У Х В А Л А
14 квітня 2021 року
м. Київ
Справа №757/50105/19
Провадження № 14-39цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Сімоненко В. М.,
суддів Анцупової Т.О., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Григор`євої І.В.,
Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Катеринчук Л.Й., Князєва В.С., Крет Г.Р., Лобойка Л.М., Пількова К.М., Прокопенка О.Б., Пророк В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткача І. В., Штелик С.П.,
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням, за касаційною скаргою ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Тарахкало Михайло Олександрович, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 06 квітня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року та
ВСТАНОВИЛА:
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до держави в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням, шляхом списання коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України.
Позовні вимоги мотивовані тим, що вироком апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2005 року, залишеним без змін ухвалою Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року, ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених статтею 69, частиною другої статті 142, частиною третьою статті 142, частиною третьою статті 215-3, пунктами "а" та "і" статті 93, частиною другою статті 17 і пунктами "а", "г", "і" статті 93 Кримінального кодексу України від 28 грудня 1960 року № 2001-05 (далі - КК України 1960 року), статтею 257, частиною четвертою статті 187 Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року № 2341-III (далі - КК України), та засуджено до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є його власністю.
17 березня 2016 року у справі "Закшевський проти України" (заява № 7193/04) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) прийняв остаточне рішення, яке набрало чинності 17 червня 2016 року. У вказаному рішенні ЄСПЛ установив порушення Україною таких положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція): підпункту "с" пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 цієї статті (порушення права використовувати юридичну допомогу); пункту 4 статті 5 (відсутність ефективної процедури судового перегляду законності досудового тримання заявника під вартою, в тому числі під час судового розгляду); статті 3 (неприйнятні умови тримання під вартою).
17 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у зв`язку із встановленням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов`язань на підставі пункту 2 частини третьої статті 459 Кримінального процесуального кодексу України скасувала вирок Апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2005 року та ухвалу Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року відносно ОСОБА_1 . За результатом розгляду справи Велика Палата Верховного Суду направила справу в частині засудження ОСОБА_1 за епізодом, що мав місце 09 серпня 2001 року (розбійний напад і умисне вбивство ОСОБА_2 та замах на умисне вбивство ОСОБА_3 ), на новий судовий розгляд. За іншими епізодами позивача засуджено за статтею 69, частиною другою статті 142, частиною третьою статті 142, частиною третьою статті 215-3 КК України 1960 року, частиною четвертою статті 187, статтею 257 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 10 років з конфіскацією всього майна, що є власністю засудженого. Цього ж дня ОСОБА_1 звільнено з-під варти в залі суду.
ОСОБА_1 у своїй позовній заяві вказував, що має право на відшкодування моральної та матеріальної шкоди на підставі статей 56, 62 Конституції України та статей 1167, 1173, 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки його було засуджено до найсуворішого виду покарання - довічного позбавлення волі на підставі недопустимих доказів. Унаслідок засудження до довічного позбавлення волі позивач втратив надію на звільнення та зазнав сильних душевних хвилювань. Перебуваючи під вартою, він не міг користуватися низкою прав і свобод, а саме: не міг подорожувати, працювати, розвиватися, вдосталь спілкуватися з рідними і друзями, з іншими знайомими та колегами. У зв`язку із цим ОСОБА_1 просив суд стягнути на свою користь з держави в особі Державної казначейської служби України моральну шкоду в розмірі 2 000 000,00 грн та матеріальну шкоду у вигляді втраченого заробітку в розмірі 613 431,00 грн.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 06 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що незаконність рішень, дій чи бездіяльності таких заподіювачів шкоди, як органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим або органи місцевого самоврядування (стаття 1173 ЦК України), органи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури і суду (стаття 1176 ЦК України; Закон України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду"; далі - Закон № 266/94-ВР), є недоведеною.
Оскільки статтею 1176 ЦК України та статтею 2 Закону № 266/94-ВР установлено вичерпний перелік підстав відшкодування державою шкоди, а матеріали справи не містять доказів про наявність таких підстав відносно ОСОБА_1 (наявність виправдувального вироку суду або іншого рішення суду, яким установлено незаконне засудження, незаконне взяття і тримання під вартою та вчинення інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи), позовні вимоги останнього задоволенню не підлягають.
Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позов ОСОБА_1 є передчасним, оскільки поданий до завершення процедури розгляду кримінальної справи № 1-23/05 відносно ОСОБА_1 у частині обвинувачення за епізодом, що мав місце 09 серпня 2001 року (розбійний напад і умисне вбивство ОСОБА_2 та замах на умисне вбивство ОСОБА_3 ) та набрання відповідним рішенням суду законної сили.
Суди посилались також на те, що ЄСПЛ судовим рішенням від 17 березня 2016 року у справі "Закшевський проти України" (заява № 7193/04) не встановив порушень Україною Конвенції в частині невиправданого тримання позивача під вартою, які б зумовили безумовне право ОСОБА_1 на відшкодування моральної та матеріальної шкоди.
У вересні 2020 року ОСОБА_1 в особі представника Тарахкала М. О. подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити. Мотивами касаційної скарги зазначив відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування ст. 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР до встановлених судом обставин.
Крім того, ОСОБА_1 у своїй касаційній скарзі зазначив, що стаття 2 Закону № 266/94-ВР не передбачає можливості відшкодування шкоди особі, яка потерпіла від процедурних помилок держави, але при цьому не була виправдана судом з одночасним закриттям кримінальної справи. Водночас ця обставина не дозволяє національним судам ігнорувати той факт, що під час проведення досудового розслідування та судового розгляду справи № 1-23/05 державними органами дійсно було допущено ряд грубих порушень, відображених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2019 року. У зв`язку з викладеним вище ОСОБА_1 вважає, що має право на відшкодування шкоди за його незаконне засудження.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною п`ятою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), для вирішення виключної правової проблеми та забезпечення розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики стосовно таких питань:
чи наявні правові підстави для відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням у випадку, коли після скасування вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є меншим за строк, який особа фактично була ув`язнена;
чи підлягає застосуванню за аналогією закону положення статті 2 Закону № 266/94-ВР до встановлених правовідносин та чи слід одночасно застосовувати положення частини шостої статті 1176 ЦК України.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що існує необхідність викладення правового висновку щодо механізму відшкодування державою шкоди за одночасного існування таких обставин: вирок, яким особу було засуджено до позбавлення волі, скасовано повністю або частково; такий вирок було скасовано внаслідок його перегляду за виключними обставинами вищим національним судом; на момент перегляду вироку за виключними обставинами особа була позбавлена волі вже досить тривалий час; підставою для скасування вироку, зокрема, є визнання національним судом факту, що при його ухваленні було допущено ряд процесуальних або процедурних помилок з боку органів державної влади (органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та/або суду); після скасування неправосудного вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є суттєво меншим за строк, протягом якого особа фактично була ув`язнена; актуальне національне законодавство не містить спеціальної норми, приписи якої повністю відповідали б змісту подібних правовідносин та дозволяли б ефективно та передбачувано використовувати її на практиці для відшкодування шкоди особі за роки незаконного ув`язнення.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтував, що потенційно справи про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням у випадку, коли після скасування вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є меншим за строк, який особа фактично була ув`язнена, можуть перебувати на розгляді не тільки в суді касаційної, але й у судах першої та апеляційної інстанцій, а також можуть виникнути в майбутньому.
Також Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що про виключність правової проблеми у цій справі також свідчать такі обставини: норми матеріального та процесуального права були застосовані судами першої та апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.
Згідно із частиною п`ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах "C. Дж. та інші проти Болгарії" (C. G. and Others v. Bulgaria), заява №1365/07, 24 April 2008, пункт 39; "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, пункт 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах "Кантоні проти Франції" від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France), заява № 17862/91, пункти 31, 32; "Вєренцов проти України" від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, пункт 65).
ЄСПЛ дотримання принципу правової визначеності пов`язує з забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень. Разом з тим наявність глибоких та довгострокових розходжень в судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх все ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.
При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції враховується: 1) наявність "глибоких та довгострокових розходжень" у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та 3) чи були такі механізми запроваджені і, якщо так, то чи були вони ефективні.
Так виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. За якісним критерієм про виключність правової проблеми свідчать такі обставини: 1) касаційна скарга мотивована тим, що суди допустили істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; 2) норми матеріального права були застосовані судами нижчих інстанцій так, що постає питання дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між інтересами сторін у справі.
Крім того, виключна правова проблема є такою що впливає на застосування норм права у подібних та/або у тотожних правовідносинах та судами декількох юрисдикцій у зв`язку з чим її невирішення призведе до різного тлумачення або застосування судами норм права та не однакового вирішення спорів за однаковими фактичними обставинами та правовим регулюванням.
Разом з тим Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, мотивуючи ухвалу від 17 березня 2021 року, не посилався на конкретні спори та їх кількісні показники, які розглянуті або розглядаються судами та які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, не виявив виключної правової проблеми із зазначеного питання з врахуванням кількісного та якісного вимірів, глибоких та довгострокових розходжень у відповідній судовій практиці або наявності загрози таких розходжень.
З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що мотиви, зазначені в ухвалі від 17 березня 2021 року, не свідчать про наявність виключної правової проблеми, та не позбавляють Касаційний цивільний Суд у складі Верховного Суду обовʼязку вирішити справу по суті, у тому числі з підстав передчасності заявленого позову, або зупинити провадження у справі.
Передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду справа № 757/50105/19 містить правову проблему, однак така проблема не має виключного характеру та висновок про її виключність є передчасним.
Також Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду може розтлумачити вищезазначену правову проблему самостійно, зокрема, після розгляду кримінальної справи № 1-23/05 відносно ОСОБА_1 за окремим епізодом злочинної діяльності та винесення вироку по даній справі.
Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність у цій справі виключної правової проблеми, вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, то відсутні й підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Відповідно до частини 6 статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
Отже, справу № 757/50105/19 разом з касаційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника Тарахкала М.О. на рішення Печерського районного суду м. Києва від 06 квітня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року, слід повернути відповідній колегії.
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду відповідно до частини шостої статті 404 ЦПК України.
Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду