Постанова
Іменем України
26 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 683/2317/18
провадження № 61-12410св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - Військова частина А2502,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Хмельницький,
за участю органу опіки та піклування Старокостянтинівської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Військової частини А2502 на рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 06 березня 2019 року у складі судді Андрощука Є. М. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 травня 2019 року у складі колегії суддів: Талалай О. І., Корнюк А. П., П`єнти І. В.,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2018 року Військова частина А2502 (далі - в/ч А2502) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, 2002 року народження, в інтересах якої діє законний представник - її матір ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Хмельницький (далі - КЕВ м. Хмельницький), за участю органу опіки та піклування Старокостянтинівської міської ради, про виселення із службового житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла.
Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_1 проходив військову службу у в/ч А2502, де перебував на квартирному обліку.
Згідно з рішенням житлової комісії в/ч А2502 (протокол від 05 січня 2006 року№ 57) та на підставі ордера на жиле приміщення від 01лютого 2006 року № 353, виданого згідно з рішенням Виконавчого комітету Старокостянтинівської міськради від 26 січня 2006 року № 35, ОСОБА_1 та членам його сім`ї: дружині - ОСОБА_2, сину - ОСОБА_4, 1992 року народження, та дочці - ОСОБА_3, 2002 року народження, надано двокімнатну службову квартиру АДРЕСА_1 і на період проходження військової служби у в/ч А2502 чи до отримання жилого приміщення для постійного проживання.
Отримуючи зазначену квартиру, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 взяли на себе письмове зобов`язання щодо її звільнення в разі переводу ОСОБА_1 на службу в іншу військову частину, звільнення без права на пенсію та в інших випадках, визначених законодавством.
Відповідно до наказу начальника Генерального штабу -Головнокомандувача Збройних Сил України від 18 липня 2016року№ 319 р. підполковника ОСОБА_1 призначено на посаду старшого інспектора - льотчика відділу тактичної авіації управління підготовки та застосування авіації Командування Повітряних Сил Збройних Сил України.
Згідно з наказом командира військової частини польова пошта В2806 від 03 жовтня 2016 року № 238 (в/ч А2502) відповідач виключений зі списків особового складу частини, усіх видів забезпечення та вважається таким, що 03 жовтня 2016 року справи та посаду здав і вибув для подальшого проходження військової служби до Військової частини А0257, м. Вінниця (далі - в/ч А0257).
У зв`язку з цим відповідач та члени його сім`ї зобов`язані звільнити зазначене службове приміщення, а спірна квартира підлягаєперерозподілу серед інших військовослужбовців.
В/ч А2502 просила виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2 і їх неповнолітню дочку ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла.
Короткий зміст рішеннясуду першої інстанції
Рішенням Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 06 березня 2019 року в позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване необґрунтованістю позовних вимог, оскільки позивач не довів, а суд не встановив правових підстав для виселення відповідачів із службового житлового приміщення без надання іншого житла.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 20 травня 2019 року рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 06 березня 2019 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодивася з висновками суду першої інстанції та зазначив, що, встановивши, що відповідно до статті 125 ЖК Української РСР неможливо виселити ОСОБА_1 та членів його сім`ї із службового житла без надання іншого житлового приміщення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність позовних вимог та прийняв правильне рішення про відмову в позові.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2019 року в/ч А2502 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Старокостянтинівського районного суду від 06 березня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду вд 20 травня 2019 року, просила скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Суди не звернули уваги, що на сьогодні ОСОБА_1 проходить військову службу у Військовій частині А4444 м.Чернігова (далі - в/ч А4444). Отже, відповідачі незаконно проживають у спірній квартирі.
Суди неправильно застосували статті 118, 124 ЖК Україниської РСР, Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями від 03 серпня 2006 року № 1081 (далі - Порядок), Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській УРСР № 37 (далі - Положення), Інструкцію з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями від 31 липня 2018 року № 380 (далі - Інструкція № 380). ОСОБА_1 не належить до категорії військовослужбовців, за якими в разі виключення із списків особового складу військових частин залишається службове жиле приміщення.
Суди не звернули уваги, що ОСОБА_1 під час проходження військової служби у Військовій частині А1270 (далі - в/ч А1270) був забезпечений постійним житлом за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України. Отже, виселення відповідачів із службового житла не призведе до порушення їхніх прав.
Суди не взяли до уваги, що надання службових жилих приміщень військовослужбовцям та членам їх сімей здійснюється після здаванням ними жилої площі, отриманої від Міністерства оборони України, яку вони займали за попереднім місцем служби (пункт 3.1 Інструкції 737 про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, далі - Інструкція 737).
Суди помилково застосували до спірних правовідносин статтю 125 ЖК Української РСР.
Суд апеляційної інстанції 20 травня 2019 року не допустив повноважного представника за довіреністю в/ч А2502 Стеценка О. А. до представництва інтересів військової частини. Не звернув уваги, що представники військових частин за довіреностями мають право здійснювати представництво їх інтересів у судах до 01 січня 2020 року. Крім того, справа ухвалою Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 04 жовтня 2018 року про відкриття провадження у справі, визнана малозначною та розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Суди не взяли до уваги правових висновків, викладених у рішенні Старокостянтинівського районного суду від 21 січня 2013 року у справі № 2215/3323/2012. Має місце неоднакове застосування норм матеріального права, унаслідок чого ухвалені різні за змістом рішення у подібних правовідносинах.
Аргументи інших учасників справи
У жовтні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, обгрунтований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанції правильно перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог скарги, зокрема і застосування норм матеріального права.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та зупинено виконання оскаржуваних судових рішень.
У вересні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційну скаргу у цій справі подано у липні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 понад десять років (з 16 квітня 2004 року до 03 жовтня 2016 року) проходив військову службу у в/ч А2502, де перебував на квартирному обліку.
На період проходження військової служби на підставі рішення житлової комісії в/ч А2502 від 05 січня 2006 року ОСОБА_1 та членам його сім`ї - дружині ОСОБА_2, сину ОСОБА_1, 1992 року народження, дочці ОСОБА_3, 2002 року народження, надано службове житло - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Службове житло надано відповідачеві без зняття з квартирного обліку, і воно є зареєстрованим місцем проживання його, дружини і дочки.
Відповідно до наказу по стройовій частині командира військової частини - польова пошта В2806 (в/ч А2502) від 03 жотвня 2016 року № 238 ОСОБА_1 виключений зі списків особового складу частини, усіх видів забезпечення та вважається таким, що 03 жовтня 2016 року справи та посаду здав і вибув для подальшого проходження військової служби до в/ч А0257, м. Вінниця. Під час проходження служби у Вінницькому гарнізоні з 18 липня 2016 року до 18 вересня 2018 року житлову площу не отримував.
На сьогодні полковник ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у в/ч А4444, м. Чернігів.
Спірна службова квартира відповідно до довідки про склад сім`ї від 19 червня 2018 року № 833/02-27/2018 (а. с. 13) є зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1, його дружини ОСОБА_2 та неповнолітньої дочки ОСОБА_3 .
Згідно з довідкою КЕВ м. Вінниця від 26 листопада 2018 року № 123 (а. с. 78) ОСОБА_1 під час проходження служби у Вінницькому гарнізоні з 18 липня 2016 року до 18 вересня 2018 року житлову площу не отримував.
Відомостей про отримання ОСОБА_1 службового житла за місцем проходження військової служби у в/ч А4444, м. Чернігів, у матеріалах справи немає.
Згідно з довідкою в/ч А4444 від 02 листопада 2018 року № 921/511 полковник ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у в/ч А4444, м.Чернігів, має пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій. Безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення АТО в період 07 травня 2015 року, 17 липня 2015 року, 22 липня 2015 року на території Донецької та Луганських областей, що підтверджується довідкою військової частини польова пошта 82806 від 17 серпня 2016 року № 1813 (а. с. 102).
ОСОБА_3, 2002 року народження, є неповнолітньою собою, навчається в 11 класі Старокостянтинівської ЗОШ № 8 та проживає у спірній квартирі АДРЕСА_1, що підтверджується поясненнями її законного представника та довідкою директора ЗОШ № 8 м. Старокостянтинова від 15 листопада 2018 року № 120 (а. с. 79).
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Спір, що виник між сторонами, стосується виселення зі службового житла військовослужбовця.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (частина третя статті 47 Конституції України).
Вимоги до судового рішення визначені цивільним процесуальним законом. Судове рішення має забезпечувати захист конституційних прав і свобод людини та здійснення проголошеного Конституцією України принципу верховенства права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до частини першої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
За змістом статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Верховний Суд переглядає оскаржуване судове рішення в межах доводів касаційної скарги у контексті конституційного права особи на житло і прецедентної практики Європейського суду з прав людини та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо права на повагу до свого житла.
Відповідно до частини першої статті 18 ЖК Української РСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.
Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначаються Кабінетом Міністрів України, зокрема, Порядком, який визначає механізм забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців - осіб офіцерського, старшинського і сержантського, рядового складу (крім військовослужбовців строкової служби) Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань.
Згідно з пунктом 2 Положення службові житлові приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.
Відповідно до пункту 15 Положення службове жиле приміщення надається робітникам, службовцям і колгоспникам на час виконання ними обов`язків, які потребують проживання в такому приміщенні.
Військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності у них за місцем проходження служби житла для постійного проживання забезпечуються службовими житловими приміщеннями (пункт 7 Порядку).
Відповідно до пункту 12 Порядку службові житлові приміщення надаються військовослужбовцям за місцем проходження ними військової служби.
Службове житлове приміщення надається військовослужбовцю на всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним (у тому числі на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від військовослужбовця в даному або іншому населеному пункті). Члени сім`ї військовослужбовця дають письмову згоду на проживання в службовому житловому приміщенні. Військовослужбовець та повнолітні члени його сім`ї беруть письмове зобов`язання щодо звільнення службового житлового приміщення в передбачених законодавством випадках (пункт 14 Порядку).
Військовослужбовець та члени його сім`ї зобов`язані вивільнити займане ними службове житлове приміщення у разі одержання або придбання житла для постійного проживання (пункт 20 Порядку).
При звільненні з військової служби військовослужбовець підлягає виселенню із службового житлового приміщення з усіма членами сім`ї, якщо інше не передбачено законодавством (пункт 21 Порядку).
Згідно з пунктом 19 Порядку у разі переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, службові житлові приміщення, які вони займали за попереднім місцем служби, підлягають звільненню.
Водночас згідно з абзацами другим, третім частини першої статті 125 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення.
Згідно з пунктом 1.3, 3.1 Інструкції № 737 забезпечення жилими приміщеннями здійснюється шляхом: надання службових жилих приміщень військовослужбовцям. Військовослужбовці та члени їх сімей, за відсутності в них за місцем проходження служби жилого приміщення, мають право на отримання службових жилих приміщень. Надання службових жилих приміщень військовослужбовцям та членам їх сімей здійснюється після здавання ними жилої площі, отриманої від Міністерства оборони України, яку вони займали за попереднім місцем служби (навчання), крім тимчасово окупованої території України та населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження.
Відповідно до абзаців першого, третього пункту 3.15 Інструкції № 737 в разі переміщення військовослужбовця до нового місця служби в інший населений пункт (гарнізон) за рішенням заступника Міністра оборони України членам сім`ї такого військовослужбовця дозволяється подальше проживання у цьому службовому житлі, якщо його місце розташування дозволяє щоденно прибувати військовослужбовцю до нового місця служби. Одночасно військовослужбовця може бути зараховано на квартирний облік за новим місцем служби (у разі його звернення).
Військовослужбовець, який отримав службове житло як за рішенням командира військової частини, так і за розподілом згідно з обліковим списком на отримання службового жилого приміщення, у разі переведення до іншої військової частини в населеному пункті, де розміщене це службове житло, залишається проживати в ньому до отримання жилого приміщення для постійного проживання, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Крім того, відповідно до пункту 3 Інструкції № 380 військовослужбовці та члени їх сімей (крім осіб, звільнених у запас або відставку, та членів їх сімей, а також військовослужбовців, які не здали службове житло за попереднім місцем служби) забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що мають відповідати вимогам житлового законодавства.
Суди встановили, що ОСОБА_1 понад десять років (з 16 квітня 2004 року до 03 жовтня 2016 року) проходив військову службу у в/ч А2502 і на сьогодні проходить військову службу у в/ч А4444 м. Чернігова. Станом на 21 листопада 2018 року вислуга років становить 31 рік 03 місяці 21 день.
Із матеріалів справи відомо, що відповідно до витягу з наказу від 03 жовтня 2016 року № 238 під час призначення ОСОБА_1 на посаду старшого інспектора - льотчика відділу тактичної авіації управління підготовки та застосування авіації Командування Повітряних Сил Збройних Сил України зазначено, що він забезпечений службовим житлом за адресою: АДРЕСА_1 .
З урахуванням системного аналізу зазначених норм, встановлених судами обставин, що підтверджується матеріалами справи, позивач не довів правомірність виселення відповідачів із спірного жилого приміщення.
Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Верховний Суд бере до уваги, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України").
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України").
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла (рішення у справі "Прокопович проти Росії").
Верховний Суд зауважує, що органи державної влади не можуть втручатись у здійснення права на повагу до житла, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 рокуу справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється "згідно із законом", не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як "необхідне в демократичному суспільстві".
Формулювання "згідно із законом" не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", § 43).
Статті 124-125 ЖК Української РСР містять норми, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за винятком окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних норм є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування.
Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.
Отже, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету, оскільки необхідне для забезпечення житлом інших військовослужбовців. Водночас переміщення ОСОБА_1 до іншої військової частини, яка перебуває у складі Збройних Сил України, для подальшого проходження служби не свідчить про те, що трудові відносини між ОСОБА_1 та Міністерством оборони України припинені.
Втручання у право на повагу до житла має бути також "необхідним у демократичному суспільстві". Тобто воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності" та бути домірним переслідуваній легітимній меті (рішення у справі "Зехентнер проти Австрії").
Вирішуючи питання про "необхідність у демократичному суспільстві" виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Верховний Суд звертає увагу на те, що, оскільки трудові відносини між ОСОБА_1 та Міністерством оборони України не припинені, тому виселення відповідачів зі службового житла не є необхідним у демократичному суспільстві.
Крім того, на час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_3, 2002 року народження, була неповнолітньою, навчалась в 11 класі Старокостянтинівської загальноосвітньої школи № 8 та проживала у спірній квартирі.
Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сімї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Тому, виселення неповнолітнього члена сім`ї не є необхідним у демократичному суспільстві.
Суд першої інстанції обгрунтована виходив з того, що позивач не довів наявність нагальної суспільної необхідності для виселення відповідачів, тому правові підстави для їх виселення відсутні.
Помилкове зазначення судом апеляційної інстанції, що суд першої інстанції вказав на безпідставність позовних вимог, не призвело до ухвалення неправомірного рішення, оскільки суди встановли, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердежння необхідності виселення відповідачів із службового житла без надання іншого жилого приміщення з урахуванням заявлених позовних вимог.
Доводи касаційної скарги, що ОСОБА_1 під час проходження військової служби у в/ч А1270 був забезпечений за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України постійним житлом, яке є об`єктом права спільної сумісної власності відповідачів, є необгрунтованими, оскільки в матеріалах справи немає інформації, що у ОСОБА_1 є інше житло, відмінне від того, де він проживає.
Відповідно до довідки КЕВ м. Одеси від 02 липня 2004 року № 38, про яку зазначає в касаційній скарзі позивач, майор ОСОБА_1 перебував на квартирному обліку у в/ч А1270 з 10 травня 2002 року до 30 жовтня 2003 року зі складом сім`ї 4 особи, проживав на АДРЕСА_3 (а. с. 83). Водночас довідка не підтверджує передання у приватну властість ОСОБА_1 цієї квартири.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухому майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта у ОСОБА_1 права власності, інші речові права, іпотека, обтяження щодо нерухомого майна відсутні (а. с. 82).
Отже, суди встановити та з матеріалів справи відомо, що у ОСОБА_1 немає іншого житла.