У Х В А Л А
22 квітня 2021 року
м. Київ
Справа № 640/6432/19
Провадження № 11-129апп21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Золотнікова О. С.,
суддів Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
розглянула матеріали касаційної скарги голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України (далі - голова комісії, ВСУ відповідно) Соловйової Любові Володимирівни на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2020 року у справі № 640/6432/19 за позовом ОСОБА_1 до голови комісії Соловйової Л. В., ВСУ, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Державна казначейська служба України, про визнання дій голови комісії протиправними, скасування наказу та
ВСТАНОВИЛА:
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до голови комісії Сердюка Валентина Васильовича, у якому просила:
- визнати протиправними дії відповідача з видання наказу про її звільнення та скасувати наказ від 13 липня 2018 року № 127-к;
- стягнути заборгованість із заробітної плати за час вимушеного прогулу в розмірі, який відповідає довідці ВСУ від 08 квітня 2019 року про заробітну плату й інші доходи.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, щосупровідним листом від 29 березня 2019 року № 1-64/2/2-19 голова комісії направив на її адресу копії наказу від 13 липня 2018 року № 127-к "Про звільнення ОСОБА_1" та наказу від 26 грудня 2018 року № 273-к "Про скасування наказів", з яких позивачці стало відомо, що її звільняли з роботи 05 та 11 липня 2018 року. Позивачка стверджує, що її не було ознайомлено із жодним наказом.
ОСОБА_1 також зазначає, що її в установленому порядку не було повідомлено про наступне вивільнення та не запропоновано іншої рівноцінної посади. Позивачка звертає увагу на те, що згідно з листом голови Комітету Верховної Ради України з питань правової політики та правосуддя Князевича Р. П. від 24 вересня 2018 року № 04-29/18-1922 Верховна Рада України після 02 червня 2016 року не приймала закони, що встановлюють порядок ліквідації ВСУ. На думку позивачки, законодавець, ухвалюючи 02 червня 2016 року зміни до Конституції України в частині правосуддя, змінив назву найвищого судового органу - "Верховний Суд України" на "Верховний Суд", при цьому не змінив організаційно-правової форми конституційного органу та утворив судоустрійним законом ще один орган з такою ж назвою. Зміна назви не є підставою для ліквідації, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Усі дії з ліквідації ВСУ знаходяться поза межами правового поля.
Ухвалою від 04 лютого 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва допустив заміну первинного відповідача у справі - голову комісії Сердюка В. В. на належного відповідача - голову комісії Соловйову Л. В. та залучив ВСУ до участі у справі як співвідповідача.
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 19 травня 2020 року позовні вимоги задовольнив частково: стягнув з ВСУ на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати у розмірі 174 634,06 грн. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 14 вересня 2020 року залишив без змін рішення суду першої інстанції.
Суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що з довідки ВСУ від 09 квітня 2019 року вбачається, що ОСОБА_1 працює у ВСУ з 22 січня 2010 року по сьогодні, а з довідок ВСУ про заробітну плату й інші доходи від 14 січня 2019 року № 7, 11 березня 2019 року № 182, 08 квітня 2019 року б/н, 01 серпня 2019 року № 21, 29 жовтня 2019 року № 37, 23 січня 2020 року № 24 вбачається, що ВСУ продовжує нараховувати позивачці заробітну плату.
Отже, суди дійшли висновку про те, що ОСОБА_1 як на час вирішення цієї справи, так і на час звернення до суду із цим позовом займає посаду державної служби у ВСУ. Наказ від 13 липня 2018 року № 127-к, виданий головою комісії Сердюком В. В., так і залишився нереалізованим.
Оскільки оспорювані дії та наказ не створили жодних правових наслідків для позивачки у вигляді виникнення, зміни або припинення її прав, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в цій частині.
Крім цього, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, зазначив, що не вбачає підстав для надання правової оцінки доводам учасників справи про відсутність повноважень у Сердюка В. В. на проведення ліквідації ВСУ та про незаконність процедури ліквідації ВСУ в цілому, позаяк у межах спірних правовідносин з`ясуванню підлягають виключно обставини щодо проходження позивачкою публічної служби.
Задовольняючи позов частково, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що відповідно до довідки ВСУ від 08 квітня 2019 року б/н існує заборгованість із виплати заробітної плати ОСОБА_1 за період з липня 2018 року по березень 2019 року, яка становить 174 634,06 грн. Указана обставина визнається відповідачем.
Не погодившись із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, голова комісії Соловйова Л. В. подала до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на наявність виняткових обставин, передбачених підпунктом "а" пункту 2 частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), які є передумовою для перевірки вмотивованості підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 4 частини четвертої статті 328 цього Кодексу, просила скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволення позовних вимог та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували сформованої правозастосовчої практики. Зокрема, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 30 березня 2020 року в адміністративній справі № 826/16935/18 дійшов висновку про те, що право на підпис позовної заяви, поданої від імені ВСУ як юридичної особи, яка перебуває у стані припинення, належить голові комісії з припинення або ліквідатору, яким згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) є Сердюк В. В .
На думку скаржника, позивачка з 16 липня 2018 року не перебуває в трудових відносинах з ВСУ, оскільки була звільнена відповідно до чинного законодавства.
Скаржник також указує на те, що суди не взяли до уваги та не дослідили того факту, що довідки про заробітну плату й інші доходи видані виконувачем обов`язків Голови ВСУ Гуменюком В. І., який не має права на підписання таких документів. Повноваження щодо надання вказаних довідок належать виключно до компетенції ліквідаційної комісії ВСУ, яка має право нараховувати заробітну плату працівникам апарату ВСУ.
Крім того, голова комісії Соловйова Л. В. наголошує на тому, що ця справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу, з огляду на розгляд Конституційним Судом України конституційного подання в частині припинення ВСУ, Рішенням якого від 20 лютого 2020 року № 2-р/2020 норма про припинення цієї юридичної особи неконституційною не визнавалась, а лише оцінювалась конституційність ліквідації ВСУ саме як органу судової влади, а не як юридичної особи. На думку скаржника, вказане Рішення Конституційного Суду України жодним чином не впливає на повноваження ліквідаційної комісії і процедуру ліквідації.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 01 грудня 2020 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 30 березня 2021 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 КАС України.
Відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Згідно із частинами першою та четвертою статті 347 КАС України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу з викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 346 цього Кодексу, або з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 346 цього Кодексу.
Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на таке.
Особливістю правовідносин у цій справі є те, що позивачку було звільнено з органу державної влади з конституційним статусом (ВСУ) з підстав його ліквідації. При цьому нормами чинного законодавства не визначено порядку ліквідації органу державної влади з конституційним статусом. Посилаючись на відповідну прогалину законодавства, позивачка доводить, що її було звільнено неуповноваженою на те особою, а отже, дії, спрямовані на її звільнення, є протиправними, наказ про звільнення підлягає скасуванню, а заробітна плата, яка продовжує нараховуватися, стягненню та виплаті.
Конституційний Суд України в Рішенні від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 у справі за конституційним поданням ВСУ щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII зі змінами, зокрема пункту 7 "та ліквідуються" в частині ВСУ.
При цьому в зазначеному Рішенні вказано, що органи державної влади, закріплені в Конституції України, мають особливий статус конституційних органів, тому ліквідація, зміна найменування, а також перегляд їх конституційно визначених функцій і повноважень у спосіб, що істотно (докорінно) змінює їх конституційну природу, можливі лише після внесення змін до Основного Закону України в порядку, передбаченому його розділом XIII "Внесення змін до Конституції України".
Конституційний Суд України виходив з того, що при внесенні змін до Конституції України має бути забезпечений принцип інституційної безперервності, який означає, що органи державної влади, встановлені Основним Законом України, продовжують функціонувати в інтересах Українського народу та реалізовувати свої повноваження, виконувати завдання і функції, визначені у Конституції України, незалежно від цих змін, якщо тільки цими змінами не передбачено істотну (докорінну) зміну їх конституційного статусу, у тому числі їх ліквідацію.
Підсумовуючи наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VІІІ "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі - Закон № 1401-VІІІ) не змінено конституційних функцій ВСУ та його місця у системі судоустрою України. Крім того, Законом № 1401-VІІІ не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20 січня 2016 року № 1-в/2016, від 30 січня 2016 року № 2-в/2016. Таким чином, системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом № 1401-VІІІ, указує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію ВСУ як органу державної влади через вилучення слова "Україна" - власної назви держави - із словесної конструкції "Верховний Суд України".
На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, для правильного вирішення цього спору судам необхідно дати відповіді на питання: чи правомірно було звільнено позивачку з підстав ліквідації ВСУ; чи звільнено позивачку з дотриманням процедури звільнення (уповноваженою на те особою, із забезпеченням гарантій працівників при вивільненні тощо); які наслідки порушення такої процедури, якщо вони мали місце, для особи, чиї права було порушено.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вказує на те, що відповісти на поставлені запитання неможливо без вирішення виключної правової проблеми, а саме: надання системного тлумачення норм чинного законодавства та визначення порядку ліквідації органів державної влади, які мають конституційний статус.
Ще однією виключною проблемою, яка підлягає вирішенню під час розгляду цієї справи, на переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, є визначення наслідків порушення процедури звільнення працівника з органу державної влади у зв`язку з ліквідацією, якщо такі порушення мали місце. Необхідність вирішення цієї проблеми підтверджується існуванням відмінної судової практики ВСУ щодо способів судового захисту порушених прав працівників, звільнених з органів державної влади у зв`язку з їх ліквідацією.
Зокрема, в абзаці третьому пункту 18 постанови Пленуму ВСУ від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" зазначено, що у випадку, коли працівника звільнено без законних підстав або з порушенням установленого порядку, але поновити його на роботі неможливо внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, суд визнає звільнення неправильним і зобов`язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника) виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України)). Одночасно суд визначає працівника звільненим за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації.
Таким чином, виходячи зі змісту абзацу третього пункту 18 постанови Пленуму ВСУ від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", якщо працівника було звільнено з підприємства, установи, організації з порушенням процедури його звільнення, але таке підприємство, установа, організація ліквідовано, то належним способом захисту прав працівника є: 1) зміна підстави звільнення працівника на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України; 2) зобов`язання ліквідаційної комісії (власника) або правонаступника виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу.
Відповідне правозастосування також наведено в постанові ВСУ від 23 квітня 2012 року у справі № 21-3а12.
Разом з тим у постанові від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14 ВСУ виклав правову позицію, відповідно до якої ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв`язку із цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з`ясовувати реальність такої ліквідації з урахуванням вищенаведеного. Оскільки правовий акт, що став підставою для ліквідації, та наступне звільнення працівника з цієї підстави взаємопов`язані, перевірці підлягають законність як такого правового акта, так і процедури звільнення.
У справі № 21-108а14 суди попередніх інстанцій установили, що з метою оптимізації діяльності й структури митних органів з 01 травня 2008 року Східну регіональну митницю ліквідовано. Відповідно до наказу голови Державної митної служби України від 29 січня 2008 року № 64 створена Східна митниця.
Оцінюючи установлені обставини справи, а також ураховуючи викладену вище правову позицію, ВСУ погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація Східної регіональної митниці у Східну митницю, тому належним способом захисту порушених прав позивача у зв`язку з протиправним його звільненням є поновлення на рівнозначній посаді у новоутвореній установі.
З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що справа № 640/6432/19 містить виключні правові проблеми, які не можуть бути вирішені відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права.
Вивчивши матеріали адміністративної справи, доводи касаційної скарги, мотиви, з яких справа передана для розгляду, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для прийняття справи до свого розгляду з огляду на таке.
За пунктом 1 частини другої статті 45 Закону № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права (частина шоста статті 13 Закону № 1402-VIII).
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників.
Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, у тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.
При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення й зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відкрив касаційне провадження в цій справі, вважаючи доведеною підставу касаційного оскарження судових рішень, визначену пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
Так, відповідно до положень пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другоюі третьою статті 353 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4).
При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, поставив питання, пов`язані зі звільненням позивачки, що не були з`ясовані судами попередніх інстанцій.
Так, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, вважав установленим, що позивачка як на час вирішення цієї справи, так і на час звернення до суду, займає посаду державної служби у ВСУ, а оскаржуваний наказ голови комісії залишився нереалізованим.
З огляду на те, що суд касаційної інстанції відповідно до частини другої статті 341 КАС України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є недоцільною.
Крім цього, на підтвердження існування виключної правової проблеми при вирішенні спору щодо звільнення на підставі наказу голови комісії працівника з органу державної влади з конституційним статусом (ВСУ) з підстав його ліквідації Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в ухвалі від 30 березня 2021 року послався, зокрема, на відмінну судову практику ВСУ щодо способів судового захисту порушених прав працівників, звільнених з органів державної влади у зв`язку з їх ліквідацією, у справах:
- № 21-3а12 за позовом Особи до Державного комітету України із земельних ресурсів про визнання протиправними наказів, їх скасування та поновлення на службі, правозастосування у якій відповідає наведеному вище абзацу третьому пункту 18 постанови Пленуму ВСУ від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", виходячи із змісту якого, якщо працівника було звільнено з підприємства, установи, організації з порушенням процедури його звільнення, але таке підприємство, установа, організація ліквідовано, то належним способом захисту прав працівника є: 1) зміна підстави звільнення працівника на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у зв`язку з ліквідацією установи); 2) зобов`язання ліквідаційної комісії (власника) або правонаступника виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу;
- № 21-108а14 за позовом Особи до Східної митниці Державної митної служби України (у подальшому змінило назву на Східна митниця Міністерства доходів і зборів України), Східної регіональної митниці, Державної митної служби України, Головного управління Державного казначейства України у Донецькій області про зобов`язання поновити на публічній службі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, моральної шкоди, у якій ВСУ погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація Східної регіональної митниці у Східну митницю, тому належним способом захисту порушених прав позивача у зв`язку з протиправним його звільненням є поновлення на рівнозначній посаді у новоутвореній установі.
Проте ВСУ у постанові від 23 квітня 2012 року в справі № 21-3а12 відмовив у задоволенні заяви Особи про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), оскільки обставини та характер правовідносин у справі № 21-3а12 відмінні від обставин справ, на рішення в яких посилається заявник, обґрунтовуючи наведені у заяві доводи про наявність підстав для перегляду ВСУ ухвали Вищого адміністративного суду України, що не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.
Таким чином, підстав стверджувати, що ВСУ у справі № 21-3а12 виклав правову позицію, що відповідає абзацу третьому пункту 18 постанови Пленуму ВСУ від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", або погодився з такою позицією, немає.
У постанові від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14 ВСУ виклав правову позицію, відповідно до якої ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв`язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з`ясовувати реальність такої ліквідації з урахуванням вищенаведеного. Оскільки правовий акт, що став підставою для ліквідації, та наступне звільнення працівника з цієї підстави взаємопов`язані, перевірці підлягають законність як такого правового акта, так і процедури звільнення.
Отже, висновки ВСУ, викладені в постановах від 23 квітня 2012 року в справі № 21-3а12 та від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, не суперечать один одному.
Таким чином, на розгляд Великої Палати Верховного Суду в цій справі передані питання, які не можуть бути вирішені нею як судом касаційної інстанції з огляду на положення частини другої статті 341 КАС України.
Відповідно до частини шостої статті 347 КАС України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
За викладених обставин Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для прийняття справи до розгляду та повертає її відповідній колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 346 і 347 КАС України, Велика Палата Верховного Суду