ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 755/15116/16
провадження № 61-47786св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк",
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Маринушкіним Арсеном Григоровичем, на постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада
2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Яворського М. А.,
Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "УкрСиббанк" про захист прав споживача, визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки.
Позов мотивовано тим, що 26 травня 2008 року він уклав з Акціонерним комерційним інноваційним банком (далі - АКІБ) "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", договір про надання споживчого кредиту № 11351046000, за умовами якого позивачу надано кредитні кошти
у сумі 55 000 доларів США зі сплатою 13,3% річних за користування кредитними коштами на строк до 26 травня 2038 року.
Належне виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором забезпечено укладеним цими ж сторонами договором іпотеки № 86488 від 26 травня
2008 року, за умовами якого позивач передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 .
Вказував, що кредитний договір укладений з порушенням норм чинного законодавства, а саме без дотримання пунктів 2, 4 статті 11 Закону
України "Про захист прав споживачів", оскільки банк під час укладення кредитного договору приховав повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, чим ввів позичальника в оману щодо реальної процентної ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, повертаючи кредит у порядку, визначеному графіком повернення заборгованості.
Просив визнати недійсними договір про надання споживчого кредиту № 11351046000 від 26 травня 2008 року, укладений ним з АКІБ "УкрСиббанк", та договір іпотеки № 86488 від 26 травня 2008 року, укладений цими ж сторонами та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 11 січня 2018 року, ухваленим у складі судді Савлук Т. В., позов задоволено. Визнано недійсними договір про надання споживчого кредиту № 11351046000 від 26 травня 2008 року, укладений ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 і договір іпотеки № 86488
від 26 травня 2008 року, укладений цими ж сторонами; вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що реальна процентна ставка на момент укладення договору про надання споживчого кредиту № 11351046000 від 26 травня 2008 року складала 19,06%, в той час як договором її встановлено у розмірі 16,29%. Встановивши вказані обставини, місцевий суд вважав, що банк ввів позичальника в оману щодо реальної процентної ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному графіком повернення заборгованості, тому вважав доведеною вимогу про визнання недійсним кредитного договору належними і допустимими доказами.
Дійшовши висновку про визнання недійсним кредитного договору, суд вважав за необхідне визнати недійсним договір іпотеки, яким забезпечено належне виконання недійсного договору.
Постановою Київського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року задоволено апеляційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк", скасовано рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 січня 2018 року та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що оспорювані у цій справі договір про надання споживчого кредиту та договір іпотеки підписані сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договорів; сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляв заперечень чи додаткових вимог щодо умов договорів та протягом тривалого часу виконував вимоги кредитного договору.
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання кредитного договору недійсним, оскільки укладені сторонами договори не є несправедливими, не суперечать принципу добросовісності, не містять умов щодо істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків на погіршення становища позивача як споживача кредитних послуг. Позивач усвідомлював, що отримує грошові кошти в кредит в іноземній валюті, тому мав усвідомлювати і ризики, пов`язані зі зміною курсу іноземної валюти.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У грудні 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Маринушкін А. Г. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року і залишити в силі рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 січня 2018 року.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судом апеляційної інстанції того, що реальна процентна ставка за договором про надання споживчого кредиту
№ 1135104600 від 26 травня 2008 року, вказана у додатку № 2 "Графік платежів, визначення сукупної вартості кредиту" до цього договору, встановлена у розмірі 16,29%, проте у висновку експерта зазначено, що процентна ставка є вищою - 19,06%. Банк не надав належних і допустимих доказів на спростування встановлених експертом обставин.
Заявник вказує про неврахування апеляційним судом укладення кредитного договору з використанням банком нечесної підприємницької практики та введення позивача в оману під час укладення оспорюваного договору про надання споживчого кредиту. Банк у порушення статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" не повідомив позивача у письмовій формі у повному обсязі про кредитні умови, передбачені пунктом 2 частини другої вказаної статті. Посилання апеляційного суду на підписання договору сторонами як свідчення його згоди з усіма умовами договору заявник вважає помилковими.
На думку заявника, формування волі позичальника на укладення оспорюваного договору про надання споживчого кредиту відбулось під впливом інформації, яка не відповідала дійсності, та створювала помилкове уявлення про сукупну вартість фінансової послуги (кредиту), тому такий договір підлягає визнанню недійсним на підставі статті 230 ЦК України та статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" як такий, що укладений під впливом обману.
Також вважає помилковими посилання апеляційного суду про виконання позивачем протягом тривалого часу умови кредитного договору, що вказує про його обізнаність з усіма умовами договору, так як виконання позивачем зобов`язань за оспорюваним договором не спростовує обставин щодо введення його в оману під час укладення договору.
Крім того, заявник вказує про безпідставне поновлення апеляційним судом строку на апеляційне оскарження банком рішення суду першої інстанції.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції і ухвалою цього ж суду від 20 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 26 травня 2008 року АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та
ОСОБА_1 уклали договір про надання споживчого кредиту № 11351046000. Відповідно до пунктів 1.1-1.3 договору банк в порядку та на умовах, визначених цим договором, взяв на себе зобов`язання надати позичальнику грошові кошти у розмірі 55 000 доларів США, що еквівалентно 266 750 грн за курсом Національного банку України на день укладення договору, зі сплатою
13,30% річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення заборгованості до 26 травня 2038 року.
Належне виконання зобов`язань ОСОБА_1 за вказаним договором про надання споживчого кредиту забезпечене укладеним 26 травня 2008 року
АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк",
та ОСОБА_1 договором іпотеки № 86488, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. за № 13074. За умовами договору іпотеки ОСОБА_1 передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 .
Апеляційний суд встановив, що умовами договору про надання споживчого кредиту сторони визначили порядок надання і повернення кредиту, а також порядок внесення змін до його змісту.
Пунктами 1.2.1 та 1.5 договору про надання споживчого кредиту визначено, що надання кредиту (грошових коштів) здійснювалось 26 травня 2008 року. Кредит нарахований шляхом зарахування банком коштів на поточний рахунок позичальника № НОМЕР_1 у банку для подальшого використання за цільовим призначенням. Позичальник повертає суму кредиту, сплачує плату за кредит й інші грошові платежі згідно з умовами договору на рахунок № НОМЕР_2 (пункт 3.4.1). В додатку № 1 до вказаного договору викладено графік погашення заборгованості.
Зі змісту пункту 7.13 договору апеляційний суд встановив, що підписанням даного договору позичальник свідчить, що всі умови даного договору йому цілком зрозумілі і він вважає їх справедливими по відношенню до нього; перед підписанням даного договору позичальник отримав інформаційний лист відповідно до вимог чинного законодавства України, зокрема, Закону України "Про захист прав споживачів".
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Частиною другою розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону
від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину.
Пунктом 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада
2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз`яснено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
За змістом частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також, усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
За змістом статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" у редакції Закону, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Встановивши, що на час укладення договору про надання споживчого кредиту ОСОБА_1 був ознайомлений зі змістом договору, про що свідчить його підпис; у подальшому погашав кредитну заборгованість протягом тривалого часу; не звертався до банку щодо роз`яснень положень договору чи надання іншої інформації з приводу виконання зобов`язань і не заявляв про те, що йому незрозумілі умови кредитного договору, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку відсутність підстав для задоволення позову в частині вирішення вимог про визнання недійсним договору про надання споживчого кредиту.
Апеляційний суд врахував, що Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають зобов`язальні правовідносини.
Зазначене узгоджується з висновками, викладеними Верховним Судом України у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15 та Верховним Судом у постановах від 16 грудня 2020 року у справі № 756/12667/18 (провадження
№ 61-1499св19), від 3 лютого 2021 року у справі № 643/15333/15-ц (провадження № 61-4701св20) та від 31 березня 2021 року у справі № 466/8526/14-ц (провадження № 61-11554св19).
Касаційний суд також погоджується із висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки з підстав недоведення недійсності договору про надання споживчого кредиту (основне зобов`язання).
Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом підвищення банком процентної ставки, що встановлено висновком експерта, не впливають на правильність вирішення справи по суті, оскільки з`ясуванню під час розгляду позову ОСОБА_1 в цій справі підлягало питання узгодження сторонами всіх істотних умов оспорюваних правочинів на час їх укладення, а правомірність нарахування банком процентів за договором про надання споживчого кредиту не входить до предмета доказування в цій справі.
Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про те, що банк не повідомив позичальника у повному обсязі про кредитні умови, чим порушив Закон України "Про захист прав споживачів", виходячи з наступного.
З пункту 7.13 договору № 11351046000 апеляційний суд встановив, що сторони домовились вважати, що, уклавши цей договір, позичальник своїм підписом засвідчує факт та згоду з умовами договору, підтверджує свої права та обов`язки за цим договором і погоджується з ними, підтверджує свою здатність виконувати умови цього договору та що всі умови даного договору йому цілком зрозумілі і позичальник вважає їх справедливими по відношенню до нього, а також засвідчив, що перед укладенням договору отримав від банку інформаційний лист згідно вимог законодавства України, зокрема Закону України "Про захист прав споживачів".
Отже, підписавши цей договір, а також додатки до нього, позивач тим самим підтвердив, що ознайомлений у письмовій формі з умовами надання кредиту, в тому числі вартістю кредиту, його особливостями, перевагами та недоліками, методикою, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків i комісій, пов`язаних із конвертацією валюти платежу у валюту зобов`язання пiд час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним, інформацією про сукупну вартість кредиту з урахуванням реальної процентної ставки та значення абсолютного подорожчання кредиту, вapтocтi, видів та предметів cyпyтнix послуг, а також іншої інформації, надання якої вимагає чинне законодавство України, тобто виразив свою безумовну згоду з усіма його істотними умовами, що стосуються умов надання та повернення кредиту, і згоду на укладення договору не відкликав.
Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 24 січня 2019 року у справі № 727/6461/15-ц (провадження
№ 61-14357св18), від 2 жовтня 2019 року у справі № 566/585/17 (провадження
№ 61-34206св18) та від 2 грудня 2020 року у справі № 361/1494/16-ц (провадження № 61-22138св19).
Посилання заявника про введення позичальника в оману та застосування банком нечесної підприємницької практики спростовуються висновками апеляційного суду, який вважав ці обставини недоведеними, тому такі доводи зводяться до необхідності переоцінки доказів, які оцінено апеляційним судом із додержанням норм процесуального права, і містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено
статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Переглядаючи справу у касаційному порядку, колегія суддів враховує, що відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що, зокрема, підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них. Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов`язань, є неприпустимим (постанова Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5 вересня
2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про безпідставне поновлення строку на апеляційне оскарження банком рішення суду першої інстанції, оскільки, вирішуючи питання щодо поновлення строку на апеляційне оскарження, апеляційний суд дослідив причини поважності його пропуску. Крім того, апеляційний суд в ухвалі від 14 вересня 2018 року відхилив аналогічні доводи заявника, викладені у відзиві на клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, правильно вважаючи такі посилання недоведеними.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК
України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, судові
рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявник не вказує.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України"). Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судового рішення апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду без змін.