Постанова
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 522/9869/16-к
провадження № 51-5293 км 20
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Булейко О. Л.,
суддів Ковтуновича М. І., Іваненка І. В.
за участю:
секретаря судового засідання Голюк І. О.,
прокурора Сегедіної І. Р., Протасова А. В.
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом першої та апеляційної інстанції, ОСОБА_1 на вирок Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2020 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 3 серпня 2020 року у кримінальному провадженні, дані про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016160690000021, щодо
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Одеси, громадянина України, працюючого на посаді прокурора відділу прокуратури Одеської області, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 раніше не судимого,
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст.369-2 КК
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2020 року ОСОБА_2 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст.369-2 КК, та виправдано його у зв`язку з недоведеністю в його діях складу кримінального правопорушення.
Скасовано обраний ОСОБА_2 запобіжний захід у виді застави.
Грошові кошти в сумі 27560 (двадцять сім тисяч п`ятсот шістдесят) грн., внесені в якості застави за ОСОБА_2 відповідно до ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2016 року про обрання запобіжного заходу, повернуто заставодавцю ОСОБА_3
Грошові кошти в сумі 248040 (двісті сорок вісім тисяч сорок) грн., внесені в якості застави за ОСОБА_2 ухвалено вважати повернутими заставодавцю ОСОБА_3 відповідно до ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2016 року.
Процесуальні витрати, пов`язані із залученням експертів, в сумі 1760,6 грн., 6355,20 грн. віднесено на рахунок держави.
Арешт, накладений ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2016 року, на майно, вилучене під час особистого обшуку підозрюваного ОСОБА_2 при його затриманні 29 березня 2016 року скасовано та повернуто (залишено) зазначене майно власнику за належністю.
Вирішено питання про долю речових доказів.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 3 серпня 2020 року вирок Приморського районного суду м. Одеси від 3 березня 2020 року щодо ОСОБА_2 залишено без змін.
Згідно з вироком ОСОБА_2 визнано невинуватим та виправдано у пред`явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 369-2 КК, які він, на переконання органу досудового розслідування, вчинив за таких обставин.
Перебуваючи до 14 березня 2016 року на посаді прокурора Одеської місцевої прокуратури № 3, а потім - прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Одеської області, ОСОБА_2 як за службовим становищем, так і завдяки наявним особистим тісним зв`язкам, мав можливість впливати на службових осіб Приморського ВП м. Одеси ГУНП в Одеській області та процесуальних керівників - прокурорів Одеської місцевої прокуратури № 3.
В один із днів 2016 року, більш точного часу органом досудового розслідування не встановлено, але не пізніше 15 березня 2016 року, у зв`язку з займаною посадою, ОСОБА_2 дізнався про обставини кримінального провадження за фактом смерті громадян ОСОБА_4 у квартирі за адресою: АДРЕСА_2, а також про накладення арешту на цю квартиру в порядку ст. 170 КПК України, який унеможливлює набуття її у власність за спадщиною співмешканкою ОСОБА_5 - ОСОБА_6 .
Тоді ж у нього виник злочинний умисел на одержання від ОСОБА_6 неправомірної вигоди для себе за вплив на прийняття рішення особами, уповноваженими на виконання функцій держави - знайомими йому службовими особами органу досудового розслідування Приморського ВП м. Одеси ГУНП в Одеській області та процесуальними керівниками - прокурорами Одеської місцевої прокуратури № 3, щодо закриття кримінальних проваджень № 12015160500004784 від 22 червня 2015 року за ст. 115 КК, № 12016160500001589 від 25 лютого 2016 року за ст. 190 КК та зняття арешту з квартири за адресою: АДРЕСА_2, що дозволить ОСОБА_6 оформлення у спадщину вказаного житла.
Реалізуючи задумане, ОСОБА_2, достовірно знаючи, що досудове розслідування кримінального провадження № 12015160500004784 раніше здійснювалось знайомим йому особисто слідчим Приморського ВП м. Одеси ГУНП в Одеській області ОСОБА_7, який особисто знайомий із ОСОБА_6, 15 березня 2016 року, знаходячись у приміщенні Одеської місцевої прокуратури № 3 за адресою: м. Одеса, вул. Черняховського, 6, керуючись злочинним умислом, направленим на зловживання впливом, тобто на одержання неправомірної вигоди для себе за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, через ОСОБА_7 висловив пропозицію ОСОБА_6 про те, що за надання йому ( ОСОБА_2 ) неправомірної вигоди в сумі 5000 (п`яти тисяч) доларів США (що за офіційним курсом Національного банку України на той час складало 131 400,72 грн.), він здійснить вплив на службових осіб Приморського ВП м. Одеси ГУНП в Одеській області та процесуальних керівників - прокурорів Одеської місцевої прокуратури № 3, тобто осіб, уповноважених на виконання функцій держави, щодо прийняття рішення про закриття кримінальних проваджень № 12015160500004784, № 12016160500001589, скасування арешту квартири за адресою: АДРЕСА_2, усунення перешкод оформлення ОСОБА_6 у спадщину вказаної квартири та нестворення таких перешкод правоохоронними органами у майбутньому.
29 березня 2016 року, близько 15 години 10 хвилин, перебуваючи у транспортному засобі "NISSAN Maxima", державний номер НОМЕР_1, біля адміністративної будівлі Приморського ВП м. Одеси ГУНП в Одеській області, за адресою: м. Одеса, вул. Грецька, 42, ОСОБА_2, діючи умисно та протиправно, з корисливих мотивів та з метою особистого збагачення, у визначений ним спосіб через ОСОБА_7 одержав від ОСОБА_6 неправомірну вигоду для себе в сумі 5000 (п`яти тисяч) доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України складало 131 400,72 грн., за вплив на прийняття рішення особами, уповноваженими на виконання функцій держави - слідчими Приморського ВП м. Одеси ГУНП в Одеській області та процесуальними керівниками - прокурорами Одеської місцевої прокуратури № 3, про закриття кримінальних проваджень № 12015160500004784, № 12016160500001589, нестворення перешкод правоохоронними органами для оформлення ОСОБА_6 у спадщину квартири АДРЕСА_2 та зняття з неї арешту.
Стороною обвинувачення дії ОСОБА_2 були кваліфіковані за ч.2 ст. 369-2 КК - пропозиція здійснити вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, за надання неправомірної вигоди для себе та одержання неправомірної вигоди для себе за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить вирок першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
На думку прокурора, виправдовувальний вирок щодо ОСОБА_2 ухвалено незаконним складом суду.
Прокурор зазначає, що судом апеляційної інстанції залишено поза увагою доводи прокурора неправильно встановленої підслідності даного кримінального провадження детективам Національного антикорупційного бюро України.
Прокурор вважає, що судами попередніх інстанцій застосовано закон, який не підлягає застосуванню, зокрема Закон України "Про звернення громадян" до порядку розгляду заяв ОСОБА_7 та ОСОБА_6 .
Прокурор зазначає, що не ґрунтуються на вимогах закону висновки судів попередніх інстанцій щодо недопустимості доказів, отриманих внаслідок проведення негласних слідчих (розшукових) дій у цьому кримінальному провадженні з огляду на перекваліфікацію дій з ч. 3 ст. 368 КК на ч. 2 ст. 369-2 КК, щодо недопустимості доказу отриманого за результатами проведення обшуку транспортного засобу безпосередньо після затримання ОСОБА_2, в якому вилучено предмет неправомірної вигоди та щодо недопустимості як доказу висновку експерта від 22 квітня 2016 року № 48 Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз СБУ.
На думку прокурора, не ознайомлення сторони захисту з аудіо-відео матеріалами НСРД на картах microSD не є порушенням вимог ст. 290 КПК.
Прокурор вважає, що не відповідають вимогам КПК та усталеній судовій практиці Верховного Суду висновки судів попередніх інстанцій щодо порушення права на захист ОСОБА_2 через ненадання стороні захисту доступу до матеріалів НСРД.
Прокурор вказує на відсутність будь-яких даних про провокування ОСОБА_2 до вчинення інкримінованого йому злочину.
Прокурор зазначає, що не відповідає дослідженим у суді матеріалам кримінального провадження визнання недопустимим доказом висновку судово-криміналістичної експертизи матеріалів та засобів відео-звукозапису.
Апеляційний суд, на думку прокурора, залишив поза увагою доводи апеляційної скарги щодо спростування висновків суду першої інстанції з приводу залучення ОСОБА_7 до конфіденційного співробітництва та неможливості встановлення походження предмету неправомірної вигоди.
На думку прокурора, апеляційний суд обмежився згодою з оцінкою наведених у вироку доказів, не надавши мотивованих відповідей на доводи апеляційної скарги.
Позиції інших учасників судового провадження
Прокурори Сегедіна І. Р., Протасов А. В. підтримали касаційну скаргу прокурора і просили скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
До початку касаційного розгляду виправданим ОСОБА_2 та захисниками Калашніковою Т. В. та Івановою П. В. було подано письмові заперечення на касаційну скаргу прокурора, в яких вони просили касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо ОСОБА_2 - без зміни.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Як визначено ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч. 2 ст. 62 Конституції України, положеннями ст. 17 КПК, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
Згідно з ч. 3 ст. 62 Конституції України, рішенням Конституційного Суду від 20 жовтня 2011 року № 12-рп/2011, приписами статей 7, 86 та ч. 3 ст. 373 КПК обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; визнаватися допустимими і використовуватися як докази у кримінальній справі можуть лише фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства; перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини у кримінальному процесі та ухвалення справедливого рішення у справі.
Європейський суд з прав людини під час вирішення питання щодо справедливості судового розгляду в цілому враховує, серед іншого, й спосіб отримання доказів. За практикою цього Суду (рішення від 6 грудня 1988 року у справі "Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії", заява №10590/83) саме на сторону обвинувачення покладається тягар доведення вини особи, а всі сумніви повинні тлумачитися на користь останньої. Згадана сторона зобов`язана надати суду докази, достатні для визнання обвинуваченого винуватим.
Відповідно до положень ст. 92 КПК у кримінальному провадженні обов`язок доказування обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, у тому числі й допустимості доказів, покладається на сторону, що їх подає. Тобто, пред`являючи особі обвинувачення у вчиненні конкретного кримінального правопорушення з кваліфікацією її дій за статтею (частиною статті) КК, сторона обвинувачення фактично визначає, які обставини вона буде доводити перед судом.
За змістом ст. 23, ч. 1 ст. 89 КПК суд вирішує питання допустимості й достатності доказів на підставі їх безпосереднього дослідження, оцінюючи всі фактичні дані в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.
Дотримання цих вимог є необхідним елементом процесуальної форми судового розгляду, забезпечує реалізацію таких засад кримінального провадження, як верховенство права, законність, презумпція невинуватості, забезпечення доведеності вини та право на захист.
Згідно з вимогами п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.
Як визначено в ст. 370 КПК, судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, та в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Суд першої інстанції виконав зазначені вимоги закону, провівши розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_2 згідно з положеннями ч. 1 ст. 337 КПК у межах висунутого обвинувачення, дотримуючись принципів змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, а також принципу диспозитивності.
Суд дослідив надані докази, перевірив доводи сторін обвинувачення та захисту, забезпечивши сторонам кримінального провадження передбачені КПК умови для реалізації їхніх процесуальних прав і виконання процесуальних обов`язків та, витлумачивши, як того вимагає процесуальний закон, усі сумніви на користь обвинуваченого, обґрунтовано визнав ОСОБА_2 невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 369-2 КК та виправдав його на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК, у зв`язку з недоведеністю, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Суд апеляційної інстанції перевірив доводи сторони обвинувачення, яка не погодилась з такими висновками суду і обґрунтовано залишив виправдовувальний вирок суду першої інстанції без змін.
Суд першої інстанції, перевіривши факти, викладені стороною захисту, з урахуванням встановлених фактичних обставин кримінального провадження та досліджених у судовому засіданні доказів дійшов умотивованого висновку про те, що у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_2 мало місце підбурювання, з метою подальшого викриття, до кримінального правопорушення, якого він не мав наміру вчиняти.
За змістом ст. 246, ст. 271 КПК негласні слідчі (розшукові) дії можуть проводитись, якщо наявні достатні підстави вважати, що готується вчинення або вчиняється тяжкий чи особливо тяжкий злочин, а також, якщо відомості про злочини та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. При цьому згідно з ч. 3 ст. 271 КПК під час підготовки та проведення заходів з контролю за вчиненням злочину забороняється провокувати (підбурювати) особу на вчинення цього злочину з метою його подальшого викриття, допомагаючи особі вчинити злочин, який вона би не вчинила, якби слідчий цьому не сприяв, або з цією самою метою впливати на її поведінку насильством, погрозами, шантажем. Здобуті в такий спосіб речі і документи не можуть бути використані у кримінальному провадженні.
Вказане узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Баннікова проти Російської Федерації" від 4 листопада 2010 року, "Веселов та інші проти Російської Федерації" від 2 жовтня 2010 року, "Матановіч проти Хорватії" від 4 квітня 2017 року, "Раманаускас проти Литви" від 20 лютого 2018 року.
Європейський суд з прав людини розробив критерії для того, щоб відрізняти провокування вчинення злочину, яке суперечить ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, від дозволеної поведінки правоохоронних органів під час законних таємних методів у кримінальних розслідуваннях.
Зокрема, у випадку визнання заяви про підбурювання такою, що не є явно необґрунтованою, для визнання доказів допустимими суду належить з`ясувати чи було слідство "по суті пасивним", чи був би злочин вчинений без втручання влади, чи мало місце з боку влади спонукання особи до вчинення злочину, наприклад, прояв ініціативи у контактах з особою, повторні пропозиції, незважаючи на початкову відмову особи, наполегливі нагадування, підвищення ціни вище середньої; вагомість причин проведення оперативної закупки, чи були у правоохоронних органів об`єктивні дані про те, що особа була втягнута у злочинну діяльність і ймовірність вчинення нею злочину була суттєвою. При цьому тягар доведення того, що підбурення не було, покладається на сторону обвинувачення.
Згідно доктрини міжнародного права Європейський суд з прав людини покладає на сторону обвинувачення позитивний обов`язок доведення в національному суді, що розглядає справу, відсутності підбурювання як ключової ознаки провокації злочину. Держава в особі прокуратури повинна довести в суді відсутність протиправних дій щодо обвинуваченого в контексті відповідних статей державного обвинувачення. Обов`язок суду полягає у здійсненні належного судового контролю за належним виконанням прокуратурою цього обов`язку.
У даному кримінальному провадженні судом першої інстанції відповідно до розроблених критеріїв була проведена належна перевірка дій правоохоронних органів, за результатами якої суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність провокації з боку останніх.
Надаючи оцінку іншим матеріалам кримінального провадження, суд правильно визнав їх такими, що не підтверджують поза розумним сумнівом винуватість ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого йому злочину.
Суд вважає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, а саме: примушення до написання заяв про вчинення правопорушення ОСОБА_7 та ОСОБА_6, ігнорування слідчим вимог щодо права на захист ОСОБА_2 та необхідності залучення при проведенні слідчих дій незаінтересованих понятих; відсутність в матеріалах кримінального провадження постанови про залучення осіб до конфіденційного співробітництва та вимоги особи, залученої до конфіденційного співробітництва про надання коштів органом, який веде боротьбу з корупцією та використання для викриття злочину коштів спеціального органу; зустрічі та дзвінки телефоном, які відбувалися між обвинуваченим та ОСОБА_7 за ініціативою саме заявника; показаннями свідка ОСОБА_7 - у сукупності з визнанням судом дій цих свідків провокаційними по відношенню до обвинуваченого, дали підстави суду вважати, що правоохоронними органами були створені штучні умови для провокації вчинення ОСОБА_2 злочину з метою його подальшого викриття.
Апеляційний суд, взявши до уваги надані як свідками показання слідчого ОСОБА_7 та свідка ОСОБА_6 в суді першої інстанції, в яких вони фактично спростували факт вчинення виправданим дій, які інкримінувалися останньому як злочин органом досудового розслідування, обґрунтовано погодився з вищезазначеним висновком суду першої інстанції щодо наявності провокації вчинення ОСОБА_2 злочину з метою його подальшого викриття.
У суді апеляційної інстанції прокурором не оскаржувались висновки суду першої інстанції про наявність провокації злочину. Касаційна скарга прокурора, яка фактично містить незгоду з висновками суду першої інстанції з приводу ухваленого виправдовувального вироку, також не містить доводів на спростування даних висновків судів попередніх інстанцій.
Прокурор не заявляв клопотання про повторне дослідження доказів судом апеляційної інстанції відповідно до положень ч. 3 ст. 404 КПК.
Перевіривши матеріали кримінального провадження та викладені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Верховного Суду вважає безпідставними доводи прокурора щодо висновків суду про недопустимість доказів, отриманих внаслідок проведення негласних слідчих (розшукових) дій у цьому кримінальному провадженні з огляду на перекваліфікацію дій з ч. 3 ст. 368 КК на ч. 2 ст. 369-2 КК, щодо недопустимості доказу отриманого за результатами проведення обшуку транспортного засобу безпосередньо після затримання ОСОБА_2, в якому вилучено предмет неправомірної вигоди та щодо недопустимості як доказу висновку експерта від 22 квітня 2016 року № 48 Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз СБУ з огляду на таке.
Суд апеляційної інстанції, розглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_2 проаналізував усі доводи поданої на вирок суду першої інстанції апеляційної скарги прокурора, які є аналогічними доводам, викладеним у його касаційній скарзі, та надав вичерпну відповідь на кожний з доводів, що в них містяться, з чим погоджується і колегія суддів Верховного Суду.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо недопустимості доказів у даному кримінальному провадженні, зокрема речових доказів: грошових коштів у сумі 5000 доларів, а також висновку експерта №48 від 22 квітня 2016 року Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз СБУ. Дані докази є похідними від протоколу обшуку від 29 березня 2016 року, який визнаний судом недопустимим доказом, у зв`язку з чим речовий доказ, отриманий за допомогою відомостей, джерелом яких є недопустимий доказ, а також висновок експерта № 48 від 22 квітня 2016 року, який стосується даного речового доказу, також є недопустимим.
Не ґрунтуються на вимогах закону доводи касаційної скарги прокурора щодо відсутності порушення вимог ст. 290 КПК з огляду на неознайомлення сторони захисту з аудіо-відео матеріалами НСРД на картах microSD.
За матеріалами кримінального провадження встановлено, що картки micro SD до протоколів за результатами проведення НСРД не були долучені та в порядку ст. 290 КПК стороні захисту не відкривалися, що згідно висновків суду першої інстанції, у відповідності до ч. 12 ст. 290 КПК унеможливлює використання їх, як доказів, з чим погоджується і колегія суддів Верховного Суду.
Під час перевірки матеріалів кримінального провадження колегією суддів Верховного Суду встановлено, що стороні захисту не були відкриті в порядку ч. 2 ст. 290 КПК долучені прокурором ухвали слідчого судді апеляційного суду Миколаївської області щодо надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій у даному кримінальному провадженні, гриф секретності щодо яких скасовано актом від 27 грудня 2016 року № 4756 за клопотанням про розсекречення матеріальних носіїв інформації № 15-641 вих. 16 від 19 грудня 2016 року.
За висновками судів попередніх інстанцій ненадання стороні захисту доступу до матеріалів НСРД, зокрема ухвал апеляційного суду про дозвіл на їх проведення, під час ознайомлення сторони захисту з матеріалами кримінального провадження в порядку ч. 2 ст. 290 КПК України свідчить про порушення процесуального порядку отримання обвинуваченням цих доказів та є істотним порушенням прав обвинуваченого на захист, що вказує на їх недопустимість. Зазначене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 16 жовтня 2019 року в справі № 640/6847/15-к.
Що стосується доводів касаційної скарги прокурора щодо ухвалення виправдовувального вироку незаконним складом суду першої інстанції, то колегія суддів Верховного Суду вважає їх безпідставними.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, прокурором було заявлено відвід головуючому судді у зв`язку з тим, що судом не було задоволено клопотання прокурора про оголошення перерви для підготовки прокурора для допиту свідка ОСОБА_7 .
Це питання було предметом ретельної перевірки апеляційного суду, з висновками якого погоджується і колегія суддів Верховного Суду. Судом не було встановлено існування підстав, які свідчили про наявність сумнівів у безсторонності та неупередженості судді з огляду на судові рішення щодо заявлених відводів та процесуальну поведінку сторони обвинувачення. Доводи прокурора про незаконність складу суду першої інстанції зводяться фактично до незгоди з відмовою у задоволенні його клопотань для підготовки допиту свідка.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, допущених судом першої інстанції, які б слугували підставою для скасування вироку суду, про що йдеться в апеляційній скарзі прокурора.
Постановлена за результатами апеляційного розгляду ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК, а вирок суду першої інстанції є законним і обґрунтованим.
Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги прокурора.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд