У х в а л а
27 квітня 2021 року
м. Київ
Справа № 756/10183/16-ц
Провадження № 14-69зц21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддівБританчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
ознайомилась із заявою ОСОБА_1 (далі - відповідачка) від 17 квітня 2021 року про перегляд касаційної скарги та роз`яснення судових рішень (далі - заява) у справі за позовом ОСОБА_2 (далі - позивачка) до відповідачки за участю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3, приватних нотаріусів Київського міського нотаріального округу Заїзжай Катерини Миколаївни та ОСОБА_4 - про визнання нікчемним (недійсним) заповіту, скасування та виключення зі спадкового реєстру запису про державну реєстрацію цього заповіту і
в с т а н о в и л а :
у серпні 2016 року позивачка звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати нікчемним (недійсним) заповіт, скасувати та виключити зі спадкового реєстру запис про державну реєстрацію цього заповіту.
24 вересня 2018 року Оболонський районний суд м. Києва ухвалив рішення, згідно з яким залишив позов без задоволення.
19 грудня 2018 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 вересня 2018 року.
11 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою:
- змінив рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року в частині вирішення вимоги про визнання заповіту нікчемним (недійсним), виклавши їх мотивувальні частини у власній редакції;
- скасував рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року у частині вирішення вимоги про виключення зі спадкового реєстру запису про державну реєстрацію заповіту; ухвалив у цій частині нове судове рішення, згідно з яким вказану вимогу задовольнив;
- виключив зі Спадкового реєстру запис про реєстрацію заповіту № 58561286, складеного 10 лютого 2016 року позивачкою на користь відповідачки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заїзжай К. М. і зареєстрованого у реєстрі за № 102.
Мотивував тим, що, крім похилого віку заповідача, у заповіті зазначена приватний нотаріус не зазначила фізичних вад або хвороб спадкодавця, які би заважали їй особисто прочитати та підписати заповіт. Наведене вказує на відсутність передбачених законом підстав для підписання заповіту замість заповідача іншою особою та підтверджує порушення під час посвідчення заповіту вимог закону щодо його форми.
19 квітня 2021 року на адресу Великої Палати Верховного Суду надійшла заява, в якій відповідачка просить:
- переглянути касаційну скаргу позивачки;
- надати роз`яснення щодо виконання рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 вересня 2018 року, постанови Київського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року та постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 листопада 2020 року.
Мотивує заяву тим, що Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виснував про визнання заповіту нікчемним і виключив зі спадкового реєстру запис про державну реєстрацію цього заповіту, відступивши від висновків Верховного Суду у справах про спадкування. Відповідачка стверджує, що у постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 2-1201/2005 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що у цивільному законодавстві немає можливості скасувати заповіт. Таке право належить лише заповідачу (стаття 1254 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини четвертої статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).
Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. А згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Чинний процесуальний закон не передбачає інституту перегляду Верховним Судом судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку, як це було визначено у розділі V глави 3 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року.
Отже, після прийняття постанови Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для прийняття та розгляду заяви. Тобто у справі № 756/10183/16-ц Велика Палата Верховного Суду не є судом, встановленим законом, для такого розгляду.
Згідно з частиною третьою статті 419 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Вичерпний перелік підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлює стаття 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі статтями 403 і 404 цього кодексу вирішує тільки Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду.
Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості самостійно вирішити питання про передання справи собі на розгляд. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 756/10183/16-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду не передавав, а прийняв 11 листопада 2020 року постанову.
З урахуванням наведеного у прийнятті заяви необхідно відмовити та повернути її відповідачці.
Згідно з практикою ЄСПЛ право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).
"Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, § 53).
Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, щоби порушувати саму сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує "легітимну мету" і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" (див. mutatis mutandis рішення від 28 травня 1985 року у справі"Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), заява № 8225/78, § 57; рішення від 21 вересня 1994 року у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" (Fayed v. the United Kingdom), заява № 17101/90, § 65).
Відмова у прийнятті до розгляду заяви, поданої до Великої Палати Верховного Суду, не є порушенням права відповідачки на доступ до суду, адже вона вже раніше реалізувала її право на розгляд справи у судах трьох інстанцій, зокрема подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу позивачки, який 11 листопада 2020 року у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову.
Згідно з практикою ЄСПЛ юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див. mutatis mutandis рішення від 9 листопада 2004 року у справі "Світлана Науменко проти України" (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, § 53).
Звернення до Великої Палати Верховного Суду із заявою, зокрема з метою повторного розгляду касаційної скарги позивачки, спрямоване на перегляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року. Однак в силу прямої вказівки закону зазначений перегляд постанови касаційного суду законом не передбачений та є неможливим, оскільки ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип остаточності судового рішення (res judicata).
За заявою учасників справи, державного виконавця, приватного виконавця суд роз`яснює судове рішення, яке набрало законної сили, не змінюючи змісту судового рішення. Подання заяви про роз`яснення судового рішення допускається, якщо судове рішення ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред`явлене до примусового виконання (частини перша та друга статті 271 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу відповідачки на те, що повноваження роз`яснити судове рішення має лише той суд, який ухвалив відповідне судове рішення. Оскільки Велика Палата Верховного Суду справу № 756/10183/16-ц не розглядала, і жодні рішення у ній не ухвалювала, вона неповноважна роз`яснювати судові рішення інших судів, які розглянули вказану справу.
Керуючись статтями 6, 19 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтями 271, 388, 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду