ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 683/1209/17
провадження № 51-298 км 21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого судді Марчук Н.О.,
суддів Макаровець А.М., Маринича В.К.,
за участю:
секретаря
судового засідання Крота І.М.,
прокурора Ченківського О.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року стосовно
ОСОБА_1,
ІНФОРМАЦІЯ_1,
уродженця м. Бердичів Житомирської області,
який проживає за адресою:
АДРЕСА_1,
обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 426 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 27 травня 2019 року, залишеним без змін ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року, ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 426 КК України, та виправдано у зв`язку з недоведеністю вчинення ним кримінального правопорушення.
Органом досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у тому, що він, маючи звання "підполковник медичної служби", будучи військовою службовою особою - тимчасово виконуючим обов`язки командира військової частини А3267 згідно з наказом № 276 від 29 грудня 2016 року начальника військово-медичного клінічного центру Центрального регіону у період з 30 грудня 2016 року по 14 січня 2017 року, та начальником для усіх військовослужбовців, що знаходяться на лікуванні у військовому госпіталі, в порушення статей 58, 59, 66, 67 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, статей 1, 3-6, 45 Дисциплінарного Статуту Збройних Сил України, вимог Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", Інструкції про порядок надання доповідей і донесень про події, кримінальні правопорушення, адміністративні корупційні правопорушення, порушення військової дисципліни та їх облік у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України, та своїх службових обов`язків, в умовах особливого періоду, діючи умисно, тобто, усвідомлюючи характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, 11 січня 2017 року о 17 год, знаходячись в інфекційному відділенні військової частини А3267 - військовому госпіталі м. Старокостянтинів Хмельницької області, що на вул. Героїв Крут, 8, отримав повідомлення усного характеру від своєї підлеглої - медичної сестри ОСОБА_2 про виявлення у військовослужбовця військової частини А 1358 ОСОБА_3 наркотичних та психотропних речовин, проте, маючи медичну освіту і будучи обізнаним про заборону вільного їх обігу, достовірно знаючи, що за це наступає кримінальна відповідальність, не направив повідомлення про вчинення зазначеним військовослужбовцем кримінального правопорушення до органу досудового розслідування, маючи при цьому реальну можливість направлення такого повідомлення до Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, військової прокуратури Хмельницького гарнізону або іншого органу досудового розслідування, що заподіяло істотну шкоду.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, не погоджуючись із ухвалою суду апеляційної інстанції через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить її скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Свої вимоги прокурор мотивує тим, що суд апеляційної інстанції:
- необґрунтовано погодився з рішенням суду першої інстанції про недоведеність винуватості та виправдання ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 426 КК України, оскільки матеріали провадження на підтвердження винуватості обвинуваченого містять достатньо доказів, які, на думку прокурора, не були належним чином досліджені та оцінені;
- безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів;
- не перевірив та спростував доводів його апеляційної скарги щодо безпідставного виправдання ОСОБА_1, свого рішення належним чином не мотивував, що призвело до постановлення ухвали, яка не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор підтримав подану касаційну скаргу, просив її задовольнити, скасувати оскаржуване судове рішення і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Мотиви Суду
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Частиною 2 ст. 419 КПК України визначено, що при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
Прокурор у поданій касаційній скарзі зазначає про те, що суд апеляційної інстанції, не навівши достатніх аргументів, безпідставно погодився з висновками суду першої інстанції про виправдання ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 426 КК України.
Проте Суд із такими доводами не погоджується з огляду на таке.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 373 КПК України встановлено, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.
За змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Положенням ст. 17 КПК України визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
Обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.
Тобто, дотримуючись засади змагальності, та виконуючи, свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Суд першої інстанції, ухвалюючи виправдувальний вирок, з дотриманням вимог статей 86, 87, 94 КПК України зробив ґрунтовний аналіз доказів, що були надані стороною обвинувачення, та дійшов правомірного висновку про те, що сторона обвинувачення не довела поза розумним сумнівом допустимими й достатніми доказами винуватість ОСОБА_1 в умисному ненаправлені ним як військовою службовою особою до органу досудового розслідування повідомлення про підлеглого, який вчинив кримінальне правопорушення, вчинене в умовах особливого періоду, крім воєнного стану.
Не погоджуючи із такими висновками суду першої інстанції, сторона обвинувачення подала апеляційні скарги, в яких із відповідним обґрунтуванням, просила виправдувальний вирок скасувати, ухвалити новий, яким визнати ОСОБА_1 винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 426 КК України, з призначенням йому покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років та на підставі ст. 54 КК України позбавити його військового звання.
Суд апеляційної інстанції, дотримуючись вимог статей 404, 405, 407, 412-414 КПК України, переглянув вирок суду першої інстанції стосовно ОСОБА_1 за апеляційними скаргами прокурорів, перевірив зазначені в них доводи, проаналізував їх, дав на них достатньо переконливі відповіді, зазначивши в ухвалі підстави, через які визнав їх необґрунтованими.
Так, суд апеляційної інстанції врахував надані в судовому засіданні суду першої інстанції:
- показання обвинуваченого ОСОБА_1 про те, що він не знав і не міг достеменно знати, що знайдені у ОСОБА_3 речовини були психотропними чи наркотичними засобами; ні він, ні його підлеглі не є спеціалістами, які б могли без спеціальних досліджень це з`ясувати;
- показання свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_4 - медичних сестер - про те, що вони виявили в переданих ОСОБА_3 пачках цигарок два поліетиленових згортки з невідомим вмістом. На їхнє запитання ОСОБА_3 відповів, що не знає про їхній вміст, йому не відоме їхнє походження і вони йому не належать. Після чого вони викликали начальника інфекційного відділення ОСОБА_5 та ТВО начальника медичної частини ОСОБА_1 ;
- показання свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про те, що вони на прохання медсестер прийшли до інфекційного відділення, у військовослужбовця ОСОБА_3, який перебував на лікуванні, намагались з`ясувати про вміст отриманих пакетів, однак той чітких пояснень не дав. Самі вони не могли визначити, які саме речовини були в пакетах.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції проаналізував показання свідків, які є логічними, послідовними та такими, що повністю підтверджують доводи виправданого ОСОБА_1 про його необізнаність щодо наявності у пакетах, що були передані ОСОБА_3, психотропної чи наркотичної речовин, не повідомлення йому про таке персоналом госпіталю, тадійшов обґрунтованого висновку про те, що доводи апеляційних скарг прокурорів щодо того, що місцевий суд належним чином не проаналізував показання свідків, є непереконливими.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції.
При цьому суд апеляційної інстанції обґрунтовано погодився з висновками суду першої інстанції про те, що сторона обвинувачення не довела поза розумним сумнівом винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 426 КК України.
Об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст. 426 КК України характеризується такими її формами: 1) суспільно небезпечне діяння з неприпинення злочину, що вчиняється підлеглим; 2) суспільно небезпечне діяння з ненаправлення військовою службовою особою до органу досудового розслідування повідомлення про підлеглого, який вчинив кримінальне правопорушення; 3) суспільно небезпечне діяння з іншого умисного невиконання військовою службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов`язками повинна була виконати, якщо це заподіяло істотну шкоду та причинний зв`язок між ними.
Кваліфікуючими ознаками є вчинення цього діяння зі спричиненням тяжких наслідків (ч. 2 ст. 426 КК), в умовах особливого періоду (ч. 3 ст. 426 КК), воєнного стану або в бойовій обстановці (ч. 4 ст. 426 КК).
Суб`єктивна сторона характеризується умисною формою вини.
Суб`єкт вказаного злочину є спеціальний (військова службова особа, тобто згідно з п. 1 примітки до ст. 425 КК України військовий начальник, а також інші військовослужбовці, які обіймають постійно чи тимчасово посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов`язків, або виконують такі обов`язки за спеціальним дорученням повноважного командування).
Колегія суддів касаційного суду погоджується з позицією суду апеляційної інстанції про те, що сторона обвинувачення під час розгляду справи в суді першої інстанції не спромоглась довести, що ОСОБА_1 дійсно на час вчинення злочину обіймав посаду тимчасово виконуючого обов`язки командира військової частини А 3267 - начальника військово-медичного клінічного центру Центрального регіону у період з 30 грудня 2016 року по 14 січня 2017 року, тобто був спеціальним суб`єктом та підпадав під дію зазначеної норми закону.
Недоведеність поза розумним сумнівом хоча б одного з обов`язкових елементів складу злочину (у даному випадку - суб`єкта злочину) є достатньою підставою для виправдання особи, незалежно від того, чи були судами встановлені ще й інші підстави для ухвалення такого рішення.
При цьому колегія суддів уважає, що суд апеляційної інстанції з урахуванням положень ст. 290 КПК України обґрунтовано не взяв до уваги як доказ наданий під час апеляційного провадження стороною обвинувачення наказ начальника Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону про покладення на ОСОБА_1 тимчасове виконання обов`язків командира військової частини А 3267.
Також Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, який правильно зазначив, що сторона обвинувачення не довела того, що ОСОБА_1, не повідомляючи правоохоронні органи про наявність у згортках наркотичних та психотропних речовин, діяв з прямим умислом, оскільки, як було встановлено судом першої інстанції, ні медичний персонал, ні сам військовослужбовець ОСОБА_3 не повідомляли йому про наявність у згортках заборонених речовин.
Суд апеляційної інстанції під час апеляційного провадження перевірив доводи апеляційної скарги сторони обвинувачення про те, що суд першої інстанції у вироку не відобразив та не дав оцінки показанням свідка ОСОБА_7 та дійшов висновку, що це не є тим істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке вплинуло на законність вироку.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, оскільки відсутність у вироку показань свідка ОСОБА_7, так само, як і свідка ОСОБА_8, допитаних безпосередньо в судовому засіданні, вцілому не вплинула на правильність прийнятого судом першої інстанції рішення щодо виправдання ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 426 КК України.
Крім того, прокурор у касаційній скарзі не навів переконливих доводів на обґрунтування того, як саме невідображення у вироку суду першої інстанції показань свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 вплинула на обґрунтованість прийнятого рішення.
Що ж стосується тверджень прокурора про порушення апеляційним судом вимог ч. 3 ст. 404 КПК України, то вони також є безпідставними.
Частиною ч. 3 ст. 404 КПК України встановлено, що за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Тобто для повторного дослідження судом апеляційної інстанції обставин, встановлених під час кримінального провадження, кримінальний процесуальний закон визначає обов`язковою наявність (сукупність) як відповідного процесуального приводу (клопотання учасника судового провадження), так й однієї із закріплених у законі умов (неповнота дослідження зазначених обставин або наявність певних порушень у ході їх дослідження), які також можна розглядати як фактичну підставу для такого дослідження.
При цьому сама лише незгода учасника судового провадження з оцінкою певних конкретних доказів не може слугувати підставою для їхнього обов`язкового повторного дослідження.
Відмова ж у задоволенні клопотання за відсутності аргументованих доводів щодо необхідності повторного дослідження всіх доказів у справі не свідчить про порушення апеляційним судом вимог кримінального процесуального закону або неповноту судового розгляду.
Водночас, під час апеляційного розгляду за скаргами сторони обвинувачення суд апеляційної інстанції розглянув клопотання прокурора про повторний виклик та допит свідків та відмовив у його задоволенні через відсутність підстав, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України, навівши відповідне обґрунтування.
До того ж, суд апеляційної інстанції погодився із оцінкою досліджених у даному кримінальному провадженні судом першої інстанції доказів та не надавав їм іншої оцінки.
Крім того, згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, в постанові Великої Палати від 16 жовтня 2019 року (провадження № 13-43 кс 19), під час апеляційного провадження повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду.
Колегія суддів касаційного суду вважає, що суд апеляційної інстанції під час апеляційного провадження не порушив вимог щодо безпосередності дослідження доказів.
З огляду на зазначене Суд уважає, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав, що під час судового розгляду за наслідками всебічного повного й неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ, наданий як стороною обвинувачення, так і стороною захисту, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, висунуте ОСОБА_1 обвинувачення за ч. 3 ст. 426 КК України не знайшло свого підтвердження. Достатніх та допустимих доказів вчинення ОСОБА_1 інкримінованого кримінального правопорушення стороною обвинувачення не надано, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції правомірно залишив ухвалений судом першої інстанції виправдувальний вирок без змін.
Перегляд кримінального провадження в апеляційному порядку здійснювався відповідно до вимог кримінального процесуального закону, ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 419 КПК України.
Тих істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які передбачені ст. 412 КПК України та які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, в тому числі й тих, на які вказував прокурор у скарзі, Судом не встановлено.
Керуючись статтями 441, 442 КПК України, Суд