Постанова
Іменем України
21 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 686/11450/19
провадження № 61-7905св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: ОСОБА_3, орган опіки та піклування виконавчого комітету Хмельницької міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 24 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Корніюк А. П., П`єнти І. В., Талалай О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст вимог
В квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири та застосування наслідків недійсності правочину.
Позовна заява мотивована наступним. Позивач є літньою людиною, все життя проживала в сільській місцевості в приватному будинку без зручностей. Однак, через свій похилий вік та стан здоров`я з роками це ставало дедалі незручним. 21 січня 2015 року їй було призначено опікуна - її сина ОСОБА_4, який проживав поряд у сільській місцевості та мав змогу за нею доглядати. У зв`язку із частими хворобами, лежачим станом та необхідністю регулярних консультацій лікаря 10 листопада 2016 року вона прийняла рішення придбати квартиру із зручностями у АДРЕСА_1 ., поблизу міської лікарні. Однак, переселитись до придбаної квартири вона не мала змоги, оскільки її офіційний опікун ОСОБА_4 проживав в сільській місцевості і не виявив бажання переїхати жити до міста.
Весною 2017 року її онук ОСОБА_2 із своєю дружиною ОСОБА_3 вирішили оселитись у місті Хмельницькому. Влітку цього ж року його дружина завагітніла і їм необхідне було власне житло. В зв`язку із чим відповідач запропонував забрати її жити до міста Хмельницького, утримувати та доглядати в обмін на те, що вона подарує йому власну квартиру; зазначав, що його дружина вагітна, скоро народить дитину, багато часу проводитиме вдома та матиме змогу доглядати за нею. Також, обіцяв оформити опікунство над нею, як тільки вона переїде жити до нього та навіть написав з цього приводу розписку. 31 серпня 2017 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір дарування квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, отримавши квартиру в дарунок, відповідач не виконав обіцянки забрати її жити разом із ним у подарованій квартирі, повідомивши, що його дружина вагітна, погано себе почуває і не має змоги доглядати за бабусею, стверджував, що в нього маленька дитина, за якою постійно потрібно доглядати, а пізніше почав говорити, що їй краще жити на свіжому повітрі у сільській місцевості. Позивач неодноразово зверталась до відповідача з проханням забрати її жити до міста, оскільки почувала себе дедалі гірше, однак, коли остаточно зрозуміла, що внук не має наміру доглядати за нею, як обіцяв, почувала себе ошуканою та розчарованою, тому вирішила розірвати договір дарування. Укладаючи договір дарування вона фактично мала на меті укласти договір довічного утримання. Однак, через свій похилий вік, правову неосвідченість помилилась, щодо обставин укладення договору, а також прав та обов`язків сторін, які випливають з договору дарування. Вважала, що укладає договір довічного утримання, оскільки помилилась щодо обставин при вчиненні спірного правочину. Вищезазначений договір дарування має бути визнаний недійсним, адже є вкрай невигідним правочином для неї, оскільки на даний час звернення до суду із позовом їй виповнилося 85 років та вона постійно потребує сторонньої допомоги та підтримки на які дуже розраховувала даруючи власну квартиру онукові. Враховуючи вищезазначені обставини, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір дарування квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1, укладений 31 серпня 2017 року; застосувати наслідки недійсності правочину.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково; визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 31 серпня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Новченковим І. В., зареєстрований в реєстрі за № 2906; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи частково позов та визнаючи недійсним спірний договір дарування, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1, враховуючи її вік, стан здоров`я, потребу у догляді, укладаючи із відповідачем договір дарування належної їй квартири, діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач мав доглядати за нею; позивач помилялась щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею та відповідачем. Відмовляючи у поверненні сторін договору до попереднього стану, суд першої інстанції виходив з наявності дійсного договору дарування Ѕ частини спірної квартири, укладеного між ОСОБА_2
ОСОБА_3 остановоюХмельницького апеляційного суду від 24 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено; рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_1 вказувала, що спірний договір дарування було укладено внаслідок помилки, оскільки маючи необхідність у сторонній допомозі та укладаючи з відповідачем відповідний правочин, вона вважала, що укладає договір довічного утримання, згідно якого ОСОБА_2 мав її забрати проживати до міста Хмельницького, доглядати за нею та утримувати її. Однак позивачем не було надано належних, достовірних та достатніх доказів на підтвердження зазначених обставин. Зокрема, на час укладення спірного договору дарування ОСОБА_1 було 84 роки, однак вона проживала та проживає одна у своєму будинку АДРЕСА_3 ; мала станом на день укладення правочину і на час розгляду справи догляд від сина ОСОБА_4, який отримує компенсаційні виплати, як особа, яка здійснює догляд за ОСОБА_1 . Також позивачем не надано доказів, що на час укладення спірного договору дарування вона мала певні захворювання, які б могли стати наслідком нерозуміння нею змісту вчиненого правочину.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
11 травня 2020 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Хмельницького апеляційного суду від 24 лютого 2020 року, просивши суд скасувати постанову Хмельницького апеляційного суду від 24 лютого 2020 року та залишити в силі рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 жовтня 2019 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 24 лютого 2020 року.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року справу № 686/11450/19 призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2014 року в справі № 6-69цс14 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Заявник вказує на те, що спірний правочин було вчинено нею внаслідок помилки, оскільки її онук - відповідач ОСОБА_2 обіцяв забрати її до спірної квартири після укладення договору дарування і доглядати за нею, однак після отримання квартири у подарунок, свою обіцянку не виконав. Також на її думку, апеляційним судом не враховано, що вона є особою похилого віку та потребує стороннього догляду, однак її син ОСОБА_4 (який здійснює догляд за нею) не мав бажання переїзду разом до її квартири у місті Хмельницькому, а тому вона домовилася про це з онуком. Вказувала, що вона є малописьменною людиною та має поганий зір, що свідчить про наявність помилки у її діях при укладенні спірного договору.
Позиції інших учасників
29 липня 2020 року ОСОБА_3 надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала на її необґрунтованість та просила суд залишити скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Зазначає, що позивачем не доведено вчинення спірного правочину внаслідок помилки, позивач розуміла значення своїх дій, у тому числі і зміст договору. Після укладення спірного правочину, кватира фактично перейшла у користування відповідача та його сім`ї, а позивач як до укладення правочину так і після цього продовжувала проживати за місцем реєстрації у її будинку в селі Стара Гута, Дунаєвецького району, Хмельницької області, де за нею доглядає ОСОБА_4 . У зв`язку із цим, вважає, що апеляційний суд ухвалив обґрунтоване та законне рішення про відмову в позові.
Фактичні обставини, встановлені судами
ОСОБА_1 зареєстрована в селі Стара Гута, Дунаєвецького району, Хмельницької області з 25 липня 1979 року, про що свідчить копія паспорта.
ОСОБА_1 з 10 листопада 2016 року була власником квартири АДРЕСА_1 .
З часу придбання відповідної квартири позивач у ній не проживала, оскільки проживала у житловому будинку АДРЕСА_3, що належить їй на праві власності.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вселилися і проживали у зазначеній квартирі з лютого 2017 року; 07 червня 2017 року вони зареєстрували шлюб; ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилася дочка ОСОБА_5 .
26 серпня 2017 року ОСОБА_2 власноручно написав розписку, згідно якої обіцяв забрати до себе жити в Хмельницький і доглядати за своєю бабою ОСОБА_1, зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_3, після того, як вона подарує йому належну їй квартиру АДРЕСА_1 .
31 серпня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Хмельницької області Новченковим І. В. і зареєстрований в реєстрі за № 2906.
Згідно вказаного договору ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій та діючи добровільно, передала безоплатно у власність (подарувала) ОСОБА_2, який прийняв у дар належну дарувальнику на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1, що належала дарувальнику на праві власності згідно договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 10 листопада 2016 року приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Хмельницької області Новченковим І. В.
31 серпня 2017 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір дарування частки квартири АДРЕСА_1, який було посвідчено приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Хмельницької області Новченковим І. В., зареєстрований в реєстрі за № 2908. Згідно змісту вказаного договору ОСОБА_2 передав безоплатно у власність ОСОБА_3, яка прийняла в дар 1/2 частку у праві власності на відповідну квартиру.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 травня 2019 року розірвано шлюб, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3
15 квітня 2019 року ОСОБА_3 звернулася до Хмельницького міськрайонного суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дитини і дружини.
Згідно довідки відділу реєстрації місця проживання управління з питань реєстрації Хмельницької міської ради № 7408 від 09 квітня 2019 року, у квартирі АДРЕСА_1 . зареєстровані: з 01 вересня 2017 року - ОСОБА_3, з 10 квітня 2018 року - малолітня ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), з 17 травня 2018 року - ОСОБА_2 .
У довідці комітету мікрорайону "Рада житлового масиву виноградар" № 147 від 23 квітня 2019 року зазначено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1,; проживають за адресою: АДРЕСА_4 .
Станом на 31 серпня 2017 року (на час укладення спірного договору дарування) ОСОБА_1 проживала та проживає одна у належному їй будинку АДРЕСА_3 .
Згідно довідки управління соціального захисту населення Дунаєвецької районної державної адміністрації від 16 квітня 2019 року, ОСОБА_4 з 21 січня 2015 року перебуває на обліку в управлінні соціального захисту населення як одержувач компенсаційної виплати особі, яка здійснює догляд за особою, яка досягла 80 річного віку ОСОБА_1 .
Відповідно до епікризу історії хвороби № 6391 ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні в терапевтичному відділенні № 2 Хмельницької міської лікарні з 09 червня 2017 року по 15 червня 2017 року з діагнозом гіпертонічна хвороба;, виписана із стаціонару з покращенням та з рекомендацією подальшого нагляду дільничним лікарем по місцю проживання і прийомом медичних препаратів на визначений період.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (частина друга статті 389 ЦПК України).
Відповідно до касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування від 31 серпня 2017 року згідно статей 203, 229 ЦК України, апеляційний суд виходив із недоведеності позивачем заявлених нею позовних вимог з врахуванням наведених нею правових та фактичних підстав позову.
Верховний Суд погоджується із відповідними висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленим судом на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих доказів.
У частині першій статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно зі статями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
У статті 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (частина перша статті 744 ЦК України).
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на обман або помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203 та 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16; від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, а також у постановах Верховного Суду: від 16 січня 2019 року в справі № справа № 461/4980/17, від 25 лютого 2019 року в справі № 750/1606/17, від 01 жовтня 2020 року в справі № 585/2413/10.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року № 638/2304/17 наявний висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року в справі № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".
Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 вказувала на те, що мала домовленість із своїм онуком - відповідачем ОСОБА_2, що після дарування йому відповідної квартири, він забере її до себе та доглядатиме за нею. Однак, він не виконав своєї обіцянки, про яку ним було складено розписку та не розпочав догляд за позивачем після отримання він неї у дар відповідної квартири. Відповідні обставини виникнення спірних правовідносин також зазначені позивачем у власноручно підписаній нею касаційній скарзі.
Як вбачається із змісту спірного договору дарування, ОСОБА_1, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій та діючи добровільно, передала безоплатно у власність ОСОБА_2, який прийняв у дар належну дарувальнику на праві приватної власності квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (пункт 1 договору).
Крім того, у договорі особистим підписом позивача підтверджено, що у зв`язку із поганим зором у ОСОБА_1, текст договору дарування прочитаний їй нотаріусом вголос, його зміст дарувальнику зрозумілий та повністю відповідає її волі.
На час укладення спірного правочину ОСОБА_1 було 84 роки, вона зареєстрована в селі Стара Гута з 1979 року (що підтверджується копією її паспорта), проживала та продовжує проживати (до та після укладення договору дарування) у своєму житловому будинку АДРЕСА_3 ; як особа, що досягла 80 річного віку, отримує з 2015 року догляд від ОСОБА_4 .
Разом із цим, наявний в матеріалах справи епікриз історії хвороби № 6391 підтверджує перебування ОСОБА_1 на стаціонарному лікуванні в терапевтичному відділенні № 2 Хмельницької міської лікарні з 09 червня 2017 року по 15 червня 2017 року з діагнозом гіпертонічна хвороба, в якому, зокрема, зазначено, що вона виписана із стаціонару з покращенням та рекомендовано подальший нагляд дільничного лікаря по місцю проживання і прийом медичних препаратів на визначений період. Інших доказів щодо наявності у позивача хворобливого стану у подальшому, в тому числі станом на 31 серпня 2017 року у справі відсутні.
Таким чином, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що позивач: дійсно не розуміла (помилилася) стосовно істотних умов спірного договору дарування у зв`язку із негативним станом здоров`я на час укладення спірного правочину; потребувала сторонньої допомоги, оскільки за нею здійснював догляд ОСОБА_4 .
Належна позивачу відповідна квартира, яке не є єдиним житлом ОСОБА_1, після укладення оспорюваного правочину перебувала у володінні та користуванні відповідача, оскільки позивач не проживала у ній, тобто спірний договір був фактично виконаний сторонами.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Таким чином, зважаючи на підстави позову та враховуючи фактичні обставини у справі, позивачем не доведено належними та допустимими доказами його обґрунтованість, а тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Що стосується доводів касаційної скарги про застосування апеляційним судом норм права без врахуванням висновку щодо їх застосування, викладеного у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2014 року в справі № 6-69цс14, то вони не заслуговують на увагу, оскільки судом в оскаржуваному рішенні було враховано вимоги даного рішення суду касаційної інстанції та належним чином застосовано норми матеріального права. Однак, з урахуванням обов`язку для сторони у спорі довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу заявлених позовних вимог (статті 12, 81 ЦПК України), судом апеляційної інстанції було встановлено фактичні обставини у справі, які вказували на необґрунтованість заявлених позовних вимог позивача.
Інші доводи касаційної скарги ОСОБА_1 зводяться до незгоди із судовим рішенням та не спростовують мотиви та висновки Хмельницького апеляційного суду, викладені у постанові від 24 лютого 2020 року, не є підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони ґрунтуються на неправильному розумінні заявником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення від 03 квітня 2008 року).
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судом апеляційної інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення.