Постанова
Іменем України
28 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 626/1479/19-ц
провадження № 61-8219св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Красноградська міська рада Харківської області,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - Служба у справах дітей Красноградської районної державної адміністрації,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красноградського районного суду Харківської області від 17 лютого 2020 року у складі судді Рибальченко І. Г. та постанову Харківського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2019 року Красноградська міська рада Харківської області звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя
особа - Служба у справах дітей Красноградської районної державної адміністрації (далі - Служба у справах дітей Красноградської РДА), про позбавлення права користування жилим приміщенням.
Позовна заява мотивована тим, що рішенням виконавчого комітету Красноградської міської ради Харківської області від 28 травня 2014 року
№ 73 ОСОБА_1, який проходив військову службу в Лозівському міжрайонному управлінні Служби безпеки України (далі - СБУ), надано службове житло, а саме квартиру АДРЕСА_1 та видано ордер на вселення в службове жиле приміщення.
Листом начальника управління СБУ в Харківській області від 15 лютого
2016 року № 70/30-339 позивача проінформовано про звільнення ОСОБА_1 з військової служби та повідомлено про необхідність видачі ордера на вищевказане службове приміщення іншому діючому співробітнику.
Рішенням виконавчого комітету Красноградської міської ради Харківської області від 24 лютого 2016 року № 39 визнано такими, що втратили чинність пункти 2-6 рішення виконкому від 28 травня 2014 року № 73, у зв?язку з тим, що попередній квартиронаймач службового житла ОСОБА_1 звільнений з військової служби Лозівського міжрайонного відділу управління СБУ в Харківській області.
На виконання вказаного рішення виконавчого комітету Красноградської міської ради Харківської області ОСОБА_1. 29 лютого 2016 року повідомлено листом про прийняте рішення щодо припинення користування жилим приміщенням та запропоновано звернутися до центру надання адміністративних послуг Красноградської районної державної адміністрації для зняття з реєстраційного обліку та звільнення жилого приміщення в найкоротший термін.
Позивач зазначав, що відповідачі житло не звільнили, з реєстраційного обліку не знялися.
Ураховуючи викладене Красноградська міська рада Харківської області просила позбавити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 права користування службовим жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх прийняття
Рішенням Красноградського районного суду Харківської області
від 17 лютого 2020 року позов задоволено.
Позбавлено ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 права користування службовим жилим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 отримав службове житло у зв?язку з проходженням військової служби в Лозівському міжрайонному управлінні СБУ в Харківській області.
Оскільки ОСОБА_1 звільнений з військової служби, то його право, а також право осіб, які з ним проживають, на користування наданим службовим житлом припинилося.
Постановою Харківського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Красноградського районного суду Харківської області від 17 лютого
2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
При цьому зазначив, що спірну квартиру надано ОСОБА_1 та членам його сім`ї тимчасово на період проходження ним військової служби в Лозівському міжрайонному відділі управління СБУ в Харківській області. У зв`язку зі звільненням ОСОБА_1 з військової служби в СБУ відпали правові підстави для користування ним та членами його сім`ї службовим житлом.
Виселення особі зі службового житла після припинення трудових відносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Відповідачі мають інше місце проживання, тому службова квартира не є їх єдиним житлом, позбавлення права користування яким поклало б на них надмірний тягар та призвело б до порушення права на житло.
ОСОБА_1 не належить до категорії осіб, яких не може бути виселено з службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення.
Позивач аргументував мету, яку він переслідував, подавши позов про позбавлення відповідачів права користування службовим жилим приміщенням, та співмірність такого виселення відповідній меті.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав вважати, що існує нагальна суспільна необхідність для втручання держави у право користування відповідачами службовим жилим приміщенням, та таке втручання у право на житло є пропорційним переслідуваній легітимній меті і не порушує принципів розумності та справедливості.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо позбавлення права користування жилим приміщенням неповнолітньої дитини.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки позивач просив позбавити права користування жилим приміщенням, в тому числі і малолітнього
ОСОБА_3, то при розгляді судом спорів щодо визнання дитини такою, що втратила право користування жилим приміщенням, обов`язковою є участь органу опіки та піклування, який подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору.
При розгляді справи судами попередніх інстанцій висновок від Служби у справах дітей Красноградської РДА не витребовувався та останньою не складався. Пояснення Служби у справах дітей Красноградської РДА не є таким висновком.
Позбавляючи права користування жилим приміщенням малолітню дитину суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми чинного законодавства щодо прав дитини, яким приділяється першочергова увага з метою найкращого забезпечення інтересів дитини.
Суди попередніх інстанцій взяли до уваги, як належний доказ не проживання відповідача разом з членами його сім`ї у спірній квартирі, довідку, складену 21 травня 2019 року депутатом Красноградської міської ради Харківської області. Проте депутат Красноградської міської ради Харківської області не є стороною у справі та рішення щодо надання їй повноважень на проведення обстеження жилого приміщення позивачем не приймалося.
Конституцією України, зокрема статтею 47, визначено право кожного на житло, тому виселення громадян без надання іншого жилого приміщення є порушенням права на житло.
У червні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Красноградської міської ради Харківської області, в якому остання просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Красноградського районного суду Харківської області від 17 лютого
2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 квітня
2020 року - залишити без змін.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі і витребувано цивільну справу.
У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 12 листопада 2020 року призначено повторний автоматизований розподіл судових справ у зв`язку з обранням судді Сімоненко В. М. до Великої Палати Верховного Суду та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судових справ між суддями у справі № 626/1479/19 (провадження № 61-8219св20) визначено суддю-доповідача Фаловську І. М.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 квітня 2021 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, щорішенням виконавчого комітету Красноградської міської ради Харківської області від 28 травня 2014 року № 73 визнано тимчасовим службовим жилим приміщенням квартиру АДРЕСА_1 ; надано ОСОБА_1, який проходить військову службу в Лозівському міжрайонному відділі управління СБУ в Харківській області та здійснює оперативне забезпечення міста Красноград, та членам його сім`ї службове жиле приміщення, а саме квартиру АДРЕСА_1 ; видано ОСОБА_1 ордер на вселення в службове жиле приміщення.
29 травня 2014 року ОСОБА_1 надав згоду на звільнення наданого йому та членам його сім`ї службового жилого приміщення в порядку, передбаченому Положенням про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними (а. с. 12).
Згідно з наказом Голови СБУ від 30 січня 2016 року № 100-ос капітана
ОСОБА_1, старшого оперуповноваженого, звільнено з військової служби за підпунктом "б" пункту 61 та підпунктом "и" пункту 62 (у зв`язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем) та пунктом 88-1 у запас Збройних Сил України по управлінню СБУ в Харківській області (а. с. 15).
На підставі наказу управління СБУ в Харківській області від 05 лютого
2016 року № 18-ос виключено із списків особового складу капітана
ОСОБА_1, звільненого з військової служби наказом Голови СБУ від 30 січня 2016 року № 100-ос (а. с. 16).
Листом управління СБУ в Харківській області від 15 лютого 2016 року
№ 70/30-339 Красноградського міського голову повідомлено, що ОСОБА_1 звільнено з військової служби, та звернуто прохання щодо вирішення питання про видачу ордера на службове жиле приміщення, а саме квартиру АДРЕСА_1, іншому співробітнику Лозівського міжрайонного відділу управління СБУ в Харківській області.
Рішенням виконавчого комітету Красноградської міської ради Харківської області від 24 лютого 2016 року № 39 визнано такими, що втратили чинність пункти 2, 3, 4, 5, 6 рішення виконкому від 28 травня 2014 року № 73.
29 лютого 2016 року на адресу ОСОБА_1 направлено повідомлення про звернення до центру надання адміністративних послуг Красноградської районної державної адміністрації для зняття з реєстрації його та членів його сім`ї та звільнення займаного службового жилого приміщення.
07 квітня 2016 року Красноградська міська рада Харківської області направила на адресу ОСОБА_1 повідомлення щодо виселення зі службового жилого приміщення.
Згідно з довідкою Красноградського ЖРЕП від 23 квітня 2019 року № 1105 ОСОБА_1 та члени його сім`ї: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, значаться зареєстрованими у квартирі АДРЕСА_1 .
Довідкою, складеною 21 травня 2019 року депутатом Красноградської міської ради Харківської області Вербніковою О. В., засвідчено, що в квартирі АДРЕСА_1 тривалий час ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 не мешкають.
Рішенням Красноградського районного суду Харківської області
від 26 грудня 2018 року у справі № 626/642/16-ц позовні вимоги виконавчого комітету Красноградської міської ради Харківської області до ОСОБА_1 про зняття з реєстрації та виселення із службового жилого приміщення задоволено частково.
Зобов`язано ОСОБА_1 та членів його сім`ї виселитися з службового жилого приміщення з дати вступу судового рішення в законну силу.
Постановою Харківського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року у справі № 626/642/16-ц, яка набрала законної сили, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Красноградського районного суду Харківської області від 26 грудня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовленовиконавчому комітету Красноградської міської ради Харківської області у задоволенні позову.
Відмовляючи виконавчому комітету Красноградської міської ради Харківської області у задоволенні позову у справі № 626/642/16-ц суд апеляційної інстанції виходив з того, що судом в порушення вимог чинного законодавства не притягнуто до участі у справі орган опіки та піклування як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, що є обов`язковим при розгляді спорів щодо визнання дитини такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Крім того позов пред`явлено лише до ОСОБА_1, а питання про виселення з житла вирішено і щодо інших осіб, не залучених до участі у справі.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.
Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про позбавлення
ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, права користування службовим жилим приміщенням, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 як колишній працівник СБУ, якого звільнено з військової служби, разом з членами його сім`ї безпідставно користується квартирою, яка є службовим жилим приміщенням та необхідна для забезпечення житлом діючого співробітника СБУ. Позбавлення відповідачів права користування службовим жилим приміщенням забезпечує поновлення порушеного права Красноградської міської ради Харківської області.
Натомість Верховний Суд не погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Частиною першою статті 118 ЖК УРСР передбачено, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.
Держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців і працівників Служби безпеки України. Військовослужбовці Служби безпеки України користуються політичними, соціально-економічними та особистими правами і свободами, а також пільгами відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства (стаття 27 Закону України "Про Службу безпеки України").
Згідно з пунктами 3, 3 частини першої статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР та іншими нормативно-правовими актами. Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.
Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями визначається Кабінетом Міністрів України, зокрема, постановою від 03 серпня 2006 року № 1081 "Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями" (далі - Порядок) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, яка визначає механізм забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців - осіб офіцерського, старшинського і сержантського, рядового складу (крім військовослужбовців строкової служби) Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формуваньта членів їх сімей.
Військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності у них за місцем проходження служби житла для постійного проживання забезпечуються службовими житловими приміщеннями (пункт 7 Порядку).
Відповідно до пункту 12 Порядку службові житлові приміщення надаються військовослужбовцям за місцем проходження ними військової служби.
Службове житлове приміщення надається військовослужбовцю на всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним (у тому числі на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від військовослужбовця в даному або іншому населеному пункті). Члени сім`ї військовослужбовця дають письмову згоду на проживання в службовому житловому приміщенні. Військовослужбовець та повнолітні члени його сім`ї беруть письмове зобов`язання щодо звільнення службового житлового приміщення в передбачених законодавством випадках (пункт 14 Порядку).
Статтею 124 ЖК УРСР передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
У пункті 21 Порядку зазначено, що при звільненні з військової служби військовослужбовець підлягає виселенню із службового житлового приміщення з усіма членами сім`ї, якщо інше не передбачено законодавством.
Установивши, що спірне житло надано ОСОБА_1 у зв`язку з проходженням ним військової служби в Лозівському міжрайонному відділі управління СБУ в Харківській області та останнього звільнено з військової служби, апеляційний суд дійшов висновку, що правові підстави для користування ним та членами його сім`ї службовим жилим приміщенням відсутні.
Частиною першою статті 6 Конвенції передбачено право на справедливий суд, зокрема кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06) 2 грудня 2010 року, установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло, останні були позбавлені процесуальних гарантій.
Міжнародною судовою установою встановлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Розглядаючи справи цієї категорії, суди повинні враховувати інтереси сторін і вирішувати такі спори залежно від установлених обставин та на підставі вимог закону.
Подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду України
від 13 листопада 2013 року у справі № 6-115цс13.
Верховний Суд бере до уваги, що поняття "житло" не обмежується приміщенням, у якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, тобто існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), зазначено, що навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Вирішуючи спір суд апеляційної інстанції, встановивши, що не зважаючи на припинення ОСОБА_1 трудових відносин з СБУ останній разом з членами своєї сім`ї продовжує користуватися службовою квартирою, як необхідна для забезпечення житлом діючого співробітника СБУ, дійшов висновку про наявність підстав вважати, що втручання держави у право на житло є пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Однак згідно з частиною другою статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень (стаття 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей").
У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звільнено з військової служби.
У службовій квартирі, яку отримав ОСОБА_1 під час проходження ним військової служби в Лозівському міжрайонному відділі управління СБУ в Харківській області, зареєстровані його дружина та малолітній син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до частин сьомої, восьмої статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.
Так, у Преамбулі Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року
(у редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, зазначено, що дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження.
Статтею 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, і при вирішенні питання про позбавлення права користування житлом.
Відповідачем ОСОБА_1 наведено аргументи про неможливість позбавлення його та членів його сім`ї права користування жилим приміщенням, а саме наявність малолітньої дитини та відсутність іншого житла для користування.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції такі аргументи відповідача ОСОБА_1 не врахував, а надавши оцінку обставинам справи і встановивши, що позбавлення права користування службовим жилим приміщенням має легітимну мету і є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки в це житло буде вселено сім`ю полковника СБУ, залишив поза увагою наявність в сім`ї відповідача малолітньої дитини, яка має хронічні захворювання, і не встановив чи не буде надмірним тягарем для відповідачів і малолітньої дитини позбавлення житла без встановлення обставин наявності в них іншого жилого приміщення.
Стаття 19 СК України визначає участь органу опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів.
Приписами частини четвертої статті 19 СК України встановлено, що при розгляді судом спорів щодо визнання дитини такою, що втратила право користування жилим приміщенням, обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
У справі, яка переглядається, третьою особою є Служба у справах дітей Красноградської районної державної адміністрації, згідно з поясненнями якої остання заперечує проти виселення малолітнього ОСОБА_3 зі спірної квартири, оскільки матеріали справи не містять доказів забезпечення дитини іншим житловим приміщенням, придатним для проживання в ньому.
Зокрема, висновок апеляційного суду, що відповідачі мають інше місце проживання, ґрунтується на доказах, наданих позивачем, що у спірній квартирі тривалий час ніхто не проживає.
Разом з тим, пояснення ОСОБА_1 з цього приводу зводяться до того, що неможливість проживання у ній викликана наявністю у малолітнього сина супутнього захворювання та проведення в зв`язку з цим ремонтних робіт.
У рішенні ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення
статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення,
у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами особи, пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар.
Слід зазначити, що у цій справі питання про те, чи виїхав ОСОБА_1 із сім`єю зі спірного житла у зв`язку з поважними причинами, про які він заявляв, не розглядалися судами першої та апеляційної інстанцій взагалі. Такі обставини не обґрунтовував у позовній заяві позивач.
Рішення суду апеляційної інстанції ухвалено виключно на підставі того, що законне підґрунтя для виселення зумовлене звільненням відповідача з військової служби.
Цей захід міг переслідувати легітимну мету у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції, а саме захист інтересів військовослужбовців, які потребують тимчасового житла у зв`язку з проходженням служби за умови, що рішення ґрунтується на законних підставах і тоді воно буде необхідним у демократичному суспільстві.
Однак, коли суд дійшов висновку, що виселення відповідає чинному законодавству, вони жодним чином не врівноважили його з аргументами відповідачів, що цей захід покладе на них надмірний тягар, зокрема, що право користування втратить сім`я з малолітньою дитиною, а органом опіки та піклування, позивачем чи судами не встановлено обставин наявності іншого жилого приміщення, в якому буде проживати сім`я з дитиною після виселення.
Отже, Верховний Суд приходить до висновку, що суд апеляційної інстанції не в повному об`ємі оцінив пропорційність позбавлення відповідачів права користування службовим жилим приміщенням. Таким чином, висновки щодо необхідності позбавлення права користування житлом не є обґрунтованими.
Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії").
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах "Дакус проти України").
Подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду
у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження
№ 14-64цс20).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначав, що судом першої інстанції не розглядалося питання про відсутність у дитини права та можливості користування іншим жилим приміщенням, а також в матеріалах справи відсутнє свідоцтво про народження малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, що свідчить про не встановлення всіх осіб у справі та обставин справи.
Проте апеляційний суд не надав оцінки таким аргументам відповідача ОСОБА_1 та в мотивувальній частині судового рішення не навів обставин їх відхилення.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Красноградська міська рада звернулася до суду з позовом до відповідачів про позбавлення права користування службовим жилим приміщенням.
Користування службовими жилими приміщеннями врегульовано главою 3 розділу ІІІ ЖК УРСР.
Статтями 124, 125 ЖК УРСР передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають з наданням (без надання) іншого жилого приміщення.
При новому розгляді справи, суду апеляційної інстанції слід з`ясувати чи правильно позивачем обраний спосіб захисту порушеного права та чи підлягає відновленню це право у такий спосіб.
Суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може давати оцінку чи переоцінку наданим учасниками справи доказам, а тому не може ухвалити власне рішення, відтак, прохання касаційної скарги про ухвалення нового рішення не може бути задоволено.
За загальними вимогами процесуального права, закріпленими
у статтях 76-78, 81, 83-84, 228, 229, 235, 243, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
Враховуючи вищенаведені норми права та встановлені у справі фактичні обставини, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.