Постанова
Іменем України
28 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 298/711/20
провадження № 61-1283св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1,
боржник - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року в складі судді Кондор Р. Ю. у справі за заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про видачу судового наказу про стягнення аліментів у твердій грошовій сумі,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню у справі за заявою ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання неповнолітніх дітей.
На обґрунтування своїх вимог посилається на те, що 10 липня 2020 року Великоберезнянським районним судом Закарпатської області було видано судовий наказ у справі № 298/711/20 за заявою ОСОБА_1 про стягнення аліментів у твердій грошовій сумі. Вказаним судовим наказом було вирішено: стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у твердій грошовій сумі в розмірі 2 500,00 грн щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму на утримання дитини відповідного віку, починаючи з дати пред`явлення заяви і до досягнення дитиною повноліття; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, у твердій грошовій сумі в розмірі 2 500,00 грн щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму на утримання дитини відповідного віку, починаючи з дати пред`явлення заяви і до досягнення дитиною повноліття, а також стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 420,40 грн.
ОСОБА_2 вважає, що вищевказаний судовий наказ виданий судом помилково, з порушенням статті 161 ЦПК України і з цих підстав не підлягає виконанню.
Відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статті 161 ЦПК України, судовий наказ може бути видано, якщо: заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, якщо ця вимога не пов`язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб; заявлено вимогу про стягнений аліментів на дитину у твердій грошовій сумі в розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов`язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб. Згідно пункту 5 частини першої статті 161 ЦПК визначено стягнення аліментів у твердій грошовій сумі у наказному провадженні тільки в сумі 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, і не передбачає можливість стягнення у наказному провадженні аліментів у більшій сумі. Згідно Закону України "Про державний бюджет України на 2020 рік" прожитковий мінімум на дітей віком від 6 до 18 років з 01 липня 2020 року складає 2 318,00 грн. Відповідно, 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини від 6 до 18 років складає 2 318,00:2 = 1159,00 грн.
Разом з тим за судовим наказом від 10 липня 2020 року у справі № 298/711/20 йому визначено до сплати аліменти у розмірі по 2 500, грн на кожну дитину, тобто у значно більшому розмірі ніж це визначено пунктом 5 частини першої статті 161 ЦПК.
Отже, у даному випадку суд припустився помилки у застосуванні цієї процесуальної норми і видав помилковий наказ. А тому, просить суд визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції
Ухвалою Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 11 листопада 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання неповнолітніх дітей - відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні заяви про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції виходив з того, що зазначені ОСОБА_2 обставини не можуть бути підставою для визнання судового наказу Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 10 липня 2020 року у цивільній справі № 295/711/20 таким, що не підлягає виконанню, оскільки не передбачені нормами статті 170 ЦПК України.
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Великоберезнянського районного суду від 11 листопада 2020 року - відмовлено.
Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд виходив з того, що апеляційну скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
18 січня 2021 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року та направити справу до апеляційного суду на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, неповне з`ясування обставин справи.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в порушення норм матеріального права не врахував, що судовий наказ є виконавчим документом, та не врахував, що відповідно до пункту 25 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено оскарження в апеляційному порядку ухвал про виправлення помилки у виконавчому документі або визнання його таким, що не підлягає виконанню.
Оскаржувана ухвала перешкоджає подальшому розгляду справи.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано цивільну справу із Великоберезнянського районного суду Закарпатської області.
У березні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
10 липня 2020 року Великоберезнянським районним судом Закарпатської області було видано судовий наказ про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у твердій грошовій сумі 2 500,00 грн, щомісяця на кожну дитину, але не менше 50 % прожиткового мінімуму на утримання дитини відповідного віку починаючи з дати пред`явлення заяви і до досягнення дитиною повноліття (а. с. 20, 21).
У жовтні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню у справі за заявою ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання неповнолітніх дітей (а. с. 63-65).
Ухвалою Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 11 листопада 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання неповнолітніх дітей - відмовлено (а. с. 72-74).
Не погоджуючись з ухвалою суду 26 листопада 2020 року, ОСОБА_2, подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу Великоберезнянського районного суду від 26 листопада 2020 року скасувати та визнати судовий наказ від 10 липня 2020 року у справі № 298/711/20, виданий за заявою ОСОБА_1 про стягнення аліментів у твердій грошовій сумі таким, що не підлягає виконанню, повністю (а. с. 82-86).
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Великоберезнянського районного суду від 11 листопада 2020 року - відмовлено (а. с. 89, 90).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
У пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України визначено, що до основних засад судочинства належить забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (§ 59 рішення ЄСПЛ у справі "De Geouffre de la Pradelle v. France" від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).
Так, у справі "Скорик проти України" від 08 січня 2008 року Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право у апеляційних судах на основні гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції. Мають бути враховані особливості провадження, що розглядається, та сукупність проваджень, що здійснювались у відповідності з національним правопорядком, а також роль апеляційного суду у них.
У § 36 рішення у справі "Bellet v. France" від 04 грудня 1955 року, заява № 23805/94, ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".
При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ у справі "Дія 97 проти України" від 21 жовтня 2010 року).
Аналогічні правові висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах містяться в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року в справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18).
Таким чином, апеляційне провадження є важливою процесуальною гарантією захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, які брали участь у розгляді справи у випадках та порядку, встановлених ЦПК України.
За положеннями статті 160 ЦПК України та статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" судовий наказ є особливою формою судового рішення та одночасно виконавчим документом.
У частинах першій, другій статті 432 ЦПК України визначено, що суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.
Згідно з частиною другою статті 352 ЦПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 353 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.
За змістом пункту 25 частини першої, частини другої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо виправлення помилки у виконавчому документі або визнання його таким, що не підлягає виконанню. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.
Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.
Відмовляючи ОСОБА_2 у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд виходив з того, що апеляційну скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.
Аналіз правових позицій Конституційного Суду України, висловлених у рішеннях: від 27 січня 2010 року у справі № 3-рп/2010, від 28 квітня 2010 року у справі № 12-рп/2010, від 08 липня 2010 року у справі № 18-рп/2010, від 02 листопада 2011 року у справі № 13-рп/2011, від 22 квітня 2014 року у справі № 4-рп/2014, свідчить, що при тлумаченні пунктів 2, 10, 12, 18, 28 частини першої статті 293 ЦПК України (у редакції Закону № 1618-IV від 18 березня 2004 року), суд враховував такі обставини: (а) зміст (особливість) процесуального рішення, що оскаржується; (б) стадію цивільного судочинства, що обумовлює процесуальну можливість особи поновити свої права виключно шляхом оскарження відповідної ухвали.
У статті 353 ЦПК України не міститься прямої заборони оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у визнанні виконавчого документа (судового наказу), таким, що не підлягає виконанню.
Положення пункту 25 частини першої статті 353 ЦПК України у взаємозв`язку зі статтею 352 ЦПК України необхідно розуміти як можливість учасника справи оскаржити в апеляційному порядку окремо від рішення суду ухвалу суду першої інстанції як про визнання виконавчого документа, яким є судовий наказ, таким, що не підлягає виконанню, так і про відмову у визнанні виконавчого документа (судового наказу) таким, що не підлягає виконанню.
Крім того, тлумачення положень статті 353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду.
Згідно з частиною другою статті 353 ЦПК України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.
Зазначене положення слід розуміти так, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду.
Однак, особливість ухвали про відмову у визнанні виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, полягає у тому, що вона постановляється на стадії виконання судового рішення і оскаржити її одночасно з оскарженням рішення суду неможливо.
Вказана правова позиція викладена Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 грудня 2020 року у справі № 1909/3089/2012 (провадження № 61-11723сво20), якою відступлено від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 127/13362/13-ц (провадження № 61-14123св19), ухвалі від 14 липня 2020 року у справі № 607/11645/15 (провадження № 61-9729ск20) та постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 607/11645/15-ц (провадження № 61-817св20).
Ураховуючи викладене, апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання про відкриття апеляційного провадження, тому судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи до суду апеляційної інстанції для для продовження розгляду.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є обґрунтованою, а тому підлягає задоволенню.
Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 285/6016/13-ц (провадження 61-13св21).