Постанова
іменем України
29 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 464/4638/18
провадження № 51-6343км20
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Матієк Т.В.,
суддів Наставного В.В., Слинька С.С.,
за участю:
секретаря судового засідання Матвєєвої Н.В.,
прокурора Гошовської Ю.М.,
захисника (у режимі відеоконференції) Волкуна О.Р.,
засудженого (у режимі відеоконференції) ОСОБА_1,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Волкуна О.Р. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Сихівського районного суду міста Львова від 11 березня 2020 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року у кримінальному провадженні,внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018140070002211, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1 ), такого, що у силу ст. 89 КК не має судимостей,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК.
Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені ними обставини
За вищевказаним вироком місцевого суду ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за:
- ч. 1 ст. 126 КК - до покарання у виді громадських робіт на строк 120 годин;
- ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК - до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, ОСОБА_1 призначено остаточне покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік, строк відбування якого ухвалено обчислювати з моменту набрання вироком законної сили та звернення до виконання.
Цивільний позов потерпілого задоволено частково та стягнуто з обвинуваченого ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди 890,08 грн і 35 000 грн відповідно.
Вирішено долю речових доказів у цьому кримінальному провадженні.
За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 4 липня 2018 року близько 21:20, перебуваючи біля будинку № 22 на вул. Угорській у м. Львові, в ході конфлікту з потерпілим ОСОБА_2 умисно наніс останньому один удар правою рукою в нижню щелепу, чим спричинив йому фізичний біль.
Надалі того ж дня близько 21:50, перебуваючи за вищевказаною адресою, ОСОБА_1 у групі осіб з двома невстановленими слідством особами, матеріали відносно яких виділено в окреме кримінальне провадження, діючи спільно, на ґрунті особистих неприязних відносин, які у них склалися з ОСОБА_2 внаслідок вищевказаного конфлікту, умисно нанесли потерпілому значну кількість ударів руками у щелепу та обличчя, внаслідок чого заподіяли останньому тілесні ушкодження, які відповідно до додаткового висновку судово-медичної експертизи від 22 грудня 2018 року № 1187 відносяться до середньої тяжкості тілесних ушкоджень за ознаками тривалого розладу здоров`я, що не були небезпечними для життя в момент їх заподіяння.
Львівський апеляційний суд ухвалою від 28 вересня 2020 року апеляційну скаргу захисника залишив без задоволення, а вирок місцевого суду - без змін.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, порушує питання про скасування вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду і призначення нового розгляду у суді першої інстанції.
На обґрунтування вимог касаційної скарги сторона захисту вказує про безпідставні висновки судів попередніх інстанцій щодо наявності в діях ОСОБА_1 складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 126 КК, з огляду на те, що обвинувачений не ініціював конфлікт та в його діях відсутній умисел на завдання потерпілому удару. Також захисник не погоджується із кваліфікацією дій ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК, стверджуючи про те, що диспозиція ст. 122 КК не передбачає такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення злочину групою осіб. Наголошує на тому, що суди попередніх інстанцій, погоджуючись із кваліфікацією дій обвинуваченого за ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК, не навели належних мотивів того, що вказаний злочин відносно потерпілого було вчинено саме групою осіб.
Крім того, сторона захисту вказує про недопустимість зібраних під час досудового розслідування доказів, які отримані стороною обвинувачення з порушенням права на захист ОСОБА_1, оскільки останньому не було забезпечено захисника за рахунок держави, а прийняття відмови обвинуваченого від захисника у відсутність останнього суперечить вимогам ч. 2 ст. 54 КПК. На підставі вищенаведеного захисник вважає, що безпідставне незалучення органом досудового розслідування захисника може свідчити про здійснення на ОСОБА_1 психологічного тиску під час здійснення досудового розслідування. Також захисник зазначає про безпідставне задоволення місцевим судом цивільного позову потерпілого.
На переконання касатора, апеляційний суд, залишаючи його апеляційну скаргу без задоволення, не навів в ухвалі переконливих підстав для прийняття такого рішення, не надав вичерпних відповідей на усі доводи скарги, через що ухвала цього суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК.
Позиції учасників судового провадження
Захисник та засуджений підтримали касаційну скаргу та просили її задовольнити, а прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги, просив вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду залишити без змін.
Мотиви Суду
Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
При розгляді касаційної скарги суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій, а невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження (не встановлення місця події та неправильне встановлення часу події, інкримінованої ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 126 КК), на що посилається захисник у касаційній скарзі, не можуть бути предметом перегляду в касаційному суді.
Місцевий суд розглянув кримінальне провадження відповідно до вимог ст. 337 КПК в межах висунутого ОСОБА_1 обвинувачення.
Висновку про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК, місцевий суд дійшов відповідно до вимог ст. 370 КПК на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду й оціненими згідно з положеннями ст. 94 КПК.
Зокрема, свої висновки про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень за викладених у вироку обставин суд першої інстанції обґрунтував: показаннями обвинуваченого ОСОБА_1, котрий хоча і не визнав себе винуватим у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень, однак не заперечував обставин конфлікту між ним та потерпілим, заподіяння ним потерпілому удару рукою в щелепу; показаннями потерпілого ОСОБА_2 щодо обставин конфлікту і заподіяння йому обвинуваченим та іншими особами тілесних ушкоджень, в тому числі ОСОБА_1 удару кулаком в щелепу, від чого потерпілий відчув хруст, запаморочення, а також ще кілька ударів в обличчя; свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, щодо обставин, які їм були відомі, та подій, очевидцями яких вони були; даними протоколів слідчих дій, відеозаписом із відео реєстратора, який знаходився у автомобілі потерпілого, висновками судово-медичних експертиз та іншими письмовими доказами, зміст яких детально відтворено у вироку.
Визнавши зазначені докази достовірними, допустимими, а в сукупності - достатніми, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих йому злочинів і правильно кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК. Порушень норм матеріального права Верховним Судом не встановлено.
Доводи захисника щодо відсутності у діях ОСОБА_1 суб`єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 126 КК, є необґрунтованими з огляду на нижченаведене.
Об`єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 126 КК полягає у: 1) завданні удару, побоїв; 2) вчиненні інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень. Суб`єктивна сторона цього злочину характеризується умислом. При завданні удару, побоїв або вчиненні інших насильницьких дій, що мають характер мордування або вчиняються з метою залякування потерпілого чи його близьких родичів, умисел може бути лише прямий.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, фактичною підставою кваліфікації кримінального правопорушення ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 126 КК стали об`єктивні дані (обставини), досліджені в судовому засіданні й зазначені у вироку. Під час юридичної оцінки цих даних були з`ясовані: причина виникнення конфлікту; місце вчинення протиправних дій, обстановка та обставини, за яких відбувався перебіг протиправного посягання; форма та характер дій обвинуваченого.
Проаналізувавши ситуацію, що передувала завданню обвинуваченим удару потерпілому, суд першої інстанції дослідив письмові докази, показання потерпілого та свідків, відео з відео реєстратора, з якого вбачається, що в ході словесного конфлікту між потерпілим та обвинуваченим, останній безпричинно умисно наніс потерпілому один удар правою рукою в нижню щелепу і його подальші спроби завдати ОСОБА_2 удари були припинені сусідами - очевидцями конфлікту, що також підтверджується показаннями свідка ОСОБА_9 .
З огляду на ці обставини та їх кримінально-правове значення місцевий суд дійшов до обґрунтованого висновку щодо наявності в діях ОСОБА_1 прямого умислу на заподіяння потерпілому ОСОБА_2 удару правою рукою в нижню щелепу і, як наслідок, складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 126 КК. З такими висновками погоджується Верховний Суд.
Посилання захисника на безпідставну кваліфікацію дій ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК, оскільки диспозиція ст. 122 КК не передбачає такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення злочину групою осіб, а також на те, що суди попередніх інстанцій, погоджуючись із кваліфікацією дій обвинуваченого за ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК, не навели належних мотивів того, що вказаний злочин відносно потерпілого було вчинено саме групою осіб, Суд вважає безпідставними, оскільки вказані твердження сторони захисту були предметом ретельної перевірки судів обох інстанцій, які належним чином їх дослідили та надали їм відповідну оцінку, навівши належні й докладні мотиви своїх висновків, з якими погоджується колегія суддів.
Так, із матеріалів кримінального провадження вбачається, що суди попередніх інстанцій ретельно перевірили та оцінили усі докази в їх сукупності, встановили, що вони є взаємоузгодженими, належними та допустимими, доповнюють один одного і дійшли обґрунтованого висновку про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК у групі осіб.
При цьому апеляційний суд, спростовуючи доводи сторони захисту про неправильну кваліфікацію дій обвинуваченого за ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК, підставно вказав про те, що при кваліфікації дій особи застосуванню підлягають норми як Особливої, так і Загальної частин КК, а тому, оскільки диспозиція ст. 122 КК не передбачає відповідальності за вчинення даного злочину групою осіб, дії ОСОБА_1 за встановлених фактичних обставин справи правильно кваліфіковано як спричинення умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження групою осіб з посиланням на ст. 28 КК, що узгоджується з приписами чинного закону України про кримінальну відповідальність.
Твердження захисника про недопустимість зібраних під час досудового розслідування доказів, які отримані стороною обвинувачення з порушенням права на захист ОСОБА_1, є голослівними.
Так, в ході дослідження матеріалів кримінального провадження було встановлено, що підозрюваному ОСОБА_1 було роз`яснено його права, у тому числі й право на захист, однак останній, ознайомившись зі своїми процесуальними правами, відмовився від залучення захисника, що підтверджується його власноручно написаною відмовою у протоколі роз`яснення права на захист від 26 квітня 2019 року (т. 1, а.к.п. 90).
Посилання сторони захисту на те, що ОСОБА_1 органом досудового розслідування безпідставно не було забезпечено захисника за рахунок держави, є необґрунтованими з огляду на вищевказані обставини та відсутність у слідчого підстав для залучення захисника, передбачених ст. 52 КПК.
Отже, порушення права на захист ОСОБА_1 . Верховний Суд не встановив.
Таким чином, за наведених вище обставин, у вироці місцевого суду в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1, які суд дослідив й оцінив з дотриманням положень статей 85, 86, 88, 94 КПК. В основу обвинувального вироку покладено виключно ті докази, що не викликають сумнівів у їхній достовірності.
Сторона захисту у відповідності до вимог ч. 3 ст. 404 КПК до апеляційного суду з клопотанням про повторне дослідження доказів не зверталася.
Під час касаційного розгляду не встановлено істотних порушень вимог закону, які б давали підстави стверджувати про недопустимість доказів, покладених місцевим судом в основу вироку.
Твердження захисника про можливе здійснення на ОСОБА_1 психологічного тиску під час здійснення досудового розслідування без участі захисника, колегія суддів вважає припущеннями касатора, оскільки у матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які дані, які б свідчили про застосування до обвинуваченого насильства або психологічного впливу під час проведення досудового розслідування у розумінні ч. 6 ст. 206 КПК, і сам ОСОБА_1 під час досудового розслідування і в ході судового розгляду в судах попередніх інстанцій із заявами про застосування до нього насильства або психологічного впливу не звертався.
Цивільний позов місцевим судом вирішено відповідно до вимог статей 127 - 129 КПК. Розмір відшкодування матеріальної та моральної шкоди визначено судом із дотриманням вимог статей 23, 1168 ЦК.
Суд апеляційної інстанції в межах, установлених ст. 404 КПК, й у порядку, визначеному ст. 405 КПК, переглянув кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника на вирок місцевого суду, належним чином перевірив викладені у ній доводи, які є аналогічними доводам у касаційній скарзі сторони захисту, і визнав їх необґрунтованими, навівши належні й докладні мотиви своїх висновків. З такими висновками погоджується Верховний Суд.
Вирок місцевого суду відповідає положенням статей 370, 374 КПК, а ухвала апеляційного суду є вмотивованою та відповідає вимогам ст. 419 КПК.
Інші доводи, викладені в касаційній скарзі, та матеріали кримінального провадження не містять посилань на порушення судами обох інстанцій при розгляді провадження норм кримінального процесуального закону, які би ставили під сумнів обґрунтованість прийнятих рішень.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд