства економічного розвитку та торгівлі України з 13 червня 2017 року.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Згідно з ч.ч. 1, 2 статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
Відповідно до п.1 ч.2 ст.353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази.
Зважаючи на те, що допущені судами попередніх інстанцій порушення не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, який процесуальним законом позбавлений можливості досліджувати докази і встановлювати обставини, рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають скасуванню, а справа в цій частині - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, якому слід вжити визначені законом заходи, необхідні для встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.
В іншій частині оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.
Керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -
п о с т а н о в и в :
Касаційну скаргу Міністерства економічного розвитку і торгівлі України задовольнити частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2019 року в частині вирішення позовних вимог про зобов`язання Міністерства економічного розвитку і торгівлі України поновити ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді директора Департаменту координації міжнародних програм Міністерства економічного розвитку і торгівлі України - скасувати та прийняти в цій частині нову постанову, якою позовні вимоги в цій частині задовольнити.
Поновити ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту координації міжнародних програм Міністерства економічного розвитку та торгівлі України з 13 червня 2017 року.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2019 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.
В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.
Повний текст постанови виготовлено 29.04.2021.