Постанова
Іменем України
30 квітня 2021 року
місто Київ
справа № 756/15738/17
провадження № 61-16473св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 26 березня 2019 року у складі судді Тітова М. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 01 серпня 2019 року у складі колегії судів: Іванченка М. М., Желепи О. В., Рубан С. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у листопаді 2017 року звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 за набувальною давністю.
Позивач на обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що до 1994 року право власності на зазначену квартиру було зареєстровано за нею. На підставі договору від 22 березня 1994 року позивач подарувала спірне житлове приміщення своїй дочці ОСОБА_2 . Після укладення правочину відповідач виїхала із квартири, до зазначеного житла не поверталася, нову адресу проживання ОСОБА_2 не повідомила. Із цього часу позивач постійно безперервно проживає у спірній квартирі, сплачує комунальні платежі, здійснює поточні ремонти.
Отже, на момент подання позову позивач продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 16 років.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 26 березня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зробив висновок, що за набувальною давністю може набуватися право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що набуте добросовісним набувачем, а також у витребуванні якого його власнику відмовлено.
Суд встановив, що позивач не є добросовісним набувачем, оскільки вона знає та завжди знала, хто є власником спірної квартири, а відкритість і безперервність користування нерухомим майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.
Постановою Київського апеляційного суду від 01 серпня 2019 року рішення Оболонського районного суду міста Києва від 26 березня 2019 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився із рішенням суду першої інстанції, яке відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі № 293/312/15-ц (провадження
№ 61-282св18), та додатково зробив висновок, що матеріали справи не містять доказів, які підтверджують факт відмови відповідача від власності та доказів, що на спірне майно не претендують інші особи, і позивач отримала це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій 30 серпня 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 26 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 серпня 2019 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що квартира АДРЕСА_1 є єдиним житлом заявника, яка справедливо і законно вважає його своїм, оскільки добросовісно, безперервно та відкрито володіла та володіє чужим майном протягом більше десяти років, не чинила перешкод відповідачу у здійсненні нею відповідних правомочностей щодо цього майна, однак її бездіяльність свідчить про відсутність інтересу до майна та відмову від нього.
У своїх доводах заявник посилається на правові висновки, викладені в ухвалі Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/17274/17 щодо роз`яснення поняття добросовісності володіння майном під час набуття права власності за набувальною давністю.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у серпні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
За правилами частин першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів касаційної скарги, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 22 березня 1994 року укладено договір, відповідно до умов якого ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідно до інформаційної довідки Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна від 30 жовтня 2014 року, КВ-2014 № 80276, право власності на зазначену квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 .
Згідно із довідкою Житлово-будівельного кооперативу "ЕКОНОМІСТ-72" від 27 вересня 2017 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрована ОСОБА_1 з 1992 року.
Відомостей про реєстрацію у спірній квартирі інших осіб матеріали справи не містять.
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 зазначила, що постійно та безперервно проживає у спірній квартирі протягом 16 років, тобто добросовісно володіє зазначеним майном, підставою позову визначено частину першу статті 344 ЦК України.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Згідно із статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності.
Положення інституту набувальної давності регулюють один із первинних способів набуття права власності, тобто це є таким способом, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередньому титулі права власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми права про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Аналіз категорії добросовісності заволодіння майном як умови набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України дає підстави для висновку, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного права означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно реалізовувати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки. При вирішенні таких спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Добросовісний володілець майна у момент заволодіння ним не знає (не може і не повинен знати) про неправомірність такого заволодіння майном, а також про те, що він не став його власником. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для набуття права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка у подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, а так само про те, що він володіє чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном як своїм власним.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий).
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх наведених умов у сукупності.
Відсутність добросовісності у позивача під час заволодіння ним спірним майном як власним звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження
№ 12-291гс18).
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних з набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
У постанові від 27 червня 2019 року у справі № 175/2338/16-ц (провадження № 61-2017св18) Верховний Суд визначив, що за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 на підставі договору від 22 березня 1994 року.
Позивач як володілець майна повинна була бути впевнена у тому, що на це майно не претендують інші особи і вона отримала це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Володіння майном вважатиметься добросовісним лише в тому випадку, якщо у момент набуття володіння її набувач не знав та не міг знати, що він володіє чужою річчю.
Зміст зазначеного правочину свідчить про те, що позивач відчужила належну їй спірну квартиру на користь відповідача. Стверджуючи, що з 1994 року ОСОБА_1 добросовісно відкрито володіє спірною квартирою, позивач не могла не знати, що вона володіє чужою річчю, оскільки особисто реалізувала свої права власника щодо цього майна, здійснивши його відчуження на користь іншої особи.
У змісті зазначеного договору не містяться умови його виконання, зокрема строки, протягом яких позивач мала звільнити житлове приміщення (виселитися).
Власність зобов`язує (частина четверта статті 319 ЦК України), однак на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (частина друга статті 317 ЦК України).
Нездійснення особою власних повноважень власника, зазвичай, не призводить до припинення права власності.
Відповідно до договору від 22 березня 1994 року, за яким позивач відчужила квартиру АДРЕСА_1, інша сторона правочину ОСОБА_2 є громадянкою США та проживає за адресою: АДРЕСА_2 .
Зазначене спростовує доводи заявника про відсутність відомостей про місце знаходження (перебування) відповідача.
Наведені обставини свідчать, що позивач проживає у спірній квартирі, яка раніше належала їй; надалі на підставі правочину вона здійснила відчуження спірного житла на користь відповідача, яка проживає за іншою адресою, про що позивачу відомо; договір дарування сторонами не оспорений, що дозволяє зробити висновок про безпідставність доводів позивача про добросовісне заволодіння квартирою АДРЕСА_1 .
Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають істотне значення для її вирішення, зробили обґрунтовані висновки про те, що позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, та про відсутність правових підстав для задоволення позову. Давність володіння могла би вважатися добросовісною, якщо позивач при заволодінні майном не знав і не повинен був знати про відсутність у нього підстав для набуття права власності, однак таких обставин у справі не встановлено.
Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позивач не є добросовісним набувачем спірного житлового приміщення, а відкритість і безперервність користування майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.
У касаційній скарзі заявник посилається на правові висновки, викладені в ухвалі Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/17274/17 щодо роз`яснення поняття добросовісності володіння майном під час набуття права власності за набувальною давністю.
Проаналізувавши зазначене рішення колегія суддів встановила, що у справі № 910/17274/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вирішив питання про передачу зазначеної справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду щодо застосування статті 344 ЦК України до спірних правовідносин, викладеного у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц.
Велика Палата Верховного Суду розглянула справу № 910/17274/17, правові висновки викладені у постанові від 14 травня 2019 року та застосовані Судом у цій справі, що переглядається.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.