УХВАЛА
26 квітня 2021 року
м. Київ
справи №1-9/2004, № 1-17/2005
провадження № 13-58зво21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідачаГригор`євої І. В.,
суддів Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
розглянула заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) вироків Апеляційного суду Кіровоградської області від 9 квітня 2004 року й Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 14 січня 2005 року, а також ухвали Верховного Суду України від 30 вересня 2004 року і
встановила:
Як убачається з матеріалів провадження за заявою, вироком Апеляційного суду Кіровоградської області від 9 квітня 2004 року з урахуванням змін, унесених 30 вересня 2004 року Верховним Судом України, ОСОБА_1 було засуджено за ч. 2 ст. 187, ч. 3 ст. 187, ч. 1 ст. 263, ч. 1 ст. 115, пунктами 9, 13 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна.
Також ОСОБА_1 було засуджено вироком Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 14 січня 2005 року за ч. 3 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, а на підставі ч. 2 ст. 71 КК за сукупністю вироків йому призначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі.
У подальшому засуджений звертався із заявою про перегляд вироку апеляційного суду за нововиявленими обставинами, яку Світловодський міськрайонний суд Кіровоградської області ухвалою від 8 лютого 2019 року залишив без задоволення. Суди апеляційної та касаційної інстанцій погодились із таким рішенням (ухвала Кропивницького апеляційного суду від 12 червня 2019 року та постанова від 26 лютого 2020 року відповідно).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 11 березня 2021 року в справі "Дембо та інші проти України" (заяви № 2778/18 та 46 інших, у тому числі ОСОБА_1 ) констатував порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) стосовно довічного ув`язнення без перспективи звільнення. ЄСПЛ постановив, що факт визнання існування порушення становить достатню справедливу сатисфакцію.
Посилаючись на вказане рішення ЄСПЛ, засуджений ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) із заявою про перегляд за виключними обставинами зазначених вироків та ухвали. Суть доводів заявника зводиться до того, що встановлене ЄСПЛ порушення ст. 3 Конвенції тягне за собою перегляд усіх аспектів кримінальних справ, у яких ухвалено оскаржені судові рішення. ОСОБА_1 заперечує обґрунтованість його засудження, стверджує про істотні порушення норм процесуального закону, зокрема права на захист, і просить скасувати рішення національних судів та звільнити його з ув`язнення.
Велика Палата, перевіривши подану заяву, дійшла висновку, що у відкритті провадження за нею належить відмовити з огляду на таке.
ЄСПЛ у рішенні "Дембо та інші проти України", констатуючи порушення ст. 3 Конвенції стосовно довічного ув`язнення без перспективи звільнення, зазначив, що Конвенція не забороняє застосування цього виду покарання до осіб, засуджених за вчинення особливо тяжких злочинів, таких як убивство. Однак у європейській пенітенціарній політиці робиться наголос на реабілітації ув`язнених; первинне виправдання ізоляції особи від суспільства може втратити актуальність після тривалого відбуття покарання. Тож для додержання вимог ст. 3 Конвенції має існувати можливість скорочення довічного ув`язнення, тобто засуджений повинен мати перспективу звільнення та можливість перегляду вироку на основі оцінки того, чи існують законні пенологічні підстави для його тривалого ув`язнення, до яких належать: покарання, стримування, захист громадськості та реабілітація. При цьому ЄСПЛ постановив, що сам факт визнання існування порушення вже є достатньою справедливою компенсацією.
Таким чином, у рішенні міжнародної судової установи, на яке ОСОБА_1 посилається як на підставу для перегляду, ЄСПЛ указав на системну проблему в українському законодавстві, що належить подолати заходами загального характеру - шляхом унесення до чинних законів змін, спрямованих на усунення її першопричини, асаме шляхом запровадження в Україні процедур, котрі би на законодавчому рівні забезпечували у перспективі можливість звільнення або дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.
Удосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, внесення до них змін та доповнень є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якої охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, у тому числі і на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Застосовані у справі ОСОБА_1 принципи та характер констатованого порушення Конвенції свідчать про те, що не було додержано такого права заявника, яке наразі неможливо відновити у вигляді того ж стану чи становища, що існували до порушення Конвенції. У таких випадках, з урахуванням Рекомендації № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи від 19 січня 2000 року, засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру, виконання яких покладається на компетентні органи державної влади.
Рішення ЄСПЛ, ухвалене на користь ОСОБА_1 та 46 інших осіб, не містить вказівок на те, що в основі констатованих щодо заявника порушень Конвенції лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під сумнів результат оскаржених проваджень на національному рівні, або що ці порушення були спричинені рішеннями, ухваленими в межах кримінальних справ, які й надалі зумовлюють шкідливі наслідки і не можуть бути усунуті іншим способом, як під час повторного розгляду справ.
З урахуванням наведеного відсутні правові підстави для відкриття провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд оскаржених вироків та ухвали за виключними обставинами у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом.
З огляду на викладене у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 слід відмовити, а заяву з усіма доданими матеріалами - повернути особі, яка її подала.
Керуючись статтями 459, 463, 464 КПК, Велика Палата Верховного Суду