Постанова
іменем України
28 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 243/5813/16-к
провадження № 51-2016км20
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Ковтуновича М. І.,
суддів Луганського Ю. М., Фоміна С. Б.,
за участю:
секретаря судового засідання Лагоди І. О.,
прокурора Кузнецова С. М.,
захисника Бєжанової А. В.,
засудженого ОСОБА_1,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу з доповненнями засудженого ОСОБА_1 на вирок Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 04 жовтня 2018 року та вирок Донецького апеляційного суду від 01 квітня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016050510001456, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Волгодонська Ростовської області Російської Федерації та жителя АДРЕСА_1,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого п. 13 ч. 2 ст. 115 КК.
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 04 жовтня 2018 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого п. 13 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК), і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років. На підставі ч. 1 ст. 71 цього Кодексу за сукупністю вироків до покарання, призначеного за цим вироком, частково приєднано невідбуту частину покарання за попереднім вироком (Апеляційного суду Донецької області від 28 жовтня 2004 року) і ОСОБА_1 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 14 років.
Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК у строк покарання ОСОБА_1 зараховано строк попереднього увʼязнення з 26 травня 2016 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.
Вирішено питання щодо речових доказів і процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
За вироком суду установлено, що ОСОБА_1 25 травня 2016 року приблизно о 23:00 перебував на березі річки Сіверський Донець поблизу пляжу "Тайм-аут", що розташований у м. Святогірську Донецької області (вул. Набережна, 22), де під час спільного вживання разом зі своїми знайомими ( ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ) алкогольних напоїв між ним та ОСОБА_4 на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин виникла сварка.
Так, у ході сварки ОСОБА_1 підійшов до ОСОБА_4, який сидів навприсядки, та завдав йому одного удару ногою в обличчя, від чого той впав на спину. Після цього ОСОБА_1 тричі ударив ногою по голові потерпілого, який у цей час продовжував лежати на спині. Потім ОСОБА_4 підвівся на ноги, та між ним та ОСОБА_1 знову виникла сварка, під час якої вони відійшли від вищевказаного місця у напрямку кафе "Золота Купель", де ОСОБА_1, стоячи навпроти потерпілого, завдав йому одного удару долонею в щоку, від чого ОСОБА_4 впав на спину. У цей час у ОСОБА_1 виник намір, спрямований на вбивство ОСОБА_4, реалізуючи який, він підійшов до останнього та завдав трьох ударів ногою зверху вниз по голові, розуміючи при цьому, що в результаті його злочинних дій може наступити смерть останнього, бажаючи довести свій злочинний намір, спрямований на вбивство ОСОБА_4, до кінця, поставив ногу йому на горло та став давити на нього протягом хвилини.
Від отриманих тілесних ушкоджень ОСОБА_4 помер на місці. Причиною смерті потерпілого є механічна асфіксія від аспірації кров`ю дихальних шляхів та стиснення органів шиї тупим предметом, перелом під`язикової кістки та щитоподібного хряща, набряк голосових зв`язок.
Донецький апеляційний суд 01 квітня 2020 року апеляційну скаргу захисника засудженого залишив без задоволення, а апеляційну скаргу прокурора задовольнив, вирок місцевого суду від 04 жовтня 2018 року скасував та ухвалив новий, яким призначив ОСОБА_1 за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК покарання у виді довічного позбавлення волі. На підставі ч. 2 ст. 71 КК за сукупністю вироків шляхом поглинення менш суворого покарання, не відбутого за вироком Апеляційного суду Донецької області від 28 жовтня 2004 року, більш суворим, призначеним за цим вироком, ОСОБА_1 призначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі. Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК у строк покарання йому зараховано строк попереднього ув`язнення з 26 травня 2016 року по 01 квітня 2020 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. У решті вирок місцевого суду залишено без змін.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі та доповненнях, і узагальнені доводи особи, яка їх подала, а також короткий зміст поданих заперечень
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1, посилаючись на неповноту судового розгляду, неправильно надану оцінку доказам, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне, на його думку, застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого, просить скасувати ухвалений щодо нього вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Обґрунтовуючи свої вимоги, засуджений зазначає, що вирок апеляційного суду є незаконним, оскільки він ухвалений із грубими та істотними порушеннями. Так, вказує, що апеляційним судом порушено вимоги ч. 3 ст. 404 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), адже не розглянуто обставин і доказів, які мають велике значення та впливають на результат судового розгляду. Також усупереч вищевказаній статті апеляційний суд відхилив і проігнорував клопотання щодо повторного дослідження деяких доказів, виклику свідків та експертів. Крім того, скаржиться на залишення поза увагою апеляційного суду його позитивних характеристик та довідки з монастиря і, як наслідок, призначення йому несправедливого і суворого покарання у виді довічного позбавлення волі. Стверджує, що матеріали його справи, у тому числі і слідчий експеримент, сфабриковані та містять суперечливі докази, які не підтверджують його винуватості в цьому кримінальному правопорушенні. Крім того, вказує на порушення таємниці наради суддів, яке полягало в тому, що після промовлення ним останнього слова судді апеляційного суду наступного дня ухвалили вирок, а це, на його думку, є істотним порушенням, оскільки вони не мали права на перерву до настання нічного часу, а також і під час наради не могли залишати нарадчу кімнату, щоб запобігти здійсненню впливу на них обвинуваченим, потерпілим чи третьою стороною. Також апеляційний суд, як вважає ОСОБА_1, неправильно застосував до нього закон України про кримінальну відповідальність, а саме рецидив злочину, оскільки у статті, за якою його засуджено передбачено, що "вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство", є вчиненням вбивства повторно. Таким чином, застосування до нього такої обтяжуючої обставини, як рецидив злочину, суперечить положенням ч. 4 ст. 67 КК.
Крім того, у поданому до касаційної скарги доповненні від 22 березня 2021 року засуджений просить скасувати вирок суду апеляційної інстанції і призначити новий розгляд у суді першої інстанції та вказує, що в його діях відсутній умисел і мотив на вчинення вказаного кримінального правопорушення. При цьому на обґрунтування своєї позиції посилається на постанови Верховного Суду від 01 березня 2018 року у провадженні № 51-645км18 (справа № 466/9158/14-к) та від 04 липня 2018 року у провадженні № 51-597км17 (справа № 688/788/15-к). У доповненні від 28 квітня 2021 року до касаційної скарги ОСОБА_1 просить скасувати вироки як апеляційного, так і місцевого суду щодо нього і призначити розгляд у суді першої інстанції.
У письмовому запереченні на касаційну скаргу ОСОБА_1 прокурор, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, посилаючись на безпідставність доводів цієї касаційної скарги, просить залишити її без задоволення.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 та захисник Бєжанова А. В., навівши доводи, у повному обсязі підтримали касаційну скаргу з доповненнями.
Прокурор Кузнецов С. М., надавши відповідні пояснення, заперечив проти задоволення касаційної скарги з доповненнями засудженого та просив ухвалені у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 судові рішення залишити без зміни.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені у касаційній скарзі, Суд дійшов висновку,що подана касаційна скарга з доповненнями засудженого не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
За частиною 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Отже, виходячи з наведених положень процесуального закону суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку. Під час перевірки доводів, наведених у касаційних скаргах, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.
Аргументи засудженого щодо оспорювання встановлених за результатами судового розгляду обставин з викладенням власної версії подій стосуються по суті невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що згідно зі ст. 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції. Зазначені обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції.
Під час перевірки судових рішень не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого п. 13 ч. 2 ст. 115 КК.
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 370, п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК вказані висновки ґрунтуються на об`єктивно з`ясованих обставинах, які підтверджено доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Зміст обставин і доказів докладно наведено у вироку.
Так, поряд з іншими доказами суд обґрунтовано послався, у тому числі, на показання:
- самого засудженого, який своєї вини у вчиненні інкримінованого йому злочину не визнав, однак вказав, що у нього з ОСОБА_4 був конфлікт, під час якого він вдарив потерпілого ногою, а коли останній впав на землю, ударив його ще раз. Після цього вони разом йшли вздовж річки, ОСОБА_4 почав чіплятися до нього, і він вдарив його долонею руки в обличчя, внаслідок чого потерпілий впав, а він продовжив бити його ногою в обличчя, від чого ОСОБА_4 втратив свідомість і почав хрипіти. Далі він відтягнув потерпілого до річки і залишив там;
- свідка ОСОБА_3, який вказав про конфлікт між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, у ході якого засуджений ударив потерпілого в голову, від чого той впав на землю, а ОСОБА_1 почав бити його ногою. Потім ОСОБА_1 вирішив наодинці поспілкуватися з потерпілим, і вони разом відійшли від компанії та знову почали сваритися. Засуджений ударив кулаком у голову ОСОБА_4, в результаті чого той впав на землю, а ОСОБА_1 почав бити потерпілого ногами в голову та наступив йому ногою на горло, тримаючи так приблизно хвилину. Коли засуджений прибрав ногу, ОСОБА_4 почав хрипіти, тоді ОСОБА_1 потягнув його до берега річки.
Суд також обґрунтовано послався на:
- протоколи проведення слідчих експериментів від 27 травня 2016 року за участю свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3, під час яких вони показали, яких ударів завдавав ОСОБА_1 ОСОБА_4 і як тягнув останнього до річки;
- висновки експертів, а саме: від 05 липня 2016 року № 1145, відповідно до якого встановлено, що на кросівку, належному ОСОБА_1, знайдено кров людини, яка може походити як від потерпілого ОСОБА_4, так і від ОСОБА_1, або можлива суміш крові від них; від 08 липня 2016 року № 300, згідно з яким причиною смерті потерпілого ОСОБА_4 є механічна асфіксія від аспірації кров`ю дихальних шляхів та стиснення органів шиї тупим предметом. Також встановлено, що між тілесними ушкодженнями, виявленими в ході дослідження трупа ОСОБА_4, та причиною його смерті існує прямий причинний зв`язок. За висновком експерта смерть ОСОБА_4 настала приблизно за 8-12 годин до моменту дослідження трупа в судово-медичному морзі; від 13 липня 2016 року № 34, відповідно до якого утворення тілесних ушкоджень, виявлених у ході дослідження трупа ОСОБА_4, можливе за обставин, на які під час проведення слідчих експериментів вказали ОСОБА_2 та ОСОБА_5, та за обставин вказаних ОСОБА_1, крім тілесних ушкоджень, розташованих на шиї ОСОБА_4, оскільки на травмування цієї ділянки ОСОБА_1 не вказує. Крім того, встановлено, що ОСОБА_4 після отриманих тілесних ушкоджень без надання медичної допомоги міг жити короткий проміжок часу, що вираховувався хвилинами розвитку явищ механічної асфіксії. Після отримання тілесних ушкоджень до смерті ОСОБА_4 минув короткий проміжок часу, що вираховувався не більш десятками хвилин;
- судово-психіатричну експертизу від 02 червня 2016 року № 593, згідно з якою ОСОБА_1 виявляє емоційно-нестійкий розлад особистості, ускладнений психічними та поведінковими розладами внаслідок вживання алкоголю зі шкідливими наслідками, під час вчинення інкримінованого діяння за психічним станом міг усвідомлювати свої дії та керувати ними, застосування примусових заходів медичного характеру не потребує.
Оцінивши всі зібрані докази відповідно до ст. 94 КПК з точки зору їх належності й допустимості, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку, здійснивши судовий розгляд у межах пред`явленого обвинувачення, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_1 в умисному вбивстві, вчиненому особою, яка раніше вчинила умисне вбивство.
Зазначені у вироку докази є логічними, послідовними, узгоджуються між собою та не викликають сумнівів у їх достовірності, а доводи засудженого про протилежне Верховний Суд вважає безпідставними.
Апеляційний суд перевірив ці висновки місцевого суду, визнав їх обґрунтованими та вмотивованими, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення.
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і умотивованість наведених висновків судів першої і апеляційної інстанцій касаційна скарга з доповненнями засудженого не містить.
Доводи, наведені засудженим у доповненні до касаційної скарги, про відсутність у його діях умислу та мотиву вчинити вказане кримінальне правопорушення, не ґрунтуються на обставинах кримінального провадження з огляду на таке.
Так, за нормативним визначенням умисне вбивство (ст. 115 КК) з об`єктивної сторони характеризується діянням у вигляді протиправного посягання на життя іншої людини, наслідками у вигляді смерті та причинним зв`язком між зазначеним діянням і наслідками, а з суб`єктивної сторони - умисною формою вини (прямий або непрямий умисел), коли особа усвідомлює, що в результаті її дій потерпілий помре, і бажає настання смерті або свідомо припускає настання таких наслідків. Під час вирішення питання щодо спрямованості (змісту) умислу особи необхідно виходити із сукупності всіх обставин кримінального провадження, враховувати не лише поведінку винуватця і потерпілого, але й спосіб вчинення суспільно небезпечного діяння, застосоване знаряддя злочину, характер, локалізацію та ступінь тяжкості заподіяних потерпілому тілесних ушкоджень, а також поведінку винної особи після скоєного. Про наявність прямого умислу можуть свідчити такі дії особи, які завідомо для неї повинні були спричинити смерть потерпілого.
Апеляційний суд, ураховуючи всі обставини вчиненого ОСОБА_1 діяння, зокрема спосіб, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, механізм їх спричинення, те що засуджений, завдаючи численних ударів ногою в життєво важливий орган потерпілого - голову з подальшим притисканням шиї потерпілого, від чого той став хрипіти, усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій та умисно спричинив потерпілому тілесні ушкодження, не вживши заходів для надання потерпілому допомоги (виклик швидкої особисто або звернення за допомогою до інших осіб тощо), хоча реально мав таку можливість, дійшов правильного висновку про спрямованість умислу ОСОБА_1 саме на вбивство потерпілого. Із цим висновком колегія суддів Верховного Суду повністю погоджується.
Також необґрунтованими є посилання засудженого про відсутність у нього мотиву на вчинення вбивства. Як правильно зазначив у рішенні суд апеляційної інстанції, мотивом дій ОСОБА_1 є раптово виниклі неприязні відносини з потерпілим ОСОБА_4, чого засуджений не заперечував і у судовому засіданні.
Вищезазначене беззаперечно вказує на наявність у ОСОБА_1 умислу та мотиву, а тому такі його дії правильно кваліфіковані судом за п. 13 ч. 2 ст.115 КК.
Колегія суддів вважає безпідставними посилання засудженого на позиції Верховного Суду в постановах від 01 березня 2018 року у провадженні № 51-645км18 (справа № 466/9158/14-к) та від 04 липня 2018 року у провадженні № 51-597км17 (справа № 688/788/15-к), оскільки обставини вчинення кримінальних правопорушень у наведених рішеннях істотно відрізняються від тих, що встановлені в цьому кримінальному провадженні.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у провадженні № 51-645км18 суд касаційної інстанції вказав про те, що орган досудового розслідування обвинувачував особу у вчиненні умисного вбивства під час сварки на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин. У свою чергу місцевий суд формулюючи обвинувачення, зазначив у вироку, що засуджений завдавав ударів потерпілій із невстановлених причин, і не вказав підстав зміни обвинувачення в частині встановленого мотиву злочину.
На відміну від вищевказаної справи, у цій справі орган досудового розслідування із самого початку встановив наявність мотиву у ОСОБА_1 на вчинення злочину, через раптово виниклі неприязні відносини з потерпілим ОСОБА_4, а місцевий суд, розглядаючи кримінальне провадження у межах висунутого обвинувачення, дослідив зібрані у справі докази і визнав доведеним наявність такого мотиву, про що вказав, викладаючи встановлені фактичні обставини справи.
У рішенні від 04 липня 2018 року у провадженні № 51-597км17, на яке посилається засуджений, суд касаційної інстанції встановив, що сторона обвинувачення не надала доказів, а суди попередніх інстанцій не навели належних мотивів на спростування доводів сторони захисту про можливість отримання потерпілим встановлених на його тілі тілесних ушкоджень під час виривання ножа з рук обвинуваченого, тобто на підтвердження об`єктивної сторони інкримінованого цьому обвинуваченому злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, та суб`єктивної сторони цього злочину, а саме наявності конфлікту між потерпілим і обвинуваченим перед отриманням потерпілим тілесних ушкоджень, а також умислу на заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. На підставі цього Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій не навели переконливих аргументів, чому визнали обвинувачення доведеним поза розумним сумнівом за наявності неспростованих обставин, які підтверджують пояснення подій, надане стороною захисту.
Натомість у справі, яка розглядається, місцевий суд на підставі досліджених і належно оцінених доказів дійшов обґрунтованого висновку, що смерть потерпілого настала саме в результаті умисних і цілеспрямованих дій ОСОБА_1 . Так, під час сварки з ОСОБА_4 на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин засуджений неодноразово завдавав йому ударів, від яких той падав на землю, а потім підійшов до потерпілого, який лежав на землі, завдав ще трьох ударів ногою в голову, поставив свою ногу йому на горло і став давити протягом хвилини.
Місцевий суд належним чином мотивував свої висновки, а апеляційний суд, перевіривши їх, визнав обґрунтованими, з чим погоджується і Верховний Суд.
Більше того, на відміну від справи № 688/788/15-к, у цій справі сторона захисту не навела належних аргументів і доказів на підтвердження існування іншої версії розвитку подій, за яких потерпілий ОСОБА_4 отримав смертельні тілесні ушкодження, ніж та, що висунута обвинуваченням і визнана судом доведеним. Не встановили цього і суди попередніх інстанцій під час перевірки доводів сторони захисту, висунутих на свій захист, які належним чином перевірені та визнані необґрунтованими.
На цих підставах Верховний Суд відхиляє вказані доводи засудженого.
Посилання щодо фабрикування слідчого експерименту, про що вказує засуджений у поданій касаційній скарзі, не є слушними.
Відповідно до ч. 1 ст. 240 КПК з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.
Згідно з ч. 3 ст. 240 КПК до участі в слідчому експерименті можуть бути залучені підозрюваний, потерпілий, свідок, захисник, представник.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, 02 червня 2016 року в цьому кримінальному провадженні було проведено слідчий експеримент за участю ОСОБА_1, понятих, слідчого, статиста, а також захисника Винник З. Г., під час якого засуджений добровільно розказав та показав на місці механізм заподіяння ним тілесних ушкоджень потерпілому. За результатами цієї слідчої дії складено протокол, який посвідчено підписами її учасників. Зауважень або скарг від останніх не надходило. Крім того, до протоколу долучено відеозапис цієї слідчої дії.
Колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду вважає, що вказану слідчу дію проведено відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства, а протокол за результатом її проведення відповідає вимогам КПК.
У касаційній скарзі, крім формального посилання на фальсифікацію вказаної слідчої дії, ОСОБА_1 не наводить доводів на обґрунтування своєї позиції, а тому з урахуванням вищевикладеного Верховний Суд вважає такі доводи засудженого неприйнятними.
Доводи ОСОБА_1 щодо порушення апеляційним судом вимоги ч. 3 ст. 404 КПК є необґрунтованими.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, під час апеляційного розгляду справи стороною захисту було подано ряд клопотань, а саме: щодо проведення повторного допиту свідка ОСОБА_2, дослідження висновку експерта щодо утворення тілесних ушкоджень, виявлених на трупі потерпілого ОСОБА_4, виклику до суду експерта ОСОБА_6, дослідження показань потерпілої ОСОБА_7, дослідження факту підробки характеристики засудженого за місцем проживання та місцем роботи, факту підроблення характеристик з місця служби свідків ОСОБА_2 і ОСОБА_3, дослідження речей та показань вказаних свідків.
Апеляційний суд у судових засіданнях від 03 квітня та 30 липня 2019 року розглянув подані стороною захисту клопотання, обґрунтовано відмовив у їх задоволенні, навівши відповідні мотиви та підстави прийнятих рішень.
При цьому Верховний Суд зважує на те, що підстав, передбачених ст. 404 КПК, для повторного дослідження доказів стороною захисту наведено не було й апеляційним судом не встановлено. Тому цей суд обмежився аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих судом першої інстанції. За результатами перегляду вироку, суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою доказів, даною місцевим судом, а тому застосована ним процедура не суперечила встановленій у ст. 23 КПК засаді безпосередності дослідження доказів.
За встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження дії ОСОБА_1 кваліфіковано правильно.
Також є неспроможними і доводи засудженого щодо порушення суддями апеляційного суду таємниці наради суддів.
Відповідно до вимог ст. 367 КПК під час ухвалення вироку ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який здійснює судовий розгляд. Суд вправі перервати нараду лише для відпочинку з настанням нічного часу. Під час перерви судді не можуть спілкуватись з особами, які брали участь у кримінальному провадженні. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення вироку в нарадчій кімнаті.
Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що 31 березня 2020 року після виступу сторін у судових дебатах та останнього слова ОСОБА_1 суд негайно вийшов до нарадчої кімнати для ухвалення вироку, який 01 квітня 2020 року було оголошено.
Засудженим у касаційній скарзі не наведено і за матеріалами кримінального провадження не встановлено об`єктивних даних, які би свідчили про дійсне порушення таємниці наради суддів, у тому числі про спілкування судді з учасниками кримінального провадження під час перебування в нарадчій кімнаті.
Так само є безпідставними і доводи засудженого щодо суворості призначеного йому покарання у виді довічного позбавлення волі та застосування до нього такої обтяжуючої обставини, як рецидив злочину.
Згідно зі ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.
Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Положеннями ст. 64 КК передбачено, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких кримінальних правопорушень і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.
Так, апеляційний суд, переглядаючи вирок місцевого суду за апеляційною скаргою прокурора, дійшов висновку, що суд під час призначення засудженому покарання не в повній мірі врахував тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, зокрема, що він є особливо тяжким, обставини його вчинення (спосіб, вчинення вбивства за обтяжуючих обставин), а також дані про особу засудженого, який становить особливу небезпеку для суспільства, а тому покарання у виді позбавлення волі на певний строк у цьому випадку не є достатнім для виправлення засудженого ОСОБА_1 та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень.
Призначаючи ОСОБА_1 за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК покарання у виді довічного позбавлення волі, апеляційний суд урахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, що згідно зі ст. 12 КК є особливо тяжким злочином, особу засудженого, який зарекомендував себе з негативного боку, оскільки зловживав алкогольними напоями, має судимість, постійної роботи не має, підтримує зв`язки з особами які ведуть аморальний спосіб життя, раніше відбував покарання за вчинення умисного злочину проти життя і знову вчинив умисний особливо тяжкий злочин проти життя, що свідчить про його стійку кримінальну поведінку, на обліках у психіатра та нарколога не перебував. Крім того, суд врахував відсутність обставин, які пом`якшують покарання, а вчинення злочину у стані алкогольного сп`яніння відніс до обставини, що його обтяжує.
Таким чином, апеляційний суд усупереч доводам засудженого, призначаючи йому покарання, не враховував рецидиву злочину як обтяжуючої покарання обставини.
Верховний Суд, беручи до уваги обставини цього кримінального провадження, зазначає, що призначене апеляційним судом ОСОБА_1 покарання є законним, справедливим та співмірним характеру вчинених дій, а тому Суд не вбачає підстав вважати таке покарання явно несправедливим через суворість, оскільки призначення покарання у виді позбавлення волі на певний строк не буде достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень.
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність висновків апеляційного суду з питань правильності призначення засудженому покарання та справедливості обраного заходу примусу, ОСОБА_1 у касаційній скарзі не навів.
Вирок апеляційного суду ухвалений із додержанням вимог статей 370, 420 КПК, є належно обґрунтованим та вмотивованим.
Твердження захисника, висловлені в поясненнях у суді касаційної інстанції щодо неналежного здійснення правового захисту в суді апеляційної інстанції не ґрунтуються на вимогах закону і матеріалах кримінального провадження.
Верховний Суд вважає за необхідне також зауважити, що ефективність захисту не є тотожною досягненню за результатами судового розгляду бажаного для обвинуваченого результату, а полягає в наданні йому належних та достатніх можливостей із використанням власних процесуальних прав і кваліфікованої юридичної допомоги, яка в передбачених законом випадках є обов`язковою, захищатися від обвинувачення в передбачений законом спосіб. Подальша незгода обвинуваченого з позицією і тактикою захисту не свідчить про його неефективність.
З матеріалів кримінального провадження убачається, що захист ОСОБА_1 під час досудового розслідування та у судах попередніх інстанцій здійснював адвокат. Під час розгляду кримінального провадження судами попередніх інстанцій засуджений жодних доводів щодо неефективного здійснення захисту захисником Винник З. Г. не висловлював, від послуг цього захисника не відмовлявся, на якість правничої допомоги не скаржився і не порушував перед судом питання про залучення іншого захисника. Не містить з цього приводу аргументів і касаційна скарга з доповненнями засудженого.
Натомість лише після скасування судом апеляційної інстанції вироку місцевого суду та ухвалення цим судом нового вироку, за яким ОСОБА_1 призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, засуджений до початку розгляду кримінального провадження у суді касаційної інстанції заявив відвід захиснику і клопотав про призначення нового.
При цьому, об`єктивних даних про неналежне виконання адвокатом професійних обов`язків захисника, яке би могло призвести до істотного обмеження прав ОСОБА_1, передбачених ч. 3 ст. 6 Конвенції, ст. 59 Конституції України, ст. 20, частинами 3, 4 ст. 42 КПК матеріали кримінального провадження не містять.
Не може слугувати і для визнання такого порушення посилання адвоката Бєжанової А. В. на незначний, на її думку, обсяг апеляційної скарги захисника Винник Г. З., на який вона звертає увагу суду касаційної інстанції з позиції порівняння з тяжкістю інкримінованого ОСОБА_1 злочину, оскільки суд оцінює поданий захисником процесуальний документ не за його розміром, тобто не за кількісним показником, а викладені в ньому доводи і аргументи на обґрунтування своєї позиції.
В контексті цього звертає увагу Верховний Суд й на те, що порушені захисником Винник Г. З. у поданій апеляційній скарзі питання щодо законності і обґрунтованості вироку місцевого суду, були підтримані засудженим ОСОБА_1 під час апеляційного розгляду, що вказує на узгодженість позицій між засудженим і його захисником.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування судових рішень, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.
З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу з доповненнями засудженого необхідно залишити без задоволення, а вироки Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 04 жовтня 2018 року та Донецького апеляційного суду від 01 квітня 2020 року стосовно ОСОБА_1 - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд