Постанова
Іменем України
28 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 335/7306/19
провадження № 61-6430св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя, у складі судді
Калюжної В. В., від 16 грудня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Кримської О. М., Дашковської А. В., від 24 березня 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "Комерційний Банк "ПриватБанк" (далі -
АТ КБ "ПриватБанк", Банк) про розірвання договору банківського рахунку.
Позовна заява мотивована тим, що 27 лютого 2006 року між сторонами укладено договір № SAMDN0000005952173, за умовами якого Банк відкрив позивачу банківський картковий рахунок, видав платіжну картку Visa "Універсальна" та зобов`язався, серед іншого, зберігати належні позивачу кошти, здійснювати за його розпорядженням розрахунково-касові операції за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.
21 жовтня 2014 року з рахунку позивача, без його згоди, було здійснено несанкціоноване списання коштів на загальну суму 10 146, 16 грн, з яких
2 190 грн власні кошти ОСОБА_1 та 7 956,16 грн кредитні кошти, про що позивач повідомив Банк та правоохоронні органи.
За результатами розгляду його заяви до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 12014080060004681 було внесено відомості про кримінальне правопорушення, передбачене частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Рішеннями судів із Банку на користь позивача було стягнуто 2 190 грн, як кошти переказані АТ КБ "ПриватБанк" неналежному отримувачу, пеню,
3 % річних за прострочення виконання зобов`язання з повернення коштів та інфляційні втрати.
Посилаючись на те, що Банком не відновлено залишок на його банківському рахунку після здійснення несанкціонованого списання коштів, а звернення до відповідача для позасудового врегулювання спору не дали позитивного результату, натомість банк безпідставно нараховує значні суми процентів, штрафів, пені за кредитом, сукупний розмір яких станом на 03 липня
2019 року складає 366 482, 70 грн, позивач, посилаючись, зокрема на статтю 651 ЦК України, просив суд розірвати договір від 27 лютого 2006 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено, розірвано з 03 липня 2019 року договір № SAMDN20000005952173, укладений 27 лютого 2006 року між ОСОБА_1 та АТ КБ "ПриватБанк". Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції виходив з того, що несанкціоноване списання <анком з рахунку ОСОБА_1 грошових коштів, невідновлення залишку на рахунку та покладення на позивача додаткових фінансових обтяжень є підставою для його розірвання.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Запорізького апеляційного суду від 24 березня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" залишено без задоволення, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд, пославшись, зокрема на приписи статті 651 ЦК України, погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для розірвання договору від 27 лютого 2006 року, оскільки порушені права позивача на час вирішення справи по суті так і не відновлені.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
02 квітня 2020 року засобами поштового зв`язку представник
АТ КБ "ПриватБанк" - адвокат Сокуренко Н. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу у справі № 335/7306/19 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 24 березня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №335/7306/19 та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
У червні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга, з урахуванням поданих уточнень, мотивована тим, що ухвалюючи оскаржені судові рішення, суди застосували норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня
2018 року у справі № 200/11343/14-ц; у постановах Верховного Суду
від 02 липня 2019 року у справі № 906/827/18, від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/23976/16, від 10 жовтня 2018 року у справі № 910/319/18,
від 20 листопада 2018 року у справі № 910/1768/18; у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13.
Крім того, суди безпідставно застосували положення частини другої
статті 652 ЦК України, оскільки позивач не довів факту одночасного існування чотирьох умов, визначених положеннями цієї статті, як підстави для розірвання договору, а судами такі обставини не встановлено.
Стверджує, що при укладені договору сторонами було погоджено право змінювати суму встановленого кредитного ліміту. Отримання грошових коштів шахрайським способом іншою особою не є доказом порушення Банком умов договору, адже позивач має право на пред`явлення цивільного позову та стягнення збитків з особи, винної у вчиненні щодо ОСОБА_1 кримінального правопорушення. Невідновлення залишку кредитних коштів на рахунку позивача не є доказом настання істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, оскільки питання захисту майнових прав та інтересів позивача вирішувалося в рамках інших судових справ.
Заявник вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо правомірності розірвання кредитного договору на підставі статей 651-652 ЦК України.
Звертає увагу на те, що судами проігноровано клопотання представника банку про застосування наслідків пропуску позивачем строку позовної давності та не досліджено належним чином докази у справі, що призвело до неправильного вирішення справи.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У червні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, доводи якого не можуть бути врахованими касаційним судом, оскільки всупереч вимог частини четвертої статті 395 ЦПК України до відзиву не додані докази надсилання його копії відповідачу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
27 лютого 2006 року між сторонами укладено договір № SAMDN0000005952173, в межах якого банком відкрито позивачу банківський рахунок та видано платіжну картку Visa "Універсальна".
21 жовтня 2014 року з рахунку ОСОБА_1, без його згоди, здійснено списання коштів на загальну суму 10 146, 16 грн, про що ОСОБА_1 повідомив Банк.
22 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Орджонікідзевського
РВ УМВС України в Запорізькій області із заявою щодо заволодіння шахрайським способом належними йому грошовими коштами, за результатами розгляду якої до ЄРДР за № 12014080060004681 внесено відомості про кримінальне правопорушення, передбачене частиною першою статті 190 КК України.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 грудня 2015 року у справі № 335/6590/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 10 березня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_1 про захист прав споживача та стягнення грошових коштів задоволено частково, стягнуто з АТ КБ "ПриватБанк" на користь
ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 2 190 грн та пеню 5 678, 21 грн.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року, ухвалу Апеляційного Запорізької області від 10 березня 2016 року скасовано в частині вирішення питання про стягнення витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.
Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 24 листопада 2016 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 грудня
2015 року скасовано в частині відмови позивачу у стягненні витрат на правову допомогу та ухвалено в цій частині нове рішення про стягнення з
АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 понесених ним витрат з надання правової допомоги у сумі 1 000 грн.
Ухвалою Верховного Суду України від 26 грудня 2016 року у допуску справи
№ 335/6590/15-ц до провадження Верховного Суду України відмовлено.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя
від 13 листопада 2018 року у справі № 335/12662/17, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково, з відповідача стягнуто 3 % річних у розмірі 1 97,1 грн та інфляційні втрати у розмірі 1 938, 37 грн, а всього 2 135, 47 грн. В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
За змістом пунктів 1, 3 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо:
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
- судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Звертаючись до суду у розглядуваній справі, ОСОБА_1, як на підставу розірвання договору із АТ КБ "ПриватБанк", посилався на те, що Банком порушено умови договору, завдано йому шкоди та значною мірою позбавлено того, на що він розраховував при укладенні договору.
При цьому, позивач зазначав, що у договірних відносинах із банком розраховував на розрахунково-касове обслуговування та кредитування з боку відповідача з отриманням від Банку коштів у власність з безумовною можливістю, у розумінні статей 1046, 1054 ЦК України, самостійно здійснити розпорядження такими коштами; дотримання відповідачем, як банківською установою, умов збереження належних йому коштів та недопущення несанкціонованого їх переказу.
Однак, замість цього отримав інший результат, а саме несанкціонований переказ відповідачем грошових коштів, в тому числі за рахунок кредитних коштів; неможливість використання власних коштів; невідновлення Банком залишку по його банківському рахунку; нарахування процентів, пені та штрафів за користування кредитними коштами, яких він не отримував; негативну кредитну історію; психологічний тиск з боку банку щодо повернення нарахованої кредитної заборгованості.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Питання про істотність порушення повинне вирішуватись у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення.
Важливе значення для застосування положення частини другої статті 651
ЦК України має співвідношення шкоди з тим, що сторона могла очікувати від виконання договору.
Відповідно до частин першої-другої статті 652 ЦК України уразі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
Згідно частини першої статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
За загальним правилом передбаченим частиною першою статті 1075 ЦК України договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час.
Відповідно до частини першої-другої статті 1069 ЦК України якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу. Права та обов`язки сторін, пов`язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 цього Кодексу), якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно статті 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 грудня 2015 року у справі № 335/6590/15-ц, яке набрало законної сили, у спорі між тими ж сторонами встановлено, що Банком здійснено несанкціоноване списання коштів із рахунку ОСОБА_1, у тому числі 2 190 грн власних коштів клієнта, які в добровільному порядку не повернуті, чим порушено законодавство про захист прав споживачів, положення договору про надання банківських послуг, приписи Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, що призвело до порушення прав ОСОБА_1 як споживача фінансових послуг.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя
від 13 листопада 2018 року у справі № 335/12662/17, яке набрало законної сили, у спорі між тими ж сторонами, встановлено, що списані Банком у жовтні 2014 року внаслідок несанкціонованої клієнтом транзакції кошти в сумі 2 190 грн не повернуті і станом на жовтень 2017 року.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, факт порушення банком умов договору про надання банківських послуг від 27 лютого 2006 року та завдання шкоди ОСОБА_1 підтверджений судовими рішеннями, які набрали законної сили.
Колегія суддів погоджується із оцінкою судами попередніх інстанцій істотності допущених банком порушень з огляду на те, що внаслідок проведення банком несанкціонованої клієнтом транзакції ОСОБА_1 на тривалий час (понад 3 роки) був позбавлений можливості в повній мірі користуватися банківськими послугами, передбаченими договором
від 27 лютого 2006 року, та розпоряджатися своїми коштами, які не були йому повернуті навіть після ухвалення відповідного судового рішення.
За таких обставин, оскільки в добровільному порядку розірвати договір
від 27 лютого 2006 року Банк відмовився, наявні, передбачені частиною другою статті 651 ЦК України, правові підстави для розірвання договору судом на вимогу ОСОБА_1, як однієї із сторін цього договору.
Колегія суддів також відхиляє доводи касаційної скарги АТ КБ "ПриватБанк" про незастосування судами позовної давності.
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня
1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
У пунктах 71-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) зроблено висновок, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).
Встановивши у розглядуваній справі, що відповідач, представники якого брали участь в судових засіданнях в Орджонікідзевському районному суді
м. Запоріжжя, до ухвалення рішення судом першої інстанції, не заявили про застосування позовної давності, апеляційний суд не мав підстав для вирішення відповідної заяви Банку поданої на стадії апеляційного перегляду.
Висновки судів по суті вирішення спору не суперечать висновкам викладеним у постановах Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі
№ 906/827/18, від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/23976/16,
від 10 жовтня 2018 року у справі № 910/319/18, від 20 листопада 2018 року у справі № 910/1768/18 та у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі№ 6-75цс13 які вказував банк в касаційній скарзі.
Разом із тим, пославшись, крім положень статті 651 ЦК України, на
статтю 652 ЦК України, як підставу для розірвання договору від 27 лютого 2006 року, суди не врахували, що ОСОБА_1 не заявляв вимог про розірвання договору з підстав істотної зміни обставин, передбачених статтею 652 ЦК України, а допущені Банком порушення умов договору, констатовані судовими рішеннями, які набрали законної сили, не є в розумінні статті 652 ЦК України зміною обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору.
Крім того, вказуючи в рішенні від 16 грудня 2019 року про розірвання договору із 03 липня 2019 року (дата пред`явлення позову), суд першої інстанції не звернув уваги на положення частини третьої статті 653
ЦК України, згідно з якими якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
У розглядуваній справі рішення Орджонікідзевського районного суду
м. Запоріжжя від 16 грудня 2019 року набрало законної сили 24 березня
2020 року.
Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли загалом правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1, однак судами було неправильно застосовано норми матеріального права, а саме застосовано положення статті 652 ЦК України, які не підлягали застосуванню, та не застосовано положення частини третьої статті 653 ЦК України, які підлягали застосуванню.
Вказані недоліки судових рішень можуть бути усунені шляхом їх зміни.
Відповідно до частин першої, третьої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду