Постанова
Іменем України
11 травня 2021 року
м. Київ
справа № 320/1553/19
провадження № 61-7179св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Малихіна Тетяна Анатоліївна, ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 30 жовтня 2019 року у складі судді Купавської Н. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Малихіна Тетяна Анатоліївна, ОСОБА_3, про визнання недійсним договору дарування житлового будинку.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування житлового будинку.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що 27 грудня 2017 року у нотаріуса він підписав договір, однак який саме договір він підписує йому не було відомо, української мови він не знає.
Його онук ОСОБА_2 завірив його, що після укладання договору він залишиться власником будинку АДРЕСА_1 та за ним буде здійснений догляд.
У березні-квітні 2018 року онук разом із родиною переїхав мешкати до позивача, допомагали йому та доглядали за ним. Починаючи з вересня 2018 року ставлення онука змінилось, він перестав здійснювати допомогу позивачу.
В грудні 2018 року в судовому засіданні під час розгляду іншої цивільної справи позивач дізнався, що 27 грудня 2017 року він підписав договір дарування житлового будинку у зв`язку із чим вважав, що його онук увів його в оману, що стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.
Позивач просив визнати недійсним договір дарування будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 27 грудня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Малихіною Т. А., зареєстрований в реєстрі за № 1103, а також стягнути з відповідача понесені судові витрати у розмірі 5 768,40 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 30 жовтня 2019 року, яке залишено без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 25 лютого 2020 року, позов задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 від 27 грудня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Малихіною Т. А., зареєстрований в реєстрі за № 1103, в частині дарування 3/4 частин вказаного житлового будинку.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що позивач не мав волевиявлення під час укладання ним договору на безоплатну передачу будинку у власність відповідача і помилився щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникають після укладання цього договору між ним та відповідачем, оскільки фактично залишився без майна і за віком та станом здоров`я потребує утримання.
В ході судового розгляду було встановлено, що позивач є особою похилого віку (88 років), хворіє багатьма хронічними захворюваннями, потребує сторонньої допомоги, при цьому після укладення оспорюваного договору позивач продовжує проживати у спірному будинку, а також несе витрати на його утримання та оплату комунальних послуг, спірний житловий будинок був і є єдиним житлом позивача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області.
07 квітня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не повно з`ясовано обставини справи та досліджено докази.
В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 908/3262/16, від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/12958/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 911/1171/18, від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц та інших. Заявник вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за його відсутності та відсутності його представника.
Відзив на касаційну скаргу
У червні 2020 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
У червні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
У червні 2020 року ОСОБА_4, яка діє від імені ОСОБА_1, подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 15 серпня 1951 року уклали шлюб, про що свідчить копія свідоцтва про укладення шлюбу, актовий запис № 563 (а. с. 11).
Від вказаного шлюбу у сторін народились діти: ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилась донька ОСОБА_6 та ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_7, про що свідчать копії свідоцтв про народження.
В період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_8 збудували на спільні кошти житловий будинок АДРЕСА_1, який був зареєстрований за ОСОБА_1 згідно свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 20 червня 1985 року (а. с. 14).
ОСОБА_8 померла ІНФОРМАЦІЯ_3, про що свідчить копія свідоцтва про смерть (а. с. 12).
Після її смерті відкрилася спадщина на належне їй майно, а саме: на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Спадкоємцями першої черги за законом після померлої ОСОБА_9 були: її діти та чоловік. Спадкова справа після померлої ОСОБА_9 не заводилася, заповіт не посвідчувався.
Відповідно до рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 29 січня 2019 року за донькою позивача ОСОБА_3 визнано право власності на 1/4 частину житлового будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 матері ОСОБА_10 .
Позивач, чоловік померлої ОСОБА_9, прийняв спадщину шляхом фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном, оскільки він проживав у спадковому будинку та користувався ним.
Син померлої ОСОБА_11 проживав за іншою адресою і спадщину після смерті матері не прийняв.
ІНФОРМАЦІЯ_4 помер син позивача ОСОБА_11, про що свідчить копія свідоцтва про смерть (а. с. 13).
06 липня 2013 року позивач ОСОБА_1 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського районного нотаріального округу Запорізької області Бондар Т. І., зареєстрований в реєстрі за № 1798, відповідно до якого на випадок своєї смерті належний йому будинок за АДРЕСА_1 він заповів: ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_6 (а. с. 20 - 22).
27 грудня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Малихіною Т. А., зареєстрований в реєстрі за № 1103, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав безоплатно у власність, а ОСОБА_2 прийняв у власність як дарунок житловий будинок АДРЕСА_1, що розташований на неприватизованій земельній ділянці, загальною площею 0,0611 га (а. с. 94 - 95).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У відповідності до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
У статті 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Відповідно до статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Отже, наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.
До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, на яку, зокрема, посилався і суд апеляційної інстанції.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Колегія суддів бере до уваги також висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1124цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2087цс15, від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1364цс15, що були застосовані судом апеляційної інстанції, а також у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 755/21068/14-ц, від 10 січня 2019 року у справі № 489/4535/16-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 360/939/17, від 01 жовтня 2020 року у справі № 585/2413/19, від 15 березня 2021 року у справі № 755/10850/18, оскільки правовідносини у вказаних справах є подібними до цієї справи.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про обґрунтованість позову про визнання недійсним договору дарування житлового будинку, оскільки вважав, що позивач, укладаючи оспорюваний договір діяв під впливом помилки відносно правової природи угоди, прав та обов`язків сторін, оскільки не мав наміру відчужувати та передавати будинок у власність, у якому проживає та іншого житла не має; після підписання спірного договору позивач продовжував проживати у спірному будинку, а також нести витрати на його утримання та оплату комунальних послуг. Позивач погоджувався на передачу нерухомого майна у власність відповідача лише за умови довічного утримання та укладаючи спірний договір, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем.
Таким чином, суди, враховуючи встановлені фактичні обставини справи на підставі наданих сторонами доказів, дійшли обґрунтованого висновку щодо необхідності часткового задоволення заявлених позовних вимог ОСОБА_1, при цьому правильно врахували, що донька позивача ОСОБА_3 є власником 1/4 частини будинку.
Суди першої та апеляційної інстанцій правильно відхилили заперечення відповідача щодо заявлених позовних вимог, оскільки ним не надано будь-яких належних та допустимих доказів на спростування позовних вимог позивача при розгляді справи.
Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях суперечать практиці Верховного Суду, яка викладена в наведених ним у касаційній скарзі відповідних постановах є необґрунтованими, оскільки у наведених заявником рішеннях судів касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях установлено різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів.
Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції розглянуто справу за його відсутності є безпідставними, оскільки матеріалами справи підтверджено про повідомлення ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_14 про розгляд справи, а відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи апеляційним судом (а.с. 196, 197).
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильного по суті спору висновку судів першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.