ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 квітня 2021 року
м. Київ
справа № П/320/591/20
адміністративне провадження № К/9901/13685/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №П/320/591 /20
за позовом ОСОБА_1
до Березанського міського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області про скасування постанов,
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2020 року (прийняту у складі: головуючого судді Колеснікова І.С.)
і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2020 року (прийняту у складі: головуючого судді Безименної Н.В., суддів Бєлової Л.В., Кучми А.Ю.).
УСТАНОВИВ:
І. Історія справи
23 січня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- скасувати постанову про арешт майна боржника від 5 вересня 2019 року №59977502;
- скасувати постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника від 2 грудня 2019 року №59977502;
- скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №59977502 від 5 вересня 2019 року.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 27 січня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху з підстав, зокрема, пропуску ним строку звернення до суду. Ця ухвала мотивована тим, що предметом спору є постанови державного виконавця від 5 вересня 2019 року і від 2 грудня 2019 року, про які позивач дізнався 1 жовтня 2019 року і 11 грудня 2019 року відповідно. Однак ОСОБА_1, звернувшись до суду 23 січня 2020 року, не надав заяви про поновлення пропущеного десятиденного строку на оскарження цих постанов, як і жодних доказів в обґрунтування пропуску строку звернення до суду.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2020 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2020 року, позовну заяву ОСОБА_1 повернуто на підставі пункту 9 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України.
Оскаржувані судові рішення мотивовані тим, що позивач не подав до суду заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду і не вказав підстави для поновлення строку, відповідно до вимог ухвали від 27 січня 2020 року про залишення позовної заяви без руху.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2020 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2020 року і ухвалити нову постанову про задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 .
Скаржник вказує, зокрема, на порушення судами норм матеріального і процесуального права, які обґрунтовує тим, що до апеляційної скарги він долучив заяву про поновлення строку звернення до суду, враховуючи вимоги Київського окружного адміністративного суду. Однак, на думку позивача, суд апеляційної інстанції протиправно відмовив у задоволенні апеляційної скарги позивача і не вирішив цей спір по суті.
Крім того, як зазначає скаржник, відповідно до норм Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - "КАС України") для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня коли особа дізналася про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Отже, на думку позивача, він звернувся до суду з цим позовом в межах, встановленого законом, шестимісячного строку.
Відповідач не подав відзиву на касаційну скаргу.
Ознайомившись із доводами скаржника, Верховний Суд вважає необхідним відмовити у задоволенні касаційної скарги з огляду на таке.
II. Мотиви Верховного Суду
Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить із такого.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: (2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; (4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Частиною третьою статті 9 КАС України передбачено, що кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
За частиною першою статті 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Абзацом першим частини другої статті 122 КАС України визначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 287 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Відповідно до частини другої статті 287 КАС України позовну заяву може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частин першої, другої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. Одночасно протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
За пунктом 9 частини четвертої статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
З аналізу статті 55 Конституції України, статей 5, 9 КАС України випливає, що кожна особа має право звернутися до суду, якщо вважає свої права порушеними, і може розпоряджатися своїми вимогами на власний розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Разом з тим, порядок здійснення судочинства в адміністративних судах встановлений КАС України (статті 1,3 цього Кодексу).
Стаття 6 КАС України визначає, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, який застосовується з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретного органу, особи (або осіб) щодо неї.
День, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких вона мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.
Варто наголосити, що право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі, гарантує і стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - "Конвенція"),
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - "ЄСПЛ") пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 4 грудня 1995 року у справі "Bellet v. France").
Водночас ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. У цьому відношенні Високі Договірні Сторони користуються певними межами свободи розсуду, хоча остаточне рішення про те, чи було дотримано вимог Конвенції, має виносити суд. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не ставить законної мети і якщо не забезпечено відповідного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Уейт і Кеннеді проти Німеччини", пункт 43).
Отже, право на доступ до правосуддя не є абсолютним і обмежене передусім встановленим строком звернення до суду. Такий підхід обумовлений необхідністю дотримання верховенства права, а точніше, одного з його елементів - правової визначеності.
Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановлено строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору відповідні відносини набувають ознаки стабільності.
Водночас, Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість поновлення пропущеного строку лише у разі його пропуску з поважних причин. Поняття поважних причин пропуску процесуальних строків є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд судді, суду. Поважними причинами пропуску процесуального строку визнаються обставини, які не залежать від волі заінтересованої особи і перешкодили їй виконати процесуальні дії у межах встановленого законом проміжку часу.
Спеціальною нормою, якою встановлено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, а саме положеннями пункту 1 частини другої статті 287 КАС України передбачено, що позовну заяву може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, про наявність виконавчого провадження ВП №59977502 позивач дізнався 1 жовтня 2019 року в момент отримання рекомендованого листа із постановами від 5 вересня 2019 року про відкриття вказаного виконавчого провадження і про арешт майна боржника та про примусове стягнення боргу, а 11 грудня 2019 року позивач отримав постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника від 2 грудня 2019 року ВП №59977502.
Разом з тим, із цією позовною заявою до адміністративного суду позивач звернувся лише 23 січня 2020 року, згідно штампу вхідної кореспонденції суду першої інстанції, тобто з пропуском встановленого статтею 287 КАС України десятиденного строку.
Заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду у встановлений судом строк, тобто до 17 лютого 2020 року, позивач не подав, жодних поважних причин пропуску встановленого статтею 287 КАС України строку звернення до адміністративного суду ОСОБА_1 не навів.
Як вже зазначалось, інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах і стимулює суд та учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Водночас законодавець визнав строк у десять днів достатнім для того, щоб у справах цієї категорії особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби (приватним виконавцем) порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Підсумовуючи викладене, Верховний Суд зазначає, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на повно встановлених обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка, з правильним застосуванням норм чинного законодавства України при ухваленні оскаржуваних рішень із дотриманням норм процесуального права.
Колегія суддів зазначає, що доводи, наведені у касаційній скарзі, не спростовують правильність висновків судів першої й апеляційної інстанцій, а відтак відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.
У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
З огляду на результат касаційного перегляду справи судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд