Постанова
Іменем України
27 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 756/9901/15
провадження № 61-18568св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сташкова Анастасія Григорівна,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 квітня 2019 року у складі судді Тітова М. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Іванової І. В., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сташкова А. Г., про визнання заповіту недійсним.
Позовні вимоги мотивовані тим, що у 2013 році його двоюрідний брат
ОСОБА_4 склав на його ім`я заповіт. ІНФОРМАЦІЯ_1
ОСОБА_4 помер. Після його смерті залишилась спадщина, до складу якої увійшла квартира АДРЕСА_1 .
У встановлений законом строк він звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сташкової А. Г. щодо оформлення спадщини, проте дізнався, що він не є спадкоємцем, оскільки у 2014 році ОСОБА_4 склав заповіт, відповідно до якого все належне йому майно на день смерті він заповів ОСОБА_2, а в разі якщо остання помре до відкриття спадщини або відмовиться від її прийняття - ОСОБА_3 .
Вказаний заповіт позивач вважає недійсним, оскільки на момент його складання ОСОБА_4 перебував в такому стані, в якому не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Так, зокрема, в 2012 році стан здоров`я ОСОБА_4 значно погіршився, він часто перебував на стаціонарному лікуванні з приводу хвороби серця та гіпертонічної хвороби. Позивач постійно супроводжував брата до лікарні, відвідував його, приносив продукти харчування, купував необхідні ліки та після виписки з лікарні доглядав за ним, у всьому допомагав. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла дружина
ОСОБА_4 - ОСОБА_5, що негативно вплинуло на стан його здоров`я. Після її смерті він постійно перебував у пригніченому стані, почав заговорюватися, його пам`ять погіршилась і іноді він не впізнавав своїх родичів, знайомих, в цей період він навіть звертався до психіатра. Також вважає, що ОСОБА_2 скористалась безпорадним станом ОСОБА_4 та примусила його перед смертю скласти заповіт на її користь.
У зв`язку з цим, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_4 02 червня 2014 року на користь ОСОБА_2 з підпризначенням іншого спадкоємця ОСОБА_3, на випадок, якщо ОСОБА_2 помре до відкриття спадщини або відмовиться від її прийняття, та посвідчений 02 червня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сташковою А. Г.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 22 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані недоведеністю позивачем тієї обставини, що на момент складання заповіту ОСОБА_4 не розумів значення своїх дій та не міг ними керувати. При складанні та посвідченні оспорюваного заповіту не було порушено вимог закону.
Суд першої інстанції зазначив, що виписка з історії хвороби ОСОБА_4 від 04 жовтня 2013 року, надана представниками позивача після проведення
у справі судової експертизи, доводів позивача про те, що на момент складання заповіту від 02 червня 2014 року спадкодавець ОСОБА_4 не розумів значення своїх дій та не міг ними керувати, не підтверджує, оскільки в ній охарактеризовано стан здоров`я спадкодавця за період з 20 вересня 2013 року по 04 жовтня 2013 року, тоді як оскаржуваний заповіт посвідчено у червні
2014 року. Медична документація за цей період досліджувалась експертами
і будь-яких порушень з боку психіки у ОСОБА_4 станом на 02 червня
2014 року виявлено не було.
При відхиленні доводів апеляційної скарги щодо неправомірності відхилення клопотання позивача про призначення повторної судово-психіатричної експертизи відносно ОСОБА_4 апеляційний суд вказав, що даних, які
б обумовлювали необхідність проведення повторної експертизи, позивачем не надано, тому суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні клопотання. Крім того, під час апеляційного розгляду справи, в судовому засіданні був допитаний в якості експерта лікар судово-психіатричний експерт
ОСОБА_6, який зазначив, що медична документація ОСОБА_4 досліджувалась і будь-яких порушень з боку психіки у ОСОБА_4 виявлено не було. Апеляційний суд не взяв до уваги доводи представників позивача про те, що у копії виписки з історії хвороби ОСОБА_4 від 04 жовтня 2013 року, яка відтворена рукописним способом та засвідчена в. о. заступника головного лікаря 21 грудня 2018 року, зазначено, що ОСОБА_4 страждав слабоумством, оскільки в оригіналі цієї виписки від 04 жовтня 2013 року, яка надана відповідачами, не міститься запису про те, що ОСОБА_4 страждав слабоумством.
Аргументи учасників справи
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 квітня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив оскаржені судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували фактичних обставин справи, не надали належної оцінки доказам, що були надані на підтвердження позовних вимог та які мають суттєве значення для вирішення спору по суті; апеляційний суд не врахував обставин, які свідчать про наявність підстав для призначення повторної комісійної судово-психіатричної експертизи та відмовив у задоволенні відповідних усних клопотань представників позивача про витребування історії хвороби ОСОБА_4 та призначення вказаної експертизи.
У грудні 2019 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу,
в якому просить оскаржені судові рішення залишити без змін, касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на безпідставність її вимог.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду; відмовленоОСОБА_1 у задоволенні клопотання про участь у судовому засіданні; відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу залишено без розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 .
Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_1, що належала на праві власності спадкодавцю.
Згідно з лікарським свідоцтвомпро смерть від 26 вересня 2014 року № 337 причина смерті ОСОБА_4 - хронічна серцево-судинна недостатність, атеросклеротичний кардіосклероз.
На випадок своєї смерті ОСОБА_4 02 червня 2014 року склав заповіт, згідно з яким заповів все його майно ОСОБА_2, а у разі, коли вона помре раніше за спадкодавця, або не прийме спадщину - ОСОБА_3 .
Із заявами про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_4 до нотаріальної контори звернулись ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 10 квітня 2018 року № 256 ОСОБА_4 під час складання заповіту (02 червня 2014 року) страждав на органічне ураження головного мозку судинного ґенезу (церебральний атеросклероз, гіпертонічна хвороба, дисциркуляторна енцефалопатія) із когнітивними порушеннями та церебрастенічним синдромом. За своїм психічним станом в цей період ОСОБА_4 усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.
Допитаний у судовому засіданні апеляційного суду в якості експерта лікар судово-психіатричний експерт ОСОБА_6 підтвердив обставини, викладені у висновку від 10 квітня 2018 року.
Згідно з оригіналом виписки з історії хвороби ОСОБА_4 від 04 жовтня 2013 року запису про те, що ОСОБА_4 страждав слабоумством, не міститься.
Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту
є усталеним у судовій практиці.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження
№ 61-16353сво18) зроблено висновок, що "недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц (провадження № 61-11268св18) зроблено висновок, що: "тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). […] Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними".
У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц (провадження
№ 61-7835сво18) викладений висновок, що "підставою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними".
Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина перша та друга статті 1257 ЦК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року в справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18) зроблено висновок по застосуванню частини другої статті 1257 ЦК України та вказано, що "для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України".
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Встановивши, що належних та допустимих доказів того, що на час складання ОСОБА_4 заповіту він не розумів значення своїх дій та не міг ними керувати, не надано, при посвідченні оспорюваного заповіту порушень вимог закону не встановлено, суди зробили обґрунтований висновок про відмову
у задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо безпідставної відмови
у задоволенні клопотань представників позивача про витребування історії хвороби ОСОБА_7 та призначення повторної експертизи.
Відповідно до протоколу судового засідання Оболонського районного суду міста Києва від 22 квітня 2019 року представник позивача заявила клопотання про призначення повторної експертизи, у задоволенні якого судом відмовлено відповідно до частини другої статті 115 ЦПК України, оскільки не здобуто даних, що висновок судово-психіатричного експерта суперечить матеріалам справи та відсутні сумніви в його правильності. Представник позивача в порядку доповнень заявив "клопотання про призначення повторної експертизи
з урахуванням виписки, яка надійшла на запит суду та виклик експерта".
У задоволенні зазначеного клопотання повторно відмовлено з тих же самих підстав (а. с. 66, т. 1).
У травні 2019 року ОСОБА_1 разом з апеляційною скаргою подав клопотання про призначення судово-психіатричної (посмертної) експертизи посилаючись на те, що суд першої інстанції незаконно відмовив у задоволенні клопотання про ознайомлення з історією хвороби ОСОБА_4 саме перед допитом експерта, що позбавило експерта з урахуванням захворювання "слабоумство", визначеного у виписці історії хвороби № 26065/875 від
04 жовтня 2013 року, можливості дати аргументовану відповідь щодо дійсного психічного стану ОСОБА_4, експерту не було відомо про зазначений
у виписці діагноз (а. с. 88 - 91, т. 2).
Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про проведення повторної судово-психіатричної (посмертної) експертизи відмовлено. Зазначена ухвала мотивована тим, що посилання позивача в клопотанні не носять характер доказів на спростування висновків проведеної у справі експертизи. Суд першої інстанції встановив, що медична документація за цей період досліджувалась експертами і будь-яких порушень з боку психіки у ОСОБА_4 станом на 02 червня 2014 року виявлено не було Апеляційний суд не взяв до уваги доводи представників позивача про те, що у копії зазначеної виписки від 04 жовтня 2013 року вказано, що ОСОБА_4 страждав слабоумством, оскільки в оригіналі цієї виписки від 04 жовтня 2013 року не міститься такого діагнозу ОСОБА_4 .
Як свідчить протокол судового засідання від 12 вересня 2019 року та технічний запис зазначеного судового засідання представник позивача заявив клопотання про витребування історії хвороби ОСОБА_4 і просив призначити повторну судову експертизу. Апеляційний суд це клопотання розглянув та відхилив, як заявлене повторно (а. с. 136 - 139, т. 2).
Колегія суддів враховує, що відповідно до частин першої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній
і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі
№ 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що "пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови
у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження".
У справі, що переглядається, ОСОБА_3, яка за встановлених судами обставин не є спадкоємицею ОСОБА_4, є неналежним відповідачем, оскільки
у справах щодо спадкування належними відповідачами є спадкоємці, які прийняли спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування. Тому
у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 судам необхідно було відмовити саме із зазначеної підстави.